"Частинка дому, яку вдалося зберегти": як двічі релокований медуніверситет з Луганська працює у Рівному

Втратити будівлі, обладнання, клінічні бази і звичне життя.А потім – зробити це вдруге.

Луганський державний медичний університет – один із небагатьох українських вишів, який пережив дві релокації: у 2014 та 2022. Сьогодні його студенти навчаються в Рівному на навчальних та клінічних базах, а сам університет став точкою опори для викладачів і майбутніх лікарів, які втратили дім.

Ректор ЛДМУ Сергій Смірнов розповідає, чому відкидає мислення категорією "тимчасовості", як виш вдруге відбудував сучасну базу з нуля та як зберегти зв’язок із домом, коли до нього поки неможливо доїхати.

Стіни можна втратити, людей – ні

Коли заклад вищої освіти втрачає аудиторії та лабораторії, найпростіша спокуса – поставити все на паузу. Мовляв, повернемося до роботи, коли з’являться умови. Проте в медичній освіті пауза означає втрату майбутніх лікарів і наукової школи, яку будували десятиліттями.

У 2014 році викладачі та студенти ЛДМУ виїхали з окупованого Луганська до Рубіжного. Тоді здавалося, що це найважче випробування, яке тільки могло випасти на долю колективу: базу довелося створювати буквально з нуля, з порожніх кабінетів. За вісім років усе повторилося знову: навесні 2022 року за наказом Міністерства охорони здоровʼя України університет вдруге релокувався – цього разу до Рівного.

"У 2022 ми знову втратили те, що роками відновлювали: обладнану базу, звичне середовище, відчуття, що нарешті можна просто працювати й розвиватися, – згадує ректор Сергій Смірнов. – Але вдруге ми вже точно знали одну річ: університет може втратити будівлі, але він існує доти, доки є люди, готові його зберігати. Ми не мали права сказати студентам чи викладачам: "зачекайте часів, поки зʼявляться кращі умови"".

Після переїзду до Рівного університет знову відмовився від очікування "ідеальних обставин". Треба було шукати приміщення, обладнання, домовлятися про клінічні бази в місцевих лікарнях і повертати студентів в аудиторії. Сергій Смірнов підкреслює: слово "Луганський" у назві закладу залишається принциповою позицією, а не формальністю:

"Це нагадування про те, звідки ми родом і від чого не відмовилися: від свого дому, свого коріння та своєї історії. Поки працює ЛДМУ, Україна й де-факто, і де-юре демонструє: ми не відмовляємося від Луганська. Зберегти Луганський державний медичний університет – це не лише забезпечити безперервність освітнього процесу. Це означає не дозволити стерти частину українського Луганська – його освітню, наукову, інтелектуальну історію.

Але водночас мені не дуже близьке визначення "університет в евакуації". Евакуація – це про тимчасовість і пасивне очікування. А ми не чекаємо. Ми працюємо, навчаємо лікарів і щодня робимо заклад освіти кращим".

Право на помилку – лише на манекені

Головний виклик для будь-якого релокованого вишу – зламати стереотип про "кілька орендованих аудиторій, дистанційне навчання, мінімум обладнання і робота радше на виживання, ніж на розвиток". Для медичного університету такий формат означав би фахову смерть: майбутній хірург чи анестезіолог не може вчитися рятувати життя через екран ноутбука чи смартфона.

Тому після переїзду до Рівного вирішили не просто копіювали втрачене в Рубіжному, а створили якісно нові умови. Завдяки грантам, міжнародним партнерам і підтримці місцевої влади у ЗВО створили повноцінне університетське середовище: відновили очний формат освітнього процесу, сформували матеріально-технічну базу, розвивають симуляційне навчання, науку, міжнародну співпрацю.

"Наприклад, сучасні манекени, які ми маємо, повністю імітують клінічні стани: вони реагують на препарати, зміну тиску чи неправильні дії студента, – пояснює Сергій Смірнов. – Звісно, жоден манекен не замінить пацієнта. Але тут є засаднича річ: свою першу помилку майбутній лікар робить на симуляторі, а не біля ліжка людини. Тут можна помилятися, пробувати знову, набивати руку – доки невпевненість не перетвориться на навичку".

