2026-й як переломний рік: прогноз для України, ЄС, НАТО і США. Інтерв’ю з експослом у США Шамшуром

Україна входить у 2026 рік у стані стратегічної невизначеності. Формула, яку озвучує президент України Зеленський, – "завершити війну гідним миром", логічна і морально бездоганна. Але ключове питання полягає не в бажанні, а в умовах: чи існує у Заходу спільне бачення того, що таке справедливий мир, і чи не перетвориться 2026-й на рік "керованого несправедливого компромісу" під соусом стабілізації. Україна досі не має чіткої, зафіксованої західної стратегії перемоги – лише сукупність обіцянок, пакетів допомоги та політичних сигналів, які залежать від виборчих циклів і внутрішніх криз союзників. 2026-й для України – це не просто черговий рік війни. Це момент перевірки реальності всіх стратегічних декларацій, які Захід накопичував із 2022 року. Питання в тому, хто готовий платити за власні принципи – ресурсами, політичним комфортом і внутрішньою стабільністю.

Євроатлантична єдність у 2026 році постає не як аксіома, а як гіпотеза. Формально вона зберігається, але фактично дедалі більше нагадує конструкцію, що тримається на інерції страху перед поразкою, а не на спільному стратегічному баченні. Росія та Китай системно тестують цю єдність на розрив – через політичний тиск, економічні важелі, гібридні операції та підтримку внутрішніх деструктивних сил у країнах Заходу. Цілком можливо, що саме 2026 рік стане моментом відкритого або прихованого торгу безпекою між союзниками.

НАТО входить у 2026 рік у фазі трансформації, де головне питання – не існування Альянсу, а його функціональна дієздатність. Деградація статті 5 навряд чи відбудеться формально, але її практичне наповнення стає дедалі більш нерівномірним. Альянс ризикує остаточно розділитися на "ядро", готове до реальних рішень, і "периферію", яка сприймає безпеку як сервіс.

Європейський Союз опиняється перед вибором між стратегічною автономією та імітацією руху. Провали у питаннях оборонного виробництва, фінансування України та внутрішньої єдності можуть зробити 2026-й роком політичної безпорадності ЄС на тлі зростання популізму й саботажу зсередини.

Своїми думками щодо цих питань в ексклюзивному інтерв’ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України в США та Франції Олег Шамшур.

– Головне питання: яким вам бачиться 2026-й рік? Це все-таки для України певне вікно можливостей? Чи це рік жорсткого виживання та несправедливої угоди?

– У принципі, весь наш час із 2022-го року, і навіть на підході до повномасштабної агресії, був для нас періодом виживання. На жаль, нічого радикально не змінилося. І тут уже в мільйонний раз можна процитувати Черчилля про сльози, піт і кров. Це, по суті, буде продовжуватися. І, до речі, це треба зрозуміти всьому нашому суспільству.

На тих умовах, які зараз пропонуються, війну можна було завершити ще у 2022 році. Це умови, які можна драматизувати, можна називати капітуляцією, можна говорити про часткову капітуляцію. Але, на мій погляд, було б великою помилкою стверджувати, що це хоча б часткова перемога України. Парадигма цієї угоди, яка зараз розглядається, її філософія полягає в тому, що вона не є справедливою для України. І мир, який вона передбачає, навіть якщо припустити, що будуть виправлені всі найбільш одіозні позиції, і навіть якщо ми не віддамо контрольовану нами частину Донбасу, все одно не є справедливим миром для України. І це точно не є миром тривалим. Тому що за будь-яких умов Путін зберігає всі загарбання, які він зробив із 2014 року. Отже, якщо ця угода відбудеться, вона, на моє переконання, не стане вікном можливостей. Вона просто завершить цей конкретний етап війни. І нам одразу доведеться готуватися до продовження російської агресії.

Головне буде те, як ми використаємо цю паузу. Це безпосередньо визначатиме виживання України як держави і, скажімо так, покращення нашого стратегічного становища. А це неможливо без серйозних, реальних змін усередині країни.

– Тобто усі ці розмови про те, що мирна угода як ніколи близька, все це дуже примарно?

