Переговорний спектакль у Женеві, Путін "міняє" Іран на Україну та навіщо держсекретар США гостював у Словаччині й Угорщині. Інтерв’ю з Безсмертним

Черговий раунд переговорів, цього разу в Женеві 17-18 лютого, між Україною, РФ та США не виглядає як дипломатичний прорив. Перенесення майданчика з Абу-Дабі до Європи, попри попередні заяви Москви про "небажаність" Швейцарії, не означає зміни позиції Кремля. Це радше тактичний маневр, аби не сваритися з Дональдом Трампом. Повернення до складу російської делегації Володимира Мединського, відомого ультимативною риторикою ще з переговорів у Стамбулі, лише підтвердило: Москва не шукає компромісу, вона тестує межі тиску.

При цьому переговори у Женеві не можна розглядати ізольовано. Вони відбуваються паралельно з переговорами США та Ірану щодо ядерної програми Тегерана. Саме тут з’являється небезпечна геополітична фантазія Кремля – спроба зв’язати два треки в один. У Москві давно мріють запропонувати Вашингтону умовний обмін: Росія допомагає стримати Іран або вплинути на його ядерну програму, а США натискають на Київ щодо поступок. Така схема виглядає абсурдною, але вона відповідає логіці Кремля, який прагне перетворити війну проти України на елемент глобального торгу.

На цьому тлі особливого значення набуває позиція Дональда Трампа. Його різкі заяви на адресу Володимира Зеленського про необхідність "швидкої угоди" – це не лише зовнішня політика. Це відображення внутрішнього тиску в США. Попереду звернення до Конгресу, економічні та політичні проблеми вдома, критика союзників і відсутність очевидних перемог. Для будь-якої адміністрації зовнішньополітичний прорив – спосіб компенсувати внутрішні труднощі. Але коли ні в Україні, ні в Ірані швидкого результату немає, зростає спокуса шукати штучні "угоди", навіть якщо вони не працюватимуть. Саме тому переговори в Женеві – це не просто чергова зустріч делегацій. Москва намагається розширити поле торгу, Вашингтон шукає символічну перемогу, а Київ змушений обороняти не лише фронт, а й саму логіку перемовин.

Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.

– Переговори в Женеві. Чи варто було очікувати від цього раунду хоч якогось прогресу? Складається враження, що американці просто чекають, коли українці погодяться на певні умови Володимира Путіна. Представники Дональда Трампа постійно повторюють, що все впирається в території, а сам президент США каже, що саме Україна "повинна сісти й домовитися".

– Окрім того, що говорять Трамп та представники його команди, ще говорить Москва, говорить Київ. І коли ведуться консультації, як би їх не називали, рішення формується з кількох позицій. Тим більше, що два дні тому держсекретар США Марко Рубіо сказав, що ніхто ні на кого не тисне і все залежить від здатності сторін виробити компроміс. Зрозуміло, що Рубіо – дипломат. Але що ми бачимо? Якщо виходити з того, як анонсував результати прессекретар Кремля Дмитро Пєсков, особливих очікувань від Женеви не було. І пояснення цьому стало очевидним ще напередодні, коли стало відомо, що російську делегацію очолить Володимир Мединський. Це, по суті, відповідь по змісту.

Методологія Женеви один в один повторює Мінськ. Якщо в Абу-Дабі були фрагментарні зустрічі, то в Женеві вже класичні робочі групи: політична і військова. Я був учасником політичної підгрупи мінського процесу і скажу: після третьої зустрічі групи починають сперечатися між собою і топлять самі себе в дискусіях. Політичні рішення мають визначати дії військових – це стратегія. Військові – це тактика. Але ми бачимо, що Путін має фактичне вето на весь переговорний процес. Коли Трамп каже "може, зупинимо обстріли", Путін каже "ні" і паралельно нарощує тиск. Це і є його вето.

А ще – зміна складу делегації. Була одна команда, тепер інша. І є ще один персонаж у Женеві – Кирило Дмитрієв. Формально він не за столом, але його вплив величезний. Він працює по неформальних каналах, які не видно публічно.

