Шотландія, Уельс і Північна Ірландія об’єдналися проти Лондона: чому регіони заговорили про "окреме майбутнє" та чи загрожує Британії розпад

Велика Британія знову зіткнулася з питанням, яке роками намагалася тримати під контролем: наскільки міцною є держава, якщо її частини дедалі голосніше вимагають більше самостійності. 14 вересня в Кардіффі лідери Шотландської національної партії, Партія Уельсу та північноірландська Шинн Фейн підписали спільний меморандум. Основна суть документу:  Шотландія, Уельс і Північна Ірландія мають самі визначати своє майбутнє, а британський уряд має готуватися до "можливих конституційних змін".

Звичайно, це ще не домовленість про одночасний вихід трьох регіонів зі складу Сполученого Королівства. Але вперше за останній час одразу три частини Британії винесли свої претензії до Лондона на один майданчик. Так, вони не мають однакових цілей, зате мають одного адресата для виказування претензій. Для британського уряду це створює нову проблему. Відбивати вимоги трьох регіонів окремо значно простіше, ніж мати справу з ними одночасно.

Чи розпадеться Британія найближчим часом? Для цього немає ні спільного плану, ні необхідної політичної підтримки серед населення цих країн, ні готової процедури. але те, що регіональні націоналістичні партії перетворять нинішню заяву на постійний спільний тиск на Лондон, це вже очевидно. Якому тепер доведеться вирішувати вже не одну шотландську проблему. Як і давати відповідь на питання – скільки влади має залишатися в центрі і скільки готові віддати Единбургу, Кардіффу та Белфасту, аби пригасити полум’я незалежності.

Про те, що стоїть за заявами про право на самовизначення Шотландії, Уельсу і Північної Ірландії та чи загрожує Британії розпад – у матеріалі OBOZ.UA

 Що сталося в Кардіффі

14 вересня в Кардіффі зустрілися лідери трьох партій, які виступають за більшу самостійність своїх країн. Партія Уельсу, Шинн Фейн і Шотландська національна партія підписали меморандум, у якому заявили про право "самим визначати своє майбутнє" Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії. Зазначимо, що спільного плану виходу трьох регіонів зі складу Великої Британії поки немає.  Різниця проявилася одразу після зустрічі. Перший міністр Шотландії Джон Свінні та перша міністерка Північної Ірландії Мішель О’Нілл говорили про проведення відповідних референдумів. Тоді як перший міністр Уельсу Рін ап Іорверт заявив, що не бачить референдум про незалежність до наступних виборів до парламенту у 2030 році.

Та все ж головний результат зустрічі в Кардіффі для Лондона виглядає досить проблематично – політичні сили трьох регіонів уперше в такому складі винесли свої вимоги на спільний майданчик, ще більше розпалюючи стару суперечку: скільки повноважень готовий передати Вестмінстер і де проходить межа, за яку центральна влада не хоче заходити.

Історія питання

Суперечки між Лондоном і регіонами тривають десятиліттями і зустріч у Кардіффі не з’явилася раптово. Їй передували роки суперечок про автономію, розподіл повноважень і право регіонів самим визначати своє майбутнє.

Найбільше палає у Шотландії. Вона вже має власну правову та освітню систему. У 1999 році після тривалої перерви запрацював шотландський парламент, а Единбург отримав значні повноваження у внутрішніх справах. У 2014 році шотландці голосували за незалежність. На референдумі 55% учасників виступили за збереження Шотландії у складі Великої Британії, 45% – за незалежність. Після цього британський уряд виходив із того, що питання закрите на тривалий час. Та вже через два роки ситуація змінилася. На референдумі щодо Brexit у 2016 році 62% виборців у Шотландії проголосували за збереження членства в ЄС. Шотландська національна партія отримала сильний аргумент для вимоги нового референдуму: адже більшість шотландців хотіла залишитися в Євросоюзі, але Лондон на повторне голосування не погодився. У 2022 році Верховний суд Великої Британії постановив, що шотландський парламент не має права самостійно призначити референдум про незалежність. Для цього потрібна згода Вестмінстера.

В Уельсі ситуація спокійніша, але і там накопичувалися претензії. Валлійський парламент і уряд працюють із 1999 року. На референдумі 2011 року виборці підтвердили право валлійського парламенту ухвалювати закони у сферах, переданих йому в управління. Повноваження Кардіффа згодом розширювалися, але значна частина ключових рішень і далі залишається у віданні Вестмінстера. Уельс не проводив референдуму про незалежність, як Шотландія у 2014 році. Тут довгий час сперечалися передусім про обсяг автономії: які рішення має ухвалювати Кардіфф, а які – Лондон. Останніми роками розмова стала вже іншою. У 2024 році Незалежна комісія з конституційного майбутнього Уельсу розглянула кілька варіантів – від значного розширення автономії та федеративної моделі до незалежності.

