Мирні переговори, підтримка й новий тиск на Москву: головні інтриги саміту G7 для України. Інтерв’ю з Котовим

Саміт країн G7, який відбудеться 15-17 червня у французькому Евіані проходить у момент, коли західне лідерство стикаються з дедалі більшими викликами. Війна Росії проти України, загострення конкуренції з Китаєм, конфлікт на Близькому Сході, боротьба за контроль над технологіями та ресурсами, а також зростання впливу країн Глобального Півдня змушують учасників "Великої сімки" шукати нові підходи до координації політики.

Франція, яка головує у G7, прагне використати саміт для повернення формату до ролі головного центру ухвалення стратегічних рішень Заходу. Однак, головне питання полягає не лише у тому, які рішення будуть ухвалені, а й у тому, чи здатні західні союзники знову говорити одним голосом. Останні роки продемонстрували, що всередині трансатлантичного табору накопичилося чимало суперечностей щодо підходів та майбутнього міжнародного порядку.

Центральною політичною темою саміту залишатиметься війна в Україні. Саме навколо неї перетинаються питання безпеки Європи, санкційної політики, військової підтримки Києва та перспектив можливих переговорів із Росією. Особливого значення набувають спроби Франції, Німеччини та Великої Британії сформувати власне бачення майбутнього мирного процесу та заручитися підтримкою президента США Дональда Трампа, участь якого перетворюється на окрему інтригу саміту. Для європейських союзників важливо зрозуміти, наскільки Вашингтон готовий підтримувати спільну стратегію щодо України та збереження західної єдності.

Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився експерт з публічної політики – кандидат наук з державного управління Ілля Котов.

– Саміт G7 у Франції розпочався 15 червня. Чого очікувати від зустрічі найвпливовіших західних держав? Дональд Трамп, попри конфлікти з багатьма лідерами країн Великої сімки, приїде на саміт. Водночас незрозуміло, з яким настроєм він прибуде. На вашу думку, чи можливо, щоб Захід знову заговорив одним голосом?

– Справді, головне питання – з яким саме настроєм приїде американський президент. Ми бачимо досить обережні заяви щодо можливого врегулювання ситуації на Близькому Сході, що нині є для нього одним із пріоритетних завдань. Водночас, це вже не перша подібна заява, тому варто стежити за подальшим розвитком подій. Іран, зі свого боку, фактично заперечує досягнення всеосяжної домовленості. Проте, незалежно від того, чи буде досягнуто врегулювання на Близькому Сході, чи триватимуть переговори з Іраном, порядок денний саміту не обмежуватиметься лише цим регіоном.

Саміт G7 є чудовою нагодою покласти край взаємним звинуваченням і непорозумінням між партнерами та сформувати спільне бачення подальших дій. Я б навіть поєднував значення саміту G7 із майбутнім самітом НАТО, адже це взаємопов’язані процеси. Символічно, що зустріч відбувається саме у Франції: попри складні відносини між Емманюелем Макроном і Дональдом Трампом, це створює додаткові можливості для пошуку спільних рішень.

З іншого боку, ми бачимо, як консолідується інша сторона – так звана вісь авторитарних держав: Росія, Китай, Іран і Північна Корея. У відповідь на ці виклики об’єднана Європа разом зі Сполученими Штатами має знайти спільну мову щодо існуючих конфліктів і розбіжностей. Безумовно, Трамп і надалі критикуватиме європейців за недостатню участь у вирішенні проблем безпеки та за небажання брати на себе більшу відповідальність. Проте саме для цього й існує діалог.

Головне завдання саміту – сформувати взаєморозуміння щодо того, що спільні дії приносять користь усім сторонам. Уже йдеться не стільки про дружбу, скільки про прагматичне партнерство та взаємовигоду. Якщо США, Європа, Японія чи Канада діятимуть окремо, це не дасть того глобального результату, на який усі розраховують. Тому переговори будуть непростими. Однак, на горизонті все ж проглядається можливість досягнення взаєморозуміння як щодо загальних відносин між провідними державами, так і щодо врегулювання війни в Україні, що для нас є найважливішим питанням.

– Чи розуміють Трамп і його адміністрація, що ідея зближення з Росією, її віддалення від Китаю є радше ілюзією? Водночас, європейські союзники, з якими Трамп останніми місяцями регулярно конфліктує, залишаються необхідними для захисту американських інтересів у світі. Чи їде Трамп на саміт із розумінням того, що саме Європа, Канада, Японія та загалом західний світ є ключовими партнерами Штатів?