Утримати високу планку допомагають викладачі, які пройшли з університетом маршрут Луганськ–Рубіжне–Рівне. Водночас кафедри поповнюються практикуючими лікарями з Рівненщини та власними випускниками, які повертаються до вишу вже в ролі викладачів чи аспірантів.

Аби абітурієнти обирали університет свідомо, тут започаткували практику повного занурення – проєкт "Тиждень студента ЛДМУ". Школярі на кілька днів приходять до корпусів, працюють у лабораторіях, відвідують аудиторії і пробують виконувати перші базові маніпуляції на манекенах.

"Сьогодні вступника важко й непотрібно переконувати рекламними гаслами, – говорить Сергій Смірнов. – Набагато чесніше дати людині відчути медицину на дотик. Ми проводимо дні відкритих дверей, зустрічаємося зі школярами, активно працюємо в соціальних мережах. Намагаємося показувати не "ідеальну картинку", а живий університет: заняття, практику, симуляційний центр, студентське життя, викладачів і студентів. Коли після дня занять школяр виходить із думкою "Так, це моє" – це найкраща профорієнтація".

Зустріч на пероні: як "Квота-2" відчиняє двері для молоді з ТОТ

Один із найважливіших напрямів роботи ЛДМУ – робота з молоддю з тимчасово окупованих територій. Завдяки державному механізму "Квота-2" та освітньому центру "Донбас-Україна" абітурієнти з ТОТ можуть вступати до університету за спрощеною процедурою. Інформацію поширюють усіма доступними каналами, адже розуміють, наскільки складно молоді на ТОТ іноді навіть дізнатися про такі можливості.

Проте сам вступ – це лише фінал довгого й часом небезпечного шляху, який долає молода людина, аби виїхати на підконтрольну Україні територію.

"Є історії, які неможливо забути. Пам’ятаю, як ми зустрічали наших майбутніх студентів з окупованих територій на залізничному вокзалі. Після складної дороги вони приїжджали фактично в невідомість – а ми забирали їх із вокзалу, привозили до університету, допомагали поселитися, оформити документи і просто були поруч у перші дні.

Але, мабуть, найсильніше відчуття – зустрічати цих людей через роки вже не як розгублених абітурієнтів, а як дипломованих лікарів, які працюють в Україні. Тоді особливо розумієш: свого часу ми допомогли не просто вступити до університету. Ми допомогли людині зробити вибір, який змінив її життя. Саме тому для нас так важливо не втрачати молодь із тимчасово окупованих територій. Наше завдання – зробити все можливе, щоб шлях до України залишався відкритим для тих, хто його шукає".

Зв’язок із Луганщиною виявляється дивовижно тривким навіть через покоління. В університеті часто навчаються діти тих, хто закінчував ЛДМУ ще на початку 2000-х у Луганську.

"У нас є багато різних історій наших студентів. Наприклад, історія нашої випускниці Лізи: її батьки-лікарі навчалися в нашому університеті ще в рідному Луганську. Ліза продовжила династію і вступила до ЛДМУ, коли ми працювали в Рубіжному. А диплом лікаря отримала вже тут, у Рівному. Тобто історія однієї родини пройшла разом з університетом крізь три міста. Для таких сімей ЛДМУ – це не просто місце, де можна отримати диплом лікаря. Це щось своє, впізнаване, частинка дому, яку вдалося зберегти, навіть коли до самого дому сьогодні неможливо повернутися".

Водночас ректор наголошує: закликати молодь з окупації вступати в Україну – замало. Потрібні комплексні гарантії безпеки та підтримки.

"Людина, яка виїжджає з ТОТ, часто залишає там усе: родину, друзів, дім. Якщо ми хочемо, щоб молодь обирала Україну, а не залишалася в ізоляції чи їхала у РФ, ми маємо дати їй фундамент під ногами: гарантоване безоплатне житло, першу фінансову підтримку, соціальний і психологічний супровід. Переступивши поріг університету, вона має відчути: тут для мене є місце, тут я потрібна, тут я можу будувати своє майбутнє".