Найскладніша історія – у Північної Ірландії. Її нинішня система самоврядування сформувалася після десятиліть конфлікту між прихильниками збереження Північної Ірландії у складі Великої Британії та прихильниками об’єднання з Ірландією. Для країни можливість зміни конституційного статусу вже передбачена Белфастською угодою та британським законодавством. Окремого рішення уряду Великої Британії про надання права на такий референдум не потрібно – існує прописаний механізм, за яким він може відбутися. Якщо Лондон вважатиме, що більшість населення регіону може підтримати об’єднання з Ірландією, міністр у справах Північної Ірландії зобов’язаний призначити так званий border poll. Якщо більшість проголосує за об’єднання, то має розпочатися процедура реалізації цього рішення. Аналогічне голосування має відбутися і в Республіці Ірландія.

Однією з причин посилення регіональних суперечок став Brexit. Проблеми виникли не тільки у Шотландії, де більшість виборців на референдумі  виступила за збереження членства в ЄС. У Північній Ірландії вихід із Євросоюзу також створив особливі проблеми через кордон з Ірландією, торгівлю та дію Белфастської угоди. Все це надало націоналістам чудовим аргументом у суперечці з британським урядом: мовляв, рішення, ухвалене загальнодержавною більшістю, змінило умови життя регіонів, які голосували інакше.

Чого хоче кожен із трьох регіонів

За зовні схожими словами про самовизначення стоять різні цілі. Для Шотландії центральним залишається питання незалежності та можливості проведення нового референдуму. Шотландські націоналісти вважають, що суспільство має отримати право повторно висловитися щодо виходу зі складу Сполученого Королівства.

В Уельсі рух за незалежність значно слабший, ніж у Шотландії. Там передусім говорять про розширення автономії, більший контроль над економікою, фінансами, законодавством і рішеннями, які безпосередньо стосуються країни.

У Північній Ірландії питання майбутнього пов’язане не лише з відносинами з Лондоном, а й із можливістю об’єднання з Ірландією. Це принципова відмінність від Шотландії та Уельсу.

Що змінилося після зустрічі

Кардіффська зустріч важлива передусім тим, що три політичні сили домовилися діяти разом. Раніше Шотландія, Уельс і Північна Ірландія переважно сперечалися з Лондоном кожна окремо – про повноваження, фінансування та відносини. Тепер їхні вимоги опинилися в одному документі. Саме такий розвиток подій для Лондона і ускладнює розмову. Вестмінстер уже не має справи з трьома окремими конфліктами. Вимоги можуть дедалі частіше звучати одночасно, а рішення щодо одного регіону відразу ставатиме аргументом для інших. Якщо британський уряд відмовлятиметься від переговорів, націоналістичні партії отримають зручний аргумент для своїх кампаній: Лондон не хоче віддавати регіонам більше влади і не готовий дозволити їм самим вирішувати своє майбутнє. Очевидно, що такі заяви будуть збільшувати кількість прихильників незалежності.

Сам меморандум не запускає процедуру виходу зі складу Великої Британії. Поки що немає спільного плану незалежності, домовленості про одночасні референдуми чи єдиного сценарію майбутнього для трьох регіонів. Документ також не можна сприймати як позицію всього населення Шотландії, Уельсу чи Північної Ірландії. Його підписали конкретні політичні сили зі своїми програмами та вимогами. Але він фіксує головне - спільну позицію партій і закликає британський уряд готуватися до конституційних змін. Тепер у Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії є спільний документ і публічна лінія щодо права регіонів самостійно визначати своє майбутнє.

Що стримує регіони від реального виходу

У Великій Британії існує законна процедура проведення референдумів, і поки центральна влада не дає згоди на запуск такого процесу, говорити про неминучий розпад держави немає підстав. До того ж, незалежність на папері – лише початок. Після референдуму доведеться домовлятися з Лондоном, ухвалювати закони і вирішувати цілу низку практичних питань: валюту, державний борг, торгівлю з Англією, кордони, енергетику, фінанси. Для Шотландії окремо постане питання відносин з ЄС. Північній Ірландії доведеться вирішувати проблеми безпеки, економіки та балансу між двома частинами суспільства. Для Уельсу головним викликом буде економічна спроможність і підтримка незалежності серед виборців.  До того ж, не всі політичні сили цих регіонів виступають за незалежність, а їхні суспільства не мають єдиної позиції щодо майбутнього.