– Я не готовий зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що Трамп їде саме з таким розумінням і що буде знайдено спільну мову щодо всіх проблемних питань. Тут, безумовно, присутній людський фактор, який відіграє важливу роль. Утім, саміт створює для цього можливість. Ми бачимо позицію Європи, попри непрості відносини Трампа не лише з Макроном, а й із канцлером Німеччини та прем’єр-міністром Великої Британії. Одне – особисті симпатії чи антипатії, інше – стратегічний розвиток міжнародних відносин. І найголовніше: за останній час європейці справді почали прислухатися до закликів Вашингтона й поступово беруть на себе більше відповідальності за безпеку власного континенту, його майбутнє та підтримку України. Очевидно, що така тенденція подобатиметься Трампу.

На саміті обговорюватимуть не лише питання війни й миру, а й економіку та бюджетні пріоритети. Якщо Трамп продовжить політику стримування Китаю, йому буде необхідна підтримка Європи. Тому не можна говорити, що все залежить виключно від позиції США – це спільний процес взаємодії. Відверто кажучи, Європа потрібна Трампу не менше, ніж Трамп потрібен Європі. Особливо якщо враховувати економічну складову, яка завжди залишається для нього одним із ключових пріоритетів. Очевидно одне: той, хто контролює ресурси та логістику їх постачання, значною мірою впливає на глобальні процеси. І в цьому питанні США без Європи не зможуть ефективно протистояти своєму головному економічному конкуренту – Китаю.

Щодо Росії, то Європа також бере на себе дедалі більше відповідальності. Одним із результатів саміту, на який я особисто очікую, може стати визначення єдиного представника Європейського Союзу для майбутніх переговорних процесів. Наразі позиції європейських країн занадто різняться, що створює враження слабкості та, ймовірно, викликає іронію в Москві. Без підтримки Сполучених Штатів навряд чи вдасться визначити фігуру, яка зможе представляти консолідовану позицію Європи в переговорах із Кремлем та в питаннях врегулювання війни в Україні.

Тому процес є комплексним. Чи відмовився Трамп від ідеї віддалити Росію від Китаю? Думаю, після останніх подій на Близькому Сході ця тема відійшла на другий план. Однак, досягнення певного врегулювання залишається для нього важливим, насамперед із політичної точки зору. Він не готовий відмовитися від політичних дивідендів, які може отримати в разі просування мирного процесу щодо війни в Україні. Саме тому готовність Європи брати на себе більше відповідальності може стати основою для конструктивного діалогу.

– Власне, зустріч у Лондоні показала, що європейці вже не готові спостерігати за російсько-американськими переговорами з боку і хочуть сісти за стіл. Але ви кажете, що Трамп позитивно сприйме цю ідею. При цьому, раніше він не надто визнавав суб’єктність Європи щодо переговорів, відсунувши її на другорядні ролі.

– Відсунув на другий план через те, що дійсно на той момент Європа не брала на себе той рівень відповідальності, який був необхідний. Плюс, звичайно, була позиція Москви, яка, до речі, залишається незмінною, попри всі слова Путіна про те, що він нібито на щось готовий. Я це розглядаю як провокацію, спрямовану на те, щоб внести деструктив у європейську спільноту і зайняти увагу європейських політиків не тим, як допомогти Україні, а пошуком того самого єдиного кандидата, який нібито має представляти весь континент на переговорах. Переконаний, що в Москви саме такий задум. Але Трампу зараз вигідне залучення Європи. По-перше, тому що йдеться не лише про припинення бойових дій і подальші мирні переговори, а й про надання Україні гарантій безпеки. І тут питання вже до Європи. США можуть надавати гарантії безпеки різними способами, але розміщення міжнародного контингенту – це насамперед відповідальність європейських держав. На цьому вже зійшлися всі сторони.

Крім того, варто говорити і про те, яку позицію зараз формують самі європейці. Вони виносять на порядок денний не лише питання завершення російсько-української війни, а й загалом питання подальшого співіснування з Росією. Тут і питання торгівлі, і майбутніх відносин, і ті самі заяви про необхідність виведення військ. Це також елемент переговорної позиції. Це ті карти, які сьогодні має Європа для того, щоб у потрібний момент викласти їх перед Володимиром Путіним. Тому Трамп, зі свого боку, має важливі економічні аргументи. Але найголовніше інше. Станом на сьогодні Росія ще не перебуває в тому становищі, щоб погодитися на справедливі умови миру. І це попри всі успіхи наших Сил оборони, які щодня завдають ударів по російських можливостях. Проте спільний тиск Сполучених Штатів і Європи потрібен зараз як ніколи. Можливо, навіть більше, ніж у 2022 році після початку повномасштабного вторгнення.