Кажуть, там були британська, німецька, італійська, швейцарська, французька делегації – це правда. Вони зустрічаються з американцями, українцями. Але вони не займаються кулуарними "подарунками" й персональними каналами. А тепер питання: коли Трамп каже, що говорив із Путіним, і про це не знають ні Віткофф, ні Кушнер, ні Дмитрієв – це означає, що є ще одна лінія переговорів між Вашингтоном і Москвою. Що виглядає так, що РФ вибудувала для Трампа дуже масивний капкан.

– Щодо зміни у переговорній групі росіян і чергової появи Мединського. Він приїхав відтворювати "дух Анкориджа", читати лекції з історії про "кордони Росії, які не закінчуються", тобто робити усе, аби нічого не відбулося суттєвого. Axios вже вказав, що повернення радника російського диктатора до складу делегації негативно вплинуло на переговори у Женеві, зустріч зайшла в глухий кут". Причиною цього стали позиції, висловлені Мединським.

– Зірвати вони не можуть. А от затягувати – так. Розрахунок на те, що хтось із українського боку не витримає, і тоді можна буде звинуватити Україну в зриві. Поява цих фігур – це сигнал затягування. Згадайте, як казали, що в Абу-Дабі обговорювали території. Але Пєсков заявив, що питання територій обговорюватимуть у Женеві. То що ж тоді було в Абу-Дабі? Очевидно, там говорили про перемир’я, а не про кордони. І як тільки виникає тема територій – одразу з’являється Мединський зі своїми історичними лекціями. Недарма Кирило Буданов пожартував, що "їдемо вчити історію". Це класична тактика: затягування, демагогія, відмова від припинення вогню. Українська сторона пропонувала – не приймається.

– А заяви Сергія Лаврова та інших кремлівських чиновників про "байденівщину" в політиці Трампа – це спроба знову розвернути його у потрібне русло? Чи їм вдалося?

– Тут усе складніше. Перед зустрічами в Давосі кілька країн не виконали фінансові зобов’язання щодо закупівлі ракет до систем ППО в США. Виникла затримка поставок – і це не могло не дійти до Трампа. Подивіться на ніч, коли Україна збила майже всі ракети й дрони. Це стало можливим саме завдяки попереднім постачанням. А коли німці сказали "дамо п’ять ракет", усі посміялися. Але це був сигнал іншим: кожен має зробити крок. І сюди ж лягає тональність виступів президента Володимира Зеленського у Давосі та в Мюнхені. Зверніть увагу, вона кардинально різна. І це добре сигналізує: Дональд Трамп знає ситуацію, але, підганяючи Україну, він оперує інформацією двотижневої давності. У нього просто немає свіжих даних – це вже очевидно. Ситуація змінилася, а поведінка Москви – ні. І тут же підняв галас Сергій Лавров. Було видно, що на початку лютого нічні обстріли вийшли на верхню межу тиску. Паралельно звучали ультиматуми від Дмитра Медведєва і Лаврова. Масований інформаційний вкид 9-13 лютого – невипадковий: він збігся з новим раундом переговорів.

– На ваш погляд, Трамп реально квапиться до мирної угоди щодо України? Бо вибори тиснуть, зовсім скоро він виступає в Конгресі. Хотілося б йому показати результат: і по Ірану, і по Україні. А результатів нема.

– Я тут з вами солідарний. Теза, що головне для політичного життя Трампа – укласти мирну угоду, помилкова. Його вже нічого не врятує. Він сподівається, але реальність інша. Значна частина інвестицій у схід України була американською. По цих активах били. І Конгрес це згадав. Трамп розуміє: він не справиться з Росією, а зовнішні кроки не вилікують внутрішні проблеми США – лише погіршать його становище. Чому частина електорату MAGA відвертається? Бо він обіцяв займатися Америкою. А в підсумку: Мексика, Іран, Росія, Гренландія.