Чи можуть зовнішні сили додати проблем Лондону

Меморандум трьох партій з’явився напередодні візиту Дональда Трампа до Ірландії, з його заявами про те, що він "дуже хотів би побачити об'єднання Ірландії з Північною Ірландією". За словами американського президента, він не хоче створювати проблем, але переконаний, що возз'єднання острова "зрештою станеться" і це буде "чудовою річчю". Загалом же, він "щиро вважає такий сценарій позитивним".

Звісно, фактор Трампа не є визначальним у процесі здобуття незалежності, але якщо президент США скорочуватиме американську участь у європейських справах, особливо щодо питань безпеки, що вже відбувається, то британському уряду доведеться по-новому пояснювати власну роль і відносини з основним союзником. Для шотландських націоналістів розбіжності між Лондоном і Вашингтоном можуть стати додатковим аргументом. Вони можуть наполягати, що незалежна Шотландія повинна сама визначати свою зовнішню та безпекову політику і вибудовувати свої відносини самостійно. Те ж саме можуть заявити і північні ірландці.

З Росією ситуація інша. Москва зацікавлена в ослабленні західних держав і союзів. Внутрішні конфлікти у Великій Британії відповідають цій логіці. Для Кремля вигідно підсилювати недовіру до Лондона, переконувати шотландців, валлійців чи жителів Північної Ірландії, що центральна влада ігнорує їхні інтереси, а британська політична система більше не здатна домовлятися з регіонами.

Російські медіа, анонімні акаунти, мережі ботів і підконтрольні ресурси підхоплюють будь-який конфлікт між Лондоном та Единбургом, Кардіффом чи Белфастом і розкручують його далеко за межі початкової суперечки. У британському парламентському звіті вже фіксувалися спроби російського впливу навколо шотландського референдуму 2014 року, зокрема поширення тверджень про нібито фальсифікації голосування. Британський уряд вже визнав, що російські інформаційні операції спрямовані "на поляризацію суспільств, підрив довіри до демократичних інститутів і використання внутрішніх конфліктів у власних інтересах".

Очевидно, що для Кремля особливо вигідний сценарій, за якого британці дедалі більше сперечаються між собою про майбутнє самої держави. Адже чим більше політичної енергії Лондон змушений витрачати на внутрішню боротьбу, тим менше її залишається на зовнішню політику, зокрема, на підтримку України.

Що може зробити Лондон

Спільна заява трьох партій сама по собі не запускає процес розпаду країни. Але Лондону навряд чи вдасться просто "загнати сміття під килимок" і  на початку принаймні треба перейти від блокування до переговорів. І тут існує найбільша проблема нинішньої стратегії. Лондон фактично говорить тій же Шотландії: щоб ви не вимагали, але другого референдуму не буде. У вересні 2026 року уряд прямо підтвердив, що не підтримує ні незалежність, ні проведення нового референдуму. Це юридично дозволяє контролювати процес, але політично залишає незалежникам простий аргумент: "Вестмінстер не хоче чути Шотландію".

Лондон може розширити повноваження Кардіффа у сферах економіки, інфраструктури, енергетики, оподаткування чи інших напрямів, де це юридично можливо. Адже Уельс виглядає найбільш реалістичним напрямом для зниження напруги, поки вимагаючи передусім більших повноважень, а не виходу зі складу Сполученого Королівства. Це шанс показати, що Союз здатний змінюватися без розпаду.

Працювати політично ще також не пізню. Так, у Шотландії після останніх виборів націоналісти знову сформувала уряд. Водночас опитування Ipsos у травні 20026 року показувало, що 22% шотландців взагалі не вважають, що новий референдум потрібен, тоді як 30% хотіли б його протягом найближчих 1–2 років. Тобто, особливої переваги руху за незалежність немає навіть у найпроблемнішому регіоні.

Є і безпековий фактор. Війна в Європі, загроза з боку Росії, нестабільність міжнародної системи та потреба у спільній обороні можуть підштовхувати частину суспільства до думки, що сильна єдина держава зараз потрібніша, ніж різкі рухи зі зміни кордонів.

Що далі: чи справді Британія наблизилася до розпаду

Внутрішні суперечності у Великій Британії посилюються – це факт. Той таки Трамп коментуючи об’єднання Ірландії зазначив, що це одне з тих складних питань, на які немає ідеальної відповіді. Це той поодинокий випадок, коли з американським президентом можна погодитися. В той же час, говорити про неминучий розпад країни поки немає підстав.

Найгостріша суперечка залишається у Шотландії. Проте самого існування сильного національного руху недостатньо для проведення нового референдуму чи проголошення незалежності.

У Північній Ірландії ситуація окрема. Белфастська угода передбачає можливість голосування щодо об’єднання з Ірландією, але такий референдум має проводитися за умовами, прописаними в угоді. Одного бажання окремих партій для цього недостатньо.

