Іран вимагає компенсації, Україна говорить про самооборону: що означає удар у Каспійському морі та чи готові іранці до великої ескалації. Інтерв’ю з Огризком

Удар по іранському судну в Каспійському морі може стати переломним моментом у відносинах між Києвом і Тегераном. Якщо раніше їхнє протистояння залишалося непрямим, то тепер уперше під ударом опинився об'єкт, який Іран вважає своїм. Саме це пояснює різку реакцію Тегерана: від заяв про право на відповідь до повідомлень про можливий ракетний удар по українському порту.

До цього моменту Іран брав участь у війні проти України переважно як союзник Росії. Саме іранські Shahed стали одним із символів російських атак на українські міста, а військова співпраця Москви й Тегерана лише посилювалася. Логічно, що удари по логістиці, що працює на російську воєнну машину, Україна розглядає як частину власної оборони.

Попри гучні заяви, ні Київ, ні Тегеран не демонструють готовності довести ситуацію до відкритої війни. Після хвилі взаємних звинувачень міністри закордонних справ двох країн провели телефонну розмову. Україна наголосила, що не мала наміру атакувати цивільне судно, а Іран, наполягаючи на компенсації, дав зрозуміти, що також не зацікавлений у подальшому загостренні. Це не означає, що криза завершилася. Швидше за все, Іран відповідатиме політичним і дипломатичним тиском, може збільшити військову підтримку Росії або вдатися до асиметричних кроків. Для Кремля така ситуація вигідна: що гострішими будуть відносини між Києвом і Тегераном, то легше Москві зміцнювати союз з Іраном і просувати власний наратив про нібито "розширення" Україною географії війни.

Своїми думками щодо цих та інших питань у ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA поділився ексміністр закордонних справ України Володимир Огризко.

– Після удару по іранському судну в Каспійському морі та різких заяв Тегерана країни опинилися на порозі прямого протистояння. З погляду міжнародного права та воєнної логіки, удар біль аніж виправданий, адже будь-яка держава, яка допомагає російській військовій машині, стає частиною воєнної інфраструктури Кремля, а значить може зазначити удару. Як ви вбачаєте цей інцедент?

– Іран уже давно демонструє дії, які ми в Україні не можемо оцінювати інакше, ніж як відверто недружні. Достатньо згадати трагедію з українським пасажирським літаком, який іранські військові збили над територією Ірану. Що відтоді змінилося? Чи виплатив Іран належні компенсації? Чи виконав вимоги міжнародного права? Наскільки мені відомо, жодних реальних кроків у цьому напрямку так і не було зроблено. Це ще раз свідчить, що іранський режим керується виключно власними інтересами, не надто зважаючи ні на міжнародне право, ні на двосторонні зобов'язання. Саме тому цей інцидент потрібно розглядати в ширшому контексті. Іран є важливою частиною осі держав, які підтримують Росію. Саме іранські Shahed дали Кремлю можливість розгорнути масштабний терор проти українських міст, житлових будинків і цивільної інфраструктури.

Навіть сьогодні під час масованих атак Росія використовує саме ці безпілотники. Так, вони можуть називатися "Герань", але це лише російська модифікація іранської розробки. Отже, Іран фактично є співучасником війни проти України, адже його військові технології безпосередньо використовуються для ударів по нашій державі. Тому говорити про нейтралітет Ірану вже давно немає жодних підстав. Це союзник Росії. Якщо держава є союзником країни-агресора, навряд чи Україна повинна ставитися до неї як до нейтральної сторони. Ми не можемо бути нейтральними щодо тих, хто допомагає ворогу вбивати наших людей.

Те, що сталося, я не вважаю чимось надзвичайним – на війні діють закони війни. Інша річ, що нам не потрібне подальше загострення. Погрози Ірану застосувати балістичні ракети варто сприймати серйозно. Режим аятол багато в чому нагадує режим Путіна – своїми підходами, логікою та готовністю до ескалації.

– Наскільки обґрунтованими є погрози Ірану у відповідь? The New York Times та низка інших видань писали, що Тегеран розглядав можливість завдати балістичного удару по одному з українських портів. Наскільки реалістичним ви вважаєте такий сценарій? Адже ще у березні 2026 року Іран уже погрожував Україні через нібито допомогу Ізраїлю в протидії іранським дронам. Тоді представники іранської влади заявляли, що Україна може розглядатися як законна ціль для ударів балістичними ракетами. Чи є нинішні погрози більш серйозними, ніж тодішні?