– Саме так. Сьогодні не можна сказати, що мир уже на обрії. Ні, він не на обрії. Щоб він став реальністю, щоб він наблизився до нас, потрібна величезна робота всередині України. І потрібна готовність діяти в цих умовах з боку наших партнерів. Зараз це виглядає дуже сумнівно, що стосується Сполучених Штатів, і абсолютно критично необхідно щодо європейців. Вони також мають зрозуміти, що завершення війни на таких умовах — це пряме посилення загрози російської інтервенції проти країн Європи.

Тому 2026-й для нас за будь-яких умов не буде роком і не буде ситуацією, у якій можна якимось чином розслабитися. Ми маємо чітко усвідомлювати: Росія отримає передишку, перебудується, посилить свої спроможності, отримає нові ресурси, можливо, допомогу від того ж Китаю та інших країн і готуватиметься до продовження агресії. Причому цілком імовірно, що ця агресія не обмежиться лише Україною. І з цього нам усім потрібно виходити.

– Посилення позицій України на переговорах залежить від європейської підтримки. На ваш погляд, чи входить Україна у 2026-й рік із чіткою стратегією європейської підтримки, чи все ж таки з набором ситуаційних обіцянок і не більше? Чи зможуть у ЄС подолати цю хронічну європейську хворобу, коли є багато розмов про кризу і набагато менше конкретних заходів?

– Чи зможуть вони компенсувати американську допомогу повною мірою? Напевно, ні. Оскільки є окремі види озброєнь, які наявні лише у Сполучених Штатів. Чи можуть компенсувати її в основному? Мені здається, можуть. Для цього потрібна єдність у Європейському Союзі. І потрібне подолання цієї хронічної європейської хвороби, коли є багато розмов про подолання кризи і набагато менше конкретних дій.

Якщо подивитися, наприклад, на рішення про 90-мільярдний кредит для України, то чим більше я про це думаю, тим більш неоднозначним воно для мене виглядає як свідчення цієї хронічної хвороби європейців щодо половинчастих рішень. Тому що і сума значно менша, і політичне значення значно слабше, ніж могло б бути. А це могло стати точкою неповернення у ставленні Європи до перспектив завершення війни на прийнятних для України і для самої Європи умовах.

Тут варто навести кілька прикладів. По-перше, за тими даними, які я бачив, у 2024 році європейці витратили більше коштів на закупівлю російських енергоресурсів, ніж на допомогу Україні. Це абсурд. Другий момент. Десять європейських компаній оборонно-військово-промислового комплексу забезпечують значну частину, там називалася цифра ледь не до 30%, світового виробництва озброєнь. Але вони зараз не постачають у достатньому обсязі цю зброю для перебудови та посилення оборонної спроможності власних країн. Тому що в них є контракти і контрактні зобов’язання, переважно перед країнами Перської затоки, у яких є гроші і які вже законтрактували це озброєння. За такого підходу, коли одночасно говорять, що через 3–5 років Росія може напасти на Європу, а дехто каже, що навіть раніше, така логіка є абсолютно неприйнятною.

Третій момент – це стан суспільної думки в окремих країнах і в Європі загалом. Усі розуміють на теоретичному рівні, що потрібно робити жертви, вкладатися в оборону. Але це розуміння дуже абстрактне. Коли ідеться про те, що потрібно поступитися власними соціальними здобутками, піти на економічні жертви, тут у пересічних європейців починає клинити. Вони кажуть: ні, ні, ні, давайте якось без цього. У результаті ми маємо багато заяв політиків і дуже мало конкретних дій. А конкретні дії, зокрема, залежать від стану суспільної думки. І замість того, щоб вести суспільство за собою, пояснювати необхідність цих рішень, політики часто працюють від настроїв суспільства, а не намагаються їх змінити. І це надзвичайно серйозна проблема для Європи.

Загалом це серйозна проблема для Європи – продовження і посилення допомоги Україні. І, на жаль, усе це виглядає дуже неоднозначно. Тому казати, що позиція європейців є однозначно сприятливою для України, я б не став.

– Чи можуть європейці перейти від декларацій про посилення оборонно-військової спроможності до реальних дій? Чи стануть вони суб’єктом безпеки на континенті чи залишаться споживачами американських рішень?