Уельс поки більше акцентує на розподіл влади всередині Великої Британії. Участь валлійської партії у спільній заяві розширює цю суперечку, але не говорить про близьку перспективу незалежності Уельсу. Отримавши більше повноважень, місцеві політики надовго можуть припинити  будь-які розмови про відокремлення.

На сьогодні перед Лондоном стоїть складне питання: на що він готовий піти, аби зберегти країну в нинішніх межах. Якщо відповіддю на це знову будуть лише відмови, націоналісти отримають новий аргумент для своїх кампаній. Тому Кардіффська зустріч поки не наблизила розпад Великої Британії настільки, щоб говорити про нього як про неминучий сценарій. Але вона показала інше: суперечка вийшла на новий рівень. Тепер Шотландія, Уельс і Північна Ірландія говорять з Лондоном разом. І якщо британський уряд не знайде спосіб домовлятися з ними, питання про майбутнє Сполученого Королівства нікуди не зникне.

Це сигнал для Лондона діяти інакше  

Меморандум, який у Кардіффі підписали лідери Шинн Фейн, Шотландської національної партії та Партії Уельсу, важливий не стільки самим фактом зустрічі, скільки домовленістю діяти узгоджено. У трьох партій різна історія і різні кінцеві цілі. Але всі вони хочуть більшої самостійності своїх країн від Лондона– таку думку в ексклюзивному коментарі OBOZ.UA висловив Олександр Леонов, виконавчий директор Центру прикладних політичних досліджень "Пента".

Олександр Леонов звертає увагу, що меморандум уклали саме партії. Для них це можливість перевести розмову про незалежність із внутрішнього порядку денного кожного регіону в спільну політичну площину. У Кардіффі фактично домовилися саме про координацію політичного тиску. Меморандум не запускає процедуру виходу зі складу Великої Британії, але робить вимогу про самовизначення спільним питанням одразу для трьох частин Сполученого Королівства.

У Північній Ірландії до цього додається власна історія конфлікту. Шинн Фейн багато років була пов’язана з ірландським республіканським рухом та ІРА. Збройне протистояння залишилося в минулому, а боротьба за об’єднання Ірландії перейшла в політичну площину. Тепер партія бере участь у роботі інституцій Північної Ірландії й має свого першого міністра. Для Шотландії та Уельсу сценарій інший – тут мова йде про створення незалежних держав. Але між політичною заявою і реальним виходом зі складу Великої Британії лежить довгий юридичний шлях. Головна перепона – референдум, проведення якого має бути погоджене з Лондоном.

"Зараз ми бачимо ситуацію, коли для прихильників незалежності з’явився додатковий аргумент. Але референдум не буде законним, якщо його не проведе або не дозволить провести уряд Великої Британії. Поки що декларація про незалежність для Шотландії використовується і як інструмент переговорів із Лондоном – для розширення прав, фінансової самостійності та автономії. Тому найближча перспектива виглядає радше як боротьба за повноваження, ніж як підготовка до негайного розпаду Сполученого Королівства. Національні партії можуть використовувати вимогу незалежності під час переговорів із центральною владою. Лондон має час для домовленостей із регіонами та роботи з їхніми виборцями", – говорить Леонов.

Але політична ситуація може змінитися. На неї впливатимуть результати виборів, економічні проблеми, відносини з ЄС, безпекова ситуація в Європі та посилення націоналістичних чи ультраправих сил. Якщо Англія дедалі більше рухатиметься в бік жорсткої національної політики, для Шотландії, Уельсу чи Північної Ірландії це може стати додатковим аргументом на користь дистанціювання від Вестмінстера.

Леонов вважає, що є й аргументи протилежного характеру. Незалежність – це нові економічні правила, питання валюти, кордонів, торгівлі, державних фінансів і безпеки. Спільна історія та економічні зв’язки з Великою Британією нікуди не зникають після політичної декларації.

"Спільна історія, спільна валюта – це все ж таки важливі фактори, тому що від’єднання буде стресом і для економіки, і для життя звичайних людей. Наразі немає такої значної більшості, за якої можна було б стверджувати, що будь-яка з цих трьох країн уже готова проголосувати за вихід зі складу Сполученого Королівства. Плюс багато залежатиме від ситуації в Європі та від безпекової ситуації на континенті", – зазначає Олександр Леонов.

На його думку,  ще є час, щоб змінити баланс аргументів. Але якщо вимога незалежності стане центральною вимогою більшості виборців конкретного регіону, перед британською владою постане вже інша проблема – не як відкласти референдум, а як домовитися про його умови.