– Центральною темою залишатиметься війна Росії проти України. Головне питання: чи вдасться лідерам виробити спільну позицію щодо подальшого тиску на Кремль, військової підтримки Києва та санкційної політики.

– Я готовий не погодитися з тим, що Європа демонструє принципово іншу позицію. Якщо подивитися на проєкт нового пакета санкцій, то там передбачені досить серйозні обмеження. Інша справа, що частина нафтових санкцій справді коригувалася у взаємодії зі Сполученими Штатами. Американська сторона прагне уникнути різких коливань світових цін на енергоносії. Особливо з огляду на події навколо Ірану. Втім, якщо ситуація на Близькому Сході стабілізується, будь-які послаблення щодо Росії можуть завершитися. І тоді тиск на російську економіку лише посилиться.

Я б запропонував розглядати заяви представників адміністрації США та Конгресу не як окремі елементи, а як частини одного великого політичного пазла. Наприклад, Конгрес просуває законодавчі ініціативи на підтримку України. І виникає питання: чи справді це робиться всупереч волі Трампа? А можливо, Трамп, зберігаючи для себе образ політика над конфліктом, просто не демонструє публічної підтримки цих рішень, але не перешкоджає їх ухваленню? І тоді виникає інша версія. Можливо, він накопичує додаткові аргументи для переговорів із Кремлем, щоб у певний момент поставити ультиматум: або Росія погоджується на справедливі умови миру, або Сполучені Штати посилюють підтримку України та санкційний тиск. Чисто теоретично такий сценарій також можливий.

Тому що Трамп намагається зберегти за собою роль політика, який перебуває над конфліктом. Це залишає йому простір для діалогу з Путіним. Водночас ми вже чуємо заяви російських представників, які починають говорити про те, що це вже не лише "війна Байдена", а й "війна Трампа".

– Закономірно постає питання: що змінилося?

– Змінилося те, що Сполучені Штати дедалі краще розуміють джерело проблеми. А джерело проблеми миру перебуває в Кремлі. Саме тому тиск із боку США може зрештою привести до справедливих умов миру, а не до тих умов, які сьогодні намагається нав’язати Москва. Ми спостерігаємо доволі цікаві процеси. І вони можуть призвести до того, що у випадку чергової відмови Кремля від конструктивного діалогу тиск лише зростатиме. Тому не варто поспішати з висновками, що Сполучені Штати відмовляються брати участь у переговорах чи в процесі врегулювання.

Ми бачимо успішні далекобійні удари України по тилових об’єктах ворога, по нафтопереробній інфраструктурі, по об’єктах військово-промислового комплексу. Але без розвідувальної інформації, яку надають європейські партнери та Сполучені Штати, реалізовувати такі операції було б значно складніше. Тому можна говорити про те, що підтримка України продовжується, зокрема й у контексті посилення тиску на Росію.

– На цьому тлі особливого значення набуває можлива зустріч Володимира Зеленського і Дональда Трампа. Наскільки така зустріч може дати відповіді на питання, які прямо зараз хвилюють Україну?

– А чи чекаємо ми зараз від Сполучених Штатів якихось нових відповідей? Мені здається, ми очікуємо насамперед відновлення тієї активності, яка була присутня раніше, передусім, у контексті санкційного тиску. Зустріч, якщо б вона відбулася, може дати результат. Якщо подивитися на попередній досвід, за винятком першої зустрічі, яку всі добре пам’ятають, то кожна наступна приносила Україні певний результат. Іноді достатньо навіть кількох хвилин особистої розмови для того, щоб змінити сприйняття президента Трампа, донести до нього реальну картину подій на фронті та на дипломатичному треку. Згадаймо хоча б зустріч у Ватикані. Вона справді мала важливе значення. Тому я переконаний, що ця зустріч відбудеться. Не думаю, що Трамп від неї відмовиться або що виникнуть якісь непередбачувані обставини.