– Вони можуть стати серйозними лише в тому випадку, якщо не буде відповіді. Ви згадали The New York Times. Там також ішлося про те, що Іран попередили – ніхто не може передбачити, якою буде відповідь України. Якщо подивитися на результати українських ударів по військових цілях на території Росії, стає зрозуміло, що ці відповіді є болючими й ефективними. Якщо Іран піде на подальшу ескалацію, Україна також буде змушена відповідати. А це означатиме, що значна частина іранської території може опинитися під загрозою. Наші спецслужби вже неодноразово демонстрували нестандартний підхід до проведення операцій, тому в Ірані добре розуміють, що Україна здатна створити для них дуже серйозні проблеми. Саме тому, думаю, у Тегерані зважили всі ризики й вирішили не переводити конфлікт у гарячу фазу, обмежившись жорсткими заявами. Водночас Україна вже зараз має виробити чітку стратегію дій на випадок, якщо Іран усе ж наважиться застосувати балістичну зброю. Якщо конфлікт вийде на новий рівень, це фактично означатиме відкриття другого фронту для Ірану. А історія показує – війна на два фронти майже завжди закінчується поразкою. Саме усвідомлення цих ризиків, гадаю, і не дозволило ситуації розгорітися далі. Це позитивний результат, адже Україні зараз точно не потрібен ще один напрямок воєнної загрози.

– Щодо реакції України. Спочатку ми почули досить жорсткі заяви президента та міністра закордонних справ. Згодом Андрій Сибіга провів телефонну розмову зі своїм іранським колегою Аббасом Арагчі, після чого риторика сторін стала значно стриманішою. Як ви оцінюєте цей перехід від жорстких заяв до дипломатичного діалогу?

– Я вважаю, що це був правильний дипломатичний крок. Після цієї розмови ситуація стабілізувалася й не перейшла в небезпечну фазу. Фактично Київ дав зрозуміти – якщо ви вимагаєте від України компенсацій чи відповідальності, спершу виконайте власні міжнародні зобов'язання, які залишаються невиконаними вже багато років. Тим більше, що сьогодні Іран є союзником держави-агресора, яка вже понад чотири роки веде війну проти України. Саме тому, на мою думку, ця дипломатична лінія була правильною й дала позитивний результат.

– Якщо повернутися до питання компенсацій – як ви вважаєте, чи продовжить Іран просувати цю тему? Наскільки взагалі такі вимоги можуть бути реалістичними, якщо сам Тегеран досі не виплатив компенсації за трагедію 2020 року, де жертв було значно більше?

– Думаю, коли Іран почав вимагати компенсації за завдані збитки, наш міністр закордонних справ цілком логічно нагадав про український пасажирський літак, збитий іранськими військовими. Після цього, як на мене, простір для подальших претензій суттєво звузився. Якщо ви вимагаєте компенсації від України, тоді спершу виплатіть компенсації зі свого боку. Це абсолютно дзеркальна ситуація, і думаю, саме про це Андрій Сибіга говорив під час розмови зі своїм іранським колегою. У цій ситуації Ірану просто нічим крити. Варто лише порушити тему компенсацій, як одразу постає зустрічне запитання – а де компенсації родинам загиблих українців? На цьому будь-які претензії фактично закінчуються. Тому, на мою думку, дипломатичні кроки України були правильними. Вони дали зрозуміти Тегерану, що подальша ескалація обійдеться йому дорожче, а тому краще обмежитися гучними заявами, за якими поки що не стоять реальні дії.

– Якщо говорити про Росію, то вона лише виграє через гарячий конфлікт між Україною та Іраном?

– Так, очевидно, що Росії було б вигідно, якби Україна стала об'єктом ударів з боку Ірану. Для Кремля це означало б відкриття для України ще одного напрямку загрози, розпорошення військових і дипломатичних ресурсів та додатковий тиск на наших партнерів. Москва також отримала б можливість представити війну як ширший регіональний конфлікт і відвернути увагу від власної агресії. Водночас дипломатичними засобами цього вдалося уникнути – принаймні на цьому етапі. Це свідчить, що розрахунок Кремля на максимальну ескалацію поки що не спрацював.

– Як, на вашу думку, ситуація розвиватиметься найближчим часом? Чи ця тема поступово відійде на другий план, чи Іран і надалі намагатиметься підтримувати напруження?

– Я не думаю, що за нинішніх обставин Іран зацікавлений у новому конфлікті. Дональд Трамп фактично тримає Тегеран під постійним тиском – то через переговори, то через силові дії, які стають дедалі болючішими для іранського режиму. За таких умов відкривати ще один напрямок протистояння для Ірану було б надзвичайно ризиковано. Це вже був би повноцінний конфлікт із непередбачуваними наслідками, причому удари могли б надходити з різних напрямків. Думаю, в Тегерані дуже уважно проаналізували наслідки нещодавніх військових операцій і зрозуміли, що подібний сценарій може повторитися й щодо них.

Саме тому вважаю, що наразі Іран обмежиться жорсткою риторикою, а ситуація не перейде у гарячу фазу. Росія, безумовно, хотіла б іншого, але зараз Іран має значно серйозніші проблеми. Для нього на порядку денному стоять питання власної безпеки та навіть збереження режиму. Тому, на мою думку, найближчим часом підстав очікувати нової ескалації немає.