Гуртожиток, генератори й невидимі травми війни

Питання побуту для переміщених студентів і викладачів – не менш критичне, ніж наявність підручників чи манекенів. У Рівному студенти ЛДМУ мають власний гуртожиток із доступною вартістю проживання, облаштованими зонами для відпочинку, швидкісним інтернетом і спортивним майданчиком.

Під час системних ударів по енергетиці гуртожиток залишається автономним завдяки зарядним станціям і потужному генератору. Проте за побутовим облаштуванням стоїть глибша проблема – відновлення внутрішньої безпеки.

"Відновити лабораторії чи купити манекени набагато простіше, ніж відновити відчуття безпеки в людини, яка втратила дім, – зазначає Сергій Смірнов. – Більшість наших викладачів і багато студентів – це люди зі статусом ВПО. Вони щодня носять у собі тривогу за рідних, біль утрати, психологічну втому".

Для підтримки колективу та студентів у виші створили Центр психосоціального розвитку та сімейного здоров’я. Тут проводять індивідуальні консультації та тренінги з подолання стресу.

"Ми навчаємо майбутніх лікарів турбуватися про пацієнтів, але наголошуємо: вміти вчасно попросити про допомогу для себе – це теж професійна зрілість. Неможливо роками тримати інших, якщо ти не вмієш підтримувати власний ресурс".

Утім, якщо питання студентів університет здатен вирішувати власними силами, то з викладачами-ВПО ситуація значно складніша. Головна незакрита потреба – постійне житло.

"Люди можуть роками самовіддано працювати на новому місці, але продовжують жити з відчуттям тимчасовості, орендуючи квартири. Тут уже необхідна системна державна політика: доступні пільгові програми житла, які дадуть змогу людині не просто перечекати війну, а вкорінитися, планувати життя своїх дітей і відчути довгоочікувану стабільність".

Повернення додому та продовження роботи в Луганську та Рівному

Сьогодні студенти ЛДМУ проходять практику в провідних міських та обласних лікарнях Рівненщини. Регіон, який прихистив заклад у критичний момент, зацікавлений у тому, щоб молоді лікарі залишалися працювати в місцевих громадах.

"За ці роки Рівне стало важливою частиною історії ЛДМУ, – переконаний ректор. – Тут ми вдруге відновили університет, створили потужну матеріально-технічну базу, знайшли партнерів, стали частиною медичного й освітнього середовища регіону. Ми відчуваємо відповідальність перед регіоном, який став для нас другим домом. Але водночас ми залишаємося Луганським державним медичним університетом. І після звільнення Луганщини там також потрібні будуть фахівці, які відновлюватимуть зруйновану медичну систему. Наше завдання – якісно навчити лікаря, а де працювати – у Рівному, Луганську чи Києві – кожен випускник вирішить сам. Головне, щоб одного дня Луганськ знову став містом, куди можна безпечно повернутися жити і працювати".

На запитання про те, яким буде довгоочікуваний день повернення до рідного міста, Сергій Смірнов відповідає прагматично.

"Я не бачу цей день як момент, коли ми просто спакуємо валізи в Рівному й поїдемо. За ці роки Рівне стало невіддільною частиною нашої історії. Тут створено потужну базу, налагоджено партнерства. Втратити все це було б безглуздо. Тому в майбутньому ми бачимо роботу ЛДМУ в обох регіонах – і на Рівненщині, і на Луганщині".

За словами ректора, основою повернення додому стануть не перевезені стіни чи техніка, а досвід і люди.

"У Луганську не треба буде намагатися відбудувати все точно так, як було до 2014 року. Ми повеземо туди абсолютно нову культуру освіти, сучасні стандарти симуляційного навчання, досвід адаптації та стійкості. День повернення стане днем, коли слово "Луганський" у нашій назві знову буде не лише символом пам’яті, а й нашою реальною географічною адресою".