– Очевидно, передусім потрібно подолати фактор у стилі "ми не можемо". Можемо. Тому що є економічний потенціал, є потенціал військово-промислового комплексу, і, зрештою, є об’єктивна необхідність це зробити. Якщо Європа не хоче бути об’єктом постійних інтервенцій, провокацій або навіть силових дій з боку Росії, вона змушена це зробити. По-перше, якщо вона не хоче залишатися в такій залежності від Штатів. По-друге, потрібно нарешті усвідомити, що часи так званих мирних дивідендів уже закінчилися.

Те, що ми спостерігаємо зараз, – це протиріччя між начебто розумінням ситуації, принаймні з боку провідних політиків, і відсутністю необхідної маси дій, спрямованих на її виправлення. Або принаймні відсутністю відчуття нагальності, що це потрібно робити просто зараз, а не розраховувати на якийсь умовний десятирічний період, як це закладено в рішеннях НАТО, за який нібито буде досягнута відповідна планка видатків і посилені спроможності. При цьому всі одночасно говорять, що російської інтервенції можна очікувати протягом 3–5 років. Як це між собою стикується, уявити важко. Тому я дотримуюся дуже неприємної, зокрема і для нас, думки. Ситуація не зміниться доти, доки не відбудеться реальне силове протистояння між Росією і європейськими державами. Лише тоді, коли це станеться, можна буде розраховувати, що Європейський Союз не просто прокинувся, не просто почистив зуби, а нарешті одягнувся і зарядив свою рушницю.

– Тобто, попри заяви про потенційну війну через кілька років, Європейський Союз усе ще сприймає Росію як загрозу, до якої ще багато часу є, щоб підготуватися?

– Якраз у цьому і полягає парадокс. Загрозою її вважає і враховує, по суті, основна маса. Але от зробити щось для того, щоб цю загрозу адекватно зустріти, ось тут і виникає проблема. І тут ми впираємося в цю тривіальну, але ключову формулу – політичну волю на рівні політиків. Тобто якщо говорити образно, ні Черчиллів, ні Рузвельтів поки що не проглядається. Плюс до цього – стан європейських суспільств.

Ми виходимо на головне питання – наявність лідерів, які готові повести за собою націю. Зараз ми бачимо нерішучість. Плюс фактор Трампа і повну невизначеність щодо того, чого від нього очікувати. І це, безумовно, впливає і на європейських політиків, і на європейські суспільства.

– Чи не вважаєте ви, що однією з проблем тут може бути різний підхід? Є підхід до допомоги Україні з боку північних країн, є південний підхід. Країни, які межують із Російською Федерацією, очевидно, відчувають цю загрозу і розуміють, що війна наближається. А такі країни, як Франція, Італія, Іспанія, Бельгія, не поспішають готуватися до протистояння тими темпами, яких вимагає ситуація.

– Мені здається, що ключовим тут є не стільки поділ на північ і південь, скільки те, як складається ситуація в трикутнику Велика Британія, Німеччина та Франція. Саме від цього значною мірою залежить загальна реакція Європи. І тут якраз, попри те, що Франція і Велика Британія географічно далеко від Росії, розуміння загрози є. Є розуміння і в більшості прикордонних або близьких до Росії держав. А от чим далі від кордону, тим більше з’являється цього самозаспокоєння і надії на те, що все якось саме розсмокчеться.

Отже, з одного боку, чим далі від нас, тим менше підтримки і розуміння необхідності готуватися до війни. З іншого боку, є той самий трикутник держав, які, хоч і далеко, але мають найбільшу вагу і найбільше усвідомлення загрози. Поруч із нами є підтримка і розуміння, або, точніше, поруч із Росією. Але водночас ми бачимо дуже небезпечну тенденцію формування поясу недружніх держав. Угорщина – абсолютно відверто недружня. Словаччина не підтримує продовження допомоги Україні, як і нова влада Чехії. І всі ці фактори створюють дуже складну конфігурацію.

Ця складна геометрія ще більше ускладнює ухвалення рішень і в Європейському Союзі, і в рамках НАТО, принаймні в його європейській частині. І це створює дуже серйозні виклики і для нас, і для нашої дипломатії. Нам доведеться шукати можливості говорити і зі словаками, і з чехами, з повним розумінням тих змін у політичній атмосфері, які в цих країнах уже відбулися.

– Як щодо внутрішніх саботажників, ультраправих, які підтримуються вже не тільки Москвою, а й, до речі, Вашингтоном. Це буде ще більшою проблемою для єдності й монолітності ЄС?