– Головне, що результату немає.

– Бо результату не може бути, коли політика перетворюється на фантазії. То Панама, то Гренландія, то "демілітаризована економічна зона" на Донбасі. Це юридично абсурд: за якими законами вона існуватиме? Це буде не зона розвитку, а сіра територія без правил.

На мою думку, ситуація йде до великого політичного фіаско для Трампа. Женевський раунд безрезультатний, бо поява Мединського означає тупик. Весна змінить ситуацію на фронті, і Трамп не зможе вплинути. І ще важливіше – конфлікт із Конгресом. Частина республіканців уже натякає на жорсткі рішення. Коли сенатор Ліндсі Грем говорить про "Томагавки", це сигнал, що питання щодо підтримки України знову порушать.

– Ви думаєте, Трамп буде змушений погодитися?

– Якщо Грем не зупиниться, а він не зупиниться, Трамп буде змушений. Бо в Сенаті можуть зібрати критичну більшість. І тоді маневру в нього майже не залишиться.

– Під час перемовин The Economist зливає інформацію, що, мовляв, українська делегація розділена щодо тактики перемовин і досягнення результату. Нібито одна частина хоче швидкої угоди й готова на варіант, який просувають США, інша не погоджується на швидку угоду з умовою залишення Донбасу. На ваш погляд, для чого запускається така інформація? Чи справді розкол можливий?

– Це не має жодного принципового значення. Коли працювали в Мінську, було чотири керівники підгруп, був представник, і всі вони могли мати різні позиції з конкретних питань. Але рішення ухвалював або керівник делегації, або президент. Це його повноваження. Тому яка позиція у Сергія Кислиці чи у Кирила Буданова – принципово нічого не вирішує. Є директиви. І якщо член переговорної групи їх порушує, його просто відсторонюють. Директива – це документ із підписом міністра закордонних справ, керівника Офісу, прем’єра чи навіть президента. Вийти за її межі – означає фактично вийти з переговорного процесу.

Тому всі ці історії про "розкол", про які пише, скажімо, The Economist, – це не так важливо. Там прямо сказано, що Володимир Зеленський маневрує, бо є позиція військових, позиція дипломатів і є його власна. Це нормально.

– Якщо говорити про позицію Зеленського, він знову вказав, що референдум можливий.

– Тема референдуму – надумана. Подивіться Конституцію України. Стаття 2 – про цілісність і недоторканність території. Стаття 17 – відповідальність за це покладена на Збройні сили. Тобто немає механізму ні рішенням президента, ні парламенту, ні референдумом віддати територію.

У Києві на рівні апарату президента і парламенту мали одразу сказати: це неможливо юридично. А не вступати в дискусії про "демілітаризовану економічну зону" чи "спільне управління станцією", про що говорить Дональд Трамп. Це державна власність, казенне підприємство. І тут немає маневру. Багато речей у переговорному процесі надумані. Тому й виникають довгі дискусії про питання, на які є чіткі юридичні відповіді.

– Паралельно у Женеві відбулися перемовини і щодо Ірану. Нібито є попередня угода, документи готують. При цьому паралельно до регіону перекидають десятки нових літаків США. Виглядає двозначно. І ще – чи реально, що Путін може торгуватися з Трампом: мовляв, Іран в обмін на Україну, адже знову росіяни вкидають в інформаційний простір те, що іранці саме у РФ переховують свій збагачений уран? Тобто Путін натякає Трампу: "я можу допомогти з аятолами".

– Те, що Росія раніше викуповувала іранський збагачений уран, – правда. Це було в угоді 2015 року. Тут нічого нового. Ідея, що Володимир Путін може запропонувати Дональду Трампу "обміняти Україну на Іран", виглядає радше як інформаційна маніпуляція, ніж реальна дипломатія. Москва намагається торгувати темами глобальної безпеки, щоб послабити підтримку Києва й підняти власну ціну в переговорах із США. Але реальний "обмін" малоймовірний.

