Синхронний удар по Україні від Мадяра й Навроцького не випадково стався саме зараз. Інтерв’ю з Безсмертним

Міжнародна конференція з відбудови України URC-2026 у Гданську мала стати демонстрацією єдності Заходу навколо майбутнього української держави. Кілька тисяч учасників, представники урядів, міжнародних фінансових інституцій, великого бізнесу та керівництва Європейського Союзу планували обговорити проєкти відновлення, інвестиції та післявоєнну модернізацію країни. Однак, замість атмосфери безумовної підтримки форум відбувається на тлі відразу двох політичних конфліктів.

Перший виклик надійшов із Польщі. Відмова президента Володимира Зеленського від участі у конференції збіглася з різким загостренням історичної суперечки між Варшавою та Києвом. Скандал навколо присвоєння одному з українських підрозділів почесної назви на честь Героїв УПА та подальше рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Зеленського ордена Білого Орла перетворили історичну дискусію на дипломатичну кризу. Особливо показово, що суперечка спалахнула саме напередодні заходу, який мав продемонструвати стратегічне партнерство двох держав.

Другий удар Україна отримала з боку Угорщини. Прем’єр-міністр країни Петер Мадяр відклав ключовий процедурний крок, необхідний для відкриття решти переговорних кластерів про вступ України та Молдови до ЄС. Будапешт заблокував спільний лист країн ЄС на підтримку подальшого просування переговорів щодо членства України в Євросоюзі. Формально йдеться про процедурне питання, але політично це є черговим нагадуванням, що європейська перспектива Києва залишається вразливою, попри зникнення перепони у вигляді Віктора Орбана.

У результаті, конференція, яка мала бути присвячена економічній та політичній підтримці нашої країни, відбувається в умовах, коли Україна одночасно змушена вирішувати проблеми зі своїми найближчими сусідами.

Своїми думками щодо цих та інших питань у ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.

– Володимир Зеленський відмовився від участі у надважливій конференції щодо відновлення України, яка відбудеться у Польщі. Рішення оголошене на тлі гучного історичного скандалу із Варшавою. Цей крок може ускладнити політичну координацію та виконання практичних питань щодо підтримки України з боку Польщі?

– Звісно, скандал завжди на шкоду. Однак, будь-який скандал певною мірою відкриває закриті теми та висвітлює проблеми, що можуть дати корисний результат. Тема двосторонніх відносин потребувала серйозного аналізу та оновлення, і цей крок явно підсвітив наявні проблеми. Я впевнений, що не треба було чіпати жодних орденів, тому що це запускає маховик. Власне, так і сталося. Тепер усе крутиться навколо того, хто складає ордени, ніби зброю під час полону. Цього в жодному разі не варто було робити, тому що це лише розкручує конфлікт. Нині Лєшек Міллер, колишній прем’єр-міністр Польщі, пішов ще далі. Він заявив, що Україна має повернути зброю, яку Польща передала на початку війни. Тобто це може бути наступний етап ескалації.

Щодо конференції. Попередні дві в Лугано та Римі проходили під презентації Шурми й колишнього міністра енергетики. Усе це зрештою завершилося справою Міндіча. Очевидно, що нині про це ніхто не забув і всі добре пам’ятають ті події. Нинішня ж зустріч базувалася на тому, що український уряд привіз черговий енергетичний проєкт. Його суть полягає у розвитку зеленої енергетики та створенні нової концепції енергозабезпечення України. Це не проєкт сьогодення, а проєкт майбутнього. І тут цікаво, що скандал із поляками дозволив висвітлити ще деякі моменти.

Постало питання: про що саме там мали говорити? Оточення Навроцького, зокрема його радник із зовнішньої політики Пшидач, заявляє, що це конференція зі збору грошей для України. Але коли його перепитали, він роздратовано відповів, що йдеться про збір грошей для Зеленського. Досить цікаве трактування міжнародної інвестиційної конференції.

– У прем’єр-міністра Польщі, Дональда Туска, все ж дещо інше бачення.