Ба більше, вона важлива і для самого Трампа. Не варто забувати про внутрішньополітичний контекст у США та про стабільну підтримку України американським суспільством. Сам факт зустрічі й спілкування з Президентом України працює для Трампа радше в плюс. І якщо на Близькому Сході збережеться відносна стабільність, я не виключаю, що після саміту G7 ми побачимо не лише посилення політичного тиску на Росію, а й поступове повернення до більш жорсткої санкційної політики, зокрема щодо енергетичного сектору. Також дедалі частіше звучать припущення, що перспектива припинення бойових дій восени виглядає цілком реальною.

– Якщо подивитися на позицію Кремля, ситуація виглядає інакше, ніякого завершення війни не проглядається. Тому чи бачите ви реальну можливість хоча б припинення вогню? Не мирної угоди, а саме припинення бойових дій.

– Тут я частково погоджуся з вами. Щодо повноцінної мирної угоди питання справді залишається відкритим. Саме тому Україна разом із європейськими партнерами сьогодні робить акцент насамперед на безумовному й повному припиненні вогню. Спочатку припинення бойових дій – потім переговори. Це цілком логічна послідовність.

– Але ж у Кремлі станом на сьогодні відкидають такий розвиток подій?

– Проблема для Кремля у тому, що перспектив досягнення власних цілей не проглядається. Якщо виходити з логіки державного управління, економічної ситуації в Росії, суспільних настроїв і тих наслідків, які мають українські далекобійні удари, картина для Кремля виглядає дедалі складнішою. Ті росіяни, які у 2022 році спостерігали за війною по телевізору, сьогодні дедалі частіше відчувають її наслідки безпосередньо. І це впливає на громадські настрої. За різними оцінками, підтримка ідеї завершення війни в російському суспільстві вже перевищує 60 відсотків.

Є й інший фактор – Крим. Те, що Путін багато років подавав як головне досягнення своєї політики, сьогодні дедалі більше перетворюється на джерело його проблем. Усе це складається в єдину картину, яка підказує, що Кремль рано чи пізно має змінити свою позицію й погодитися хоча б на припинення вогню для початку реальних переговорів. Але тут є важливе застереження. Ми не можемо бути впевнені, що Путін об’єктивно оцінює ситуацію як на фронті, так і всередині власної країни. Навпаки, дедалі більше інформації свідчить про його готовність іти шляхом ескалації замість пошуку шляхів завершення війни. Тому багато що покаже саме літо. Важливо буде зрозуміти, яке рішення зрештою ухвалить Кремль і наскільки сильним буде вплив найближчого оточення Путіна, яке також бачить безперспективність подальшого затягування війни.

– Велика сімка – це насамперед про економіку. Світові економічні виклики, посилення ролі Глобального Півдня, Китай, ситуація навколо Ормузької протоки та проблем з ланцюгами постачань. На вашу думку, чи не перетворився G7 на символ без реального впливу, який вже не здатний адекватно реагувати на ці виклики?

– Усе залежить від того, чи вдасться виробити справді єдину позицію. Варто наголосити, що в G7 представлені потужні держави з різних континентів, які мають значний вплив як на світову політику, так і на глобальну економіку. Саме ці країни значною мірою формують міжнародні ланцюги постачання і добре розуміють, що впливати на глобальні процеси можна лише спільними діями. І тут питання Китаю справді буде одним із ключових. Китай сьогодні фактично є глобальним виробничим центром для величезної кількості товарів. Це не завжди влаштовує Сполучені Штати і дедалі частіше викликає занепокоєння в Європі. Йтиметься про обережну економічну протидію. Я б не називав це боротьбою, але мова точно йтиме про пошук механізмів зменшення критичної залежності від Китаю.

Якщо країни G7 зможуть погодити спільний покроковий план дій, це може дати конкретний результат. Говорячи відверто, усі великі держави певною мірою побоюються надмірного посилення Китаю. Передусім через його економічний вплив. Так, європейцям вигідно підтримувати торговельні відносини з КНР. Але водночас вони розуміють, що завдяки доступу до європейських ринків Китай поступово нарощує свій економічний вплив на континенті. І саме це дедалі частіше сприймається як потенційна проблема. У цьому не зацікавлені ні Сполучені Штати, ні Канада, ні Японія. Для Японії це питання особливо чутливе, враховуючи географічну близькість до Китаю та постійні безпекові ризики в регіоні. Також вони можуть шукати механізми, які обмежуватимуть можливості Росії та Китаю для поглиблення економічної співпраці в окремих стратегічних сферах. Але знову ж таки – усе це можливо лише за наявності спільної позиції.