Навіть якщо Володимир Путін намагається прив’язати тему Ірану до війни проти України, це швидше тактика шантажу: створити ілюзію великої "угоди" і змусити Дональда Трампа чи інших лідерів торгуватися. Кремль хоче підняти ставки, але для США це різні треки – ядерна програма Ірану й російська агресія мають різні ризики, союзи й наслідки. Тому реальний бартер виглядає політично нереалістичним.

Якщо говорити про перебіг переговорів на цьому напрямку, то поки діалог ведуть Масуд Пезешкіан чи Аббас Аракчі, усе виглядає оптимістично. Але всі домовленості стануть реальністю тільки тоді, коли їх підтримає Алі Хаменеї. А він зараз проти. Плюс є Корпус вартових ісламської революції, який підпорядковується напряму Хаменеї і контролює ракетну й ядерну програму. І він не підконтрольний уряду. Тому США роблять правильно: ведуть переговори і паралельно нарощують силу. І тут важливо, що все це обговорюється разом із Біньяміном Нетаньягу. Бо без Ізраїлю і європейців коаліційна політика не працює.

– Візити держсекретаря США Марко Рубіо до Словаччини та Угорщини – це підтримка перед виборами чи енергетичні інтереси?

– Головне – енергетика. Малі модульні реактори, які розробляються у США, – це величезний ринок для Європи. Для Угорщини й Словаччини це заміна викопного палива, для США – гроші. Бо інвестиції Трампа всередині США поки не дають ефекту, а експорт зброї й енергетичних технологій – дає. Попередні протоколи підписували у Вашингтоні і Роберт Фіцо, і Віктор Орбан.

Щодо виборів – Орбан хотів, щоб переговори між Москвою і Києвом проходили в Будапешті. Але цього не сталося. Туди поїхав Рубіо, і він не закликав голосувати за Орбана. Просто назвав його другом. У Трампа всі друзі – від Сі Цзіньпіна до російського керівництва. І парадокс: чим більше політик називає Орбана другом Трампа, тим складніше Орбану буде на виборах. Бо ситуація розвивається не на його користь.

– Але американцям потрібні Роберт Фіцо і Віктор Орбан при владі, так?

– У стратегічному мисленні Дональда Трампа ключова ідея – не допустити посилення й розширення Європейського Союзу. Бо сильний інтегрований ЄС – це конкурент Сполученим Штатам у технологіях, торгівлі, фінансах. У цьому сенсі Фіцо та Орбан – зручні інструменти. Не тому, що вони самі по собі визначальні, а тому що вони критикують інтеграцію, блокують рішення, уповільнюють процеси. Трамп підтримує всіх, хто виступає проти наднаціональної кооперації в Європі. Навіть коли це людина на кшталт Джорджі Мелоні – вона може бути союзником у НАТО, але критично ставиться до надмірної бюрократії Брюсселя, і це одразу робить її зручною для Вашингтона в логіці "двосторонніх угод".

Логіка Трампа проста: чим слабший і більш роз’єднаний ЄС, тим легше домовлятися з окремими державами – тарифами, контрактами, військовими закупівлями, енергетикою. На маленькі національні держави легше тиснути економічно. Це політика транзакцій. І тут інтереси частково збігаються з інтересами Володимира Путіна. Кремлю теж вигідна роз’єднана Європа, бо окремі країни легше шантажувати енергетикою чи безпекою. Тому парадокс: чим більше тиску з боку Москви і чим більше транзакційної політики з боку Вашингтона, тим сильніше в Європі виникає інстинкт об’єднання.

Головне питання для європейців зараз – або вони посилюють інтеграцію, або залишаються полем боротьби великих держав. Ситуація з Гренландією це показала дуже чітко. Коли з’являються навіть гіпотетичні претензії на території союзників, стає видно, наскільки крихка солідарність і наскільки важливою є європейська єдність. І якщо хоча б кілька країн не підтримали б спільну позицію, наслідки могли бути зовсім іншими.