– Так. Він сказав, що ця конференція важлива для Польщі, тому що відкриває можливість для польського бізнесу долучитися до відбудови України, використовуючи європейські кошти. І тут уже картина стає зрозумілішою. Коли стало відомо, що Мерц привезе із собою велику делегацію бізнесу, все склалося в єдину логіку: Гданськ, Польща, відбудова України, європейські гроші. Тобто, фактично йдеться про черговий етап розподілу ресурсів між країнами, які братимуть участь у процесі відновлення України.

– А яку роль у цьому відіграє українська сторона?

– Ми ж чудово розуміємо, що якщо уряд презентує певний проєкт, то за бажання його можна реалізовувати за державні кошти або шляхом запозичень. Якщо ж справді цікавить масштабна відбудова, то потрібно створювати умови, за яких інвестори приходитимуть самі. Для цього потрібні закони, сприятливий інвестиційний клімат і зрозумілі правила гри. Тоді все працюватиме природним шляхом. Отже, стає зрозуміло, що й тут існує проблема. Я остаточно переконався в цьому, коли побачив, що, попри очевидну важливість заходу, відсутність президента вже не виглядає критичною. Скандал фактично дав відповідь на питання: а чи обов’язково туди їхати? Виявляється, можна й не їхати. Бо якщо подивитися на нинішній баланс підтримки та критики Навроцького в Польщі, то приблизно дві третини журналістів сприймають його як польського Трампа. І тоді виникає питання: а навіщо з ним миритися? До того ж роль президента в Польщі значною мірою є представницькою. Хоча були президенти, які мали значний авторитет – такі як Коморовський чи Кваснєвський. Тому тут логіка також зрозуміла.

У мене складається враження, що Навроцький наразився на серйозну проблему. І вже очевидно, що справа не в указі, про який усі давно забули. Причини лежать значно глибше. Минулого та позаминулого тижня відбувалися зустрічі в межах Вишеградської четвірки, паралельно збиралися європейські праві консерватори. У мене виникає відчуття, що дії Навроцького та Мадяра були певною мірою скоординовані. Адже причин для такого кроку з боку Угорщини фактично не було.

Блокувати можливість відкриття п’яти переговорних пакетів, коли ніхто навіть не гарантував, що це станеться, виглядає дивно. І тут одночасно з’являється Навроцький. Ця зв’язка виглядає дуже специфічно. Тим більше що все це вписується в діяльність європейського правопопулістичного середовища. Над цим варто замислитися.

– Все ж таки, Зеленський не поїхав, бо наразі немає підґрунтя для вирішення суперечок між Україною та Польщею?

– Зеленський не поїхав тому, що, якщо уважно дивитися на українську Конституцію, це сфера відповідальності прем’єр-міністра.

– Але ж збирався, скажімо відверто.

– А збирався тому, що він давно перебрав на себе частину повноважень прем’єр-міністра. Друге. А для чого йому миритися з Навроцьким? Якщо такої потреби немає? У цій ситуації Навроцький зайвий. Він просто всім заважає. А тепер подивіться. Є ще одна помилкова річ. Чомусь мовчить "Право і справедливість". Активно діє лише "Конфедерація". Так, кілька представників ПіС щось сказали, але загалом вони мовчать. Навроцький, по-перше, ніколи не був членом партії "Право і справедливість". Вони його підтримали. І тепер випробовують, на що він здатен. Зверніть увагу, як він уже забув про предмет суперечки й переключився на тему, що в усьому винен Туск.

– А чи не зарано це робити? До виборів ще рік. Чи не є це холостим пострілом?

– Можна погодитися, адже цю тему потрібно буде підтримувати протягом цілого року. Тому я б сказав так: не варто спрощувати ситуацію лише до відносин двох людей. Коли я побачив історію зі складанням орденів, вона мені одразу не сподобалася. Колишні президенти не належать до людей, яких можна легко змусити діяти за чиєюсь вказівкою. Тим більше я всіх їх знаю особисто. А тут раптом вони склали нагороди. Це означає, що хтось телефонував і просив: допоможіть, зробіть це. Ще раз хочу наголосити: і Кучма, і Ющенко, і Порошенко заслужили свої нагороди конкретними справами в цій проблематиці. Було зроблено надзвичайно багато.

– Орден Зеленському чи будь-якому іншому президенту – це орден не лише особисто Зеленському, Порошенку чи Ющенку. Це орден українському народові, який представлений конкретним президентом. Тому Навроцький, зробивши цей крок, образив не лише особисто Зеленського.

– Але тоді чи треба Кучмі або Ющенку складати свої ордени? Розумієте, я бачив, як колишній командувач УПА Василь Кук тиснув руку ще живому на той момент заступникові командувача Армії Крайової. Вони підписували угоду про примирення й подальшу співпрацю. Це було ще у 90-х роках. Хто такий Навроцький для цих людей? У цій ситуації він ніхто. Після всього, що було зроблено в цій тематиці, він раптом виступає з подібними заявами. Україна ж ніколи не порушувала питання про те, що у Варшаві є вулиця Романа Дмовського. Я вже не кажу про заяви Навроцького щодо Волині та нібито польських територій. Треба розуміти, що це неспівставні речі.

Є ще один момент. Нещодавно навколо Навроцького була створена так звана Рада нових засобів масової інформації. До неї увійшли кілька проросійськи налаштованих польських блогерів. В мене складається враження, що саме звідти могла піти певна інформаційна розробка для запуску всієї цієї кампанії. Тому варто подивитися на ситуацію і з цього боку. Бо того, що ми бачимо зараз, замало для пояснення всього процесу. І я бачу, як ця конструкція починає розсипатися. Складається враження, що команда Навроцького намагається тримати його в межах певного набору меседжів, але це не дуже виходить. Тому що як можна було перейти від теми УПА до боротьби з Туском?

– Ви навели дуже показовий приклад. На початку 90-х представники УПА та Армії Крайової потиснули один одному руки. Тоді було чітке розуміння, навіщо це потрібно. Тому що існував один спільний ворог, який був, є і буде, і який вимагав єдності. Зараз такого відчуття, принаймні з польського боку, вже немає. Поляки вважають, що їх захистять виключно НАТО та Європейський Союз, але не Україна. Те відчуття небезпеки, яке було на початку 2022 року, вже стало слабшим. З іншого боку, в Україні також нерідко вважають, що основний діалог щодо безпеки у Європі потрібно вести насамперед із Німеччиною, Великою Британією та Францією. До речі, це добре видно і за переговорними форматами. Польщі там часто немає, і через це вона досить сильно ображається. Чи не є це також одним із чинників того, що відбувається зараз?

– Я можу вкотре повторити те, що вже неодноразово говорив: безпека євразійського континенту може бути забезпечена лише в результаті співпраці Великої Британії, Франції, Німеччини, Польщі та України. Іншого варіанту немає. До речі, подібні думки висловлював і Збігнєв Бжезінський, який сам був поляком. І ці ідеї постійно повторюють багато українських експертів.

Коли ми говоримо, що НАТО здатне повністю захистити Європу, то в нинішніх умовах це виглядає надто оптимістично. Особливо з огляду на те, як Дональд Трамп переглядає багато попередніх підходів до безпеки. Трамп обіцяв збільшити військову присутність у Польщі, але не зробив. Трамп обіцяв певні ліцензії для польського виробництва. Чи реалізовано це? Також ні. Тому сьогодні дуже ризиковано покладатися лише на обіцянки.

Є ще один аспект. Усі бачать нинішню ситуацію в Європі. Сьогодні все більш-менш стабільно, але ніхто не знає, чим завершаться майбутні вибори у Франції, що буде в Іспанії наступного року або як розвиватиметься політична ситуація в Польщі. Тому це не вибір між синицею в руках і журавлем у небі. Це питання реальної безпеки. Саме тому я вважаю, що країнам Європи потрібні не лише формальні механізми колективної оборони, а й прямі домовленості з Україною щодо безпеки. Сьогодні НАТО та Європейський Союз відіграють важливу роль і багато допомагають. Але якщо говорити образно, вони підкидають вугілля до топки, а локомотивом, який рухає весь процес стримування Росії, залишається Україна. Ось і все.

– Як, на ваш погляд, буде розвиватися ця ситуація? Найголовніше – чи можливий компроміс без того, щоб кожна зі сторін відмовлялася від власного бачення історії?

– По-перше, ніхто не буде відмовлятися ні від власної історії, ні від власного пантеону героїв. І ніхто ні в кого такого права ніколи не забере. Так само ніхто не дозволить українцям диктувати Польщі, як трактувати свою історію, а полякам – Україні. Це питання давно вичерпане. І немає сенсу вкотре розводити навколо нього дискусію.

Тепер щодо того, як може розв’язатися нинішня ситуація. Безумовно, лише через діалог. Через внутрішній польський діалог, внутрішній український і двосторонній. Але це має бути системний діалог. Повинні працювати міжпартійні, міжфракційні, міжпарламентські, міжурядові та міжпрезидентські контакти. Історики також мають працювати. Нехай проводять дослідження, розкопки, ексгумації, напрацьовують матеріали пам’яті про людей, які загинули в цій трагедії та протистоянні. До цього всього повинна долучатися й Європа. Бо Європа – це спільний дім.

Коли я чую від окремих польських політиків, що посередники не потрібні, то бачу в цьому ознаки ізоляціонізму. Ми ж збираємося жити разом в одному європейському домі. Якщо виникає проблема, усі мають сісти й подумати, як її вирішити. Якщо є успіх – разом його відсвяткувати. Саме такий підхід має працювати.

– Якщо повернутися до рішення Мадяра щодо блокування переговорних кластерів. Складається враження, що це загалом угорська політика щодо України. Це стосується і заяв про українців Закарпаття, і нинішнього кроку. Орбан просто дуже відверто її впроваджував у життя.

– Я особливо не радів і раніше казав, що Мадяр – людина нарцисичного типу в стилі Трампа. Більше того, у нього немає великого політичного досвіду, він позасистемний політик. Тому я від самого початку говорив, що варто очікувати сюрпризів. Хоча зміни справді відбулися. Їх не можна не помічати. Зміни є і в Угорщині, і в самому Мадярі, і в його ставленні до Європейського Союзу. Але це не означає, що він відмовився від своєї ідеологічної ніші. Він правий політик і угорський націоналіст, який завжди пам’ятає про історичну Угорщину. Тому не варто очікувати, що Мадяр раптом почне керуватися українськими інтересами. Він буде діяти в інтересах Угорщини.

Оскільки він позасистемний політик і водночас нарцисична особистість, на його дії потрібно вміти правильно реагувати. Наприклад, коли Мадяр запропонував зустрітися в Береговому, можна було запропонувати зустріч у Ньїредьгазі, де також проживає велика українська громада. Або доручити міністрам знайти компромісний формат. Тобто тут потрібно діяти гнучко. Сам Мадяр людина непроста, яка дуже високо оцінює власну роль.

– Чи не може цей крок Мадяра бути також спробою отримати додаткові важелі впливу у відносинах з Брюсселем? Тому що розблокування коштів, які були заморожені за часів Орбана, просувається непросто. І, можливо, Мадяр бачить, що фактор України часто використовувався Угорщиною як інструмент тиску на Єврокомісію.

– Тут потрібно розглядати кілька варіантів. Ті, про які ми вже говорили, повторювати не буду. Але є й інші моменти. Наприклад, досі не завершено процес приєднання Угорщини до механізмів співпраці з Європейською прокуратурою. Про це багато говорять, але відповідні рішення досі не реалізовані. А це питання безпосередньо пов’язане з розслідуванням справ щодо використання європейських коштів. Тому тут залишається багато невирішених питань. І цілком можливо, що українська тема також використовується як один із елементів переговорів із європейським керівництвом. Чому ні? Для самої Угорщини це майже нічого не коштує, зате може створювати додаткові політичні можливості у відносинах із Брюсселем.