– Так, це буде великою проблемою – посилення крайніх правих. Хоча, справедливості заради, треба також пам’ятати і про крайніх лівих, позиції яких щодо України часто не кращі, ніж у крайніх правих. Але з політичного погляду зараз посилюються саме крайні праві. І це явище наявне в усіх країнах Європи, включно з тими самими країнами трикутника, про який я говорив. Навіть у Великій Британії, що, в принципі, виглядає досить несподівано.

Безумовно, не варто узагальнювати. Різні крайні праві партії мають різні підходи і різне ставлення і до Росії, і до війни. Але загалом вони виступають проти сильної, федеративної Європи. І це буде впливати на позиції чинних лідерів, які перебувають при владі. Вони будуть змушені маневрувати, враховувати ці настрої, і це прямо впливатиме на функціонування Європейського Союзу як наднаціональної інституції. Це ще один складний фактор з погляду забезпечення наших інтересів.

– Ви зазначили, що багато чого залежатиме від трикутника Британія – Німеччина – Франція і від того, чи буде між ними діалог і порозуміння. А чи не здається вам, що між Францією і Німеччиною немає повної довіри навіть у нинішній ситуації? Як приклад, різне бачення щодо репараційного кредиту. І чи не виникне боротьба за лідерство, яка ще більше ускладнить ухвалення рішень?

– По-перше, варто додати, що нинішню ситуацію в цьому трикутнику суттєво ускладнює внутрішня слабкість усіх трьох лідерів. І Мерц, і Стармер, і особливо Макрон мають дуже ослаблені позиції всередині своїх країн. І це, відповідно, ускладнює проведення чіткої і послідовної лінії на підтримку України. По-друге, якщо звузити ситуацію до Європейського Союзу, то очевидно, що ефективність його функціонування напряму залежить від того, як працює німецько-французький тандем. І тут дійсно є проблеми.

Одна з них полягає в тому, що і Мерц, і Макрон претендують на лідерство. Але якщо говорити про Макрона, то через його надзвичайну внутрішню слабкість ці претензії сьогодні значною мірою девальвовані. І ми бачимо, що Мерц намагається активно заповнити цей вакуум лідерства.

Раніше Макрон позиціонував себе як головний двигун ідеї стратегічної автономії Європи і підтримки України. А зараз ми бачимо, що Мерц усе більш наполегливо, у позитивному сенсі, намагається позиціонувати себе як лідер Європейського Союзу. Що ж до позицій Макрона, то вони якраз ілюструють цю неоднозначність. З одного боку, декларативна підтримка України. З іншого, добре відомо, що саме він зіграв негативну роль у тому, що ідея репараційного кредиту не була реалізована.

– Чи буде здатна Європа переходити так звані червоні лінії Путіна? Чи і надалі буде діяти формула: "так, так, ми зробимо, але наступного разу"?

– Я б сказав так: за потенціалом – може. А от чи захоче – тут у мене впевненості немає.

– А чого саме бояться? Все ще бояться реальної війни, ядерної атаки?

– По суті, те саме, що стримувало й Байдена. З одного боку, на рівні такої побутової психології існує сподівання, що "якось воно розсмокчеться". Підпишуть зараз мирну угоду, буде припинення вогню. Хоча, як ви чудово розумієте, дуже мало європейських політиків, не кажучи вже про американських, прямо кажуть, що це буде лише завершення етапу, а не війни. Усі зараз говорять про необхідність "стабільного і справедливого миру", при цьому всім абсолютно зрозуміло: цей мир не буде ані справедливим, ані стабільним. Тобто наявний елемент самозаспокоєння. Для європейців, на мій погляд, він є ключовим. Для американців він теж був характерний, просто в іншій формі.

Можливо, зараз це менше мотивує Трампа, але для Байдена вирішальним фактором була ядерна загроза. І для європейців, до речі, теж ядерний шантаж Путіна, загалом силовий шантаж, плюс страх перед хаосом. Це особливо сильно було притаманне американцям, але і в європейців є страх: якщо Росія зазнає поразки, почнеться колапс режиму, виникнуть проблеми, які Європа і світ, мовляв, не зможуть контролювати. Потрібно займати сильну позицію. Не просто говорити про "мир з позиції сили", а реально нарощувати цю силу, щоб ця формула справді почала працювати.

– Тобто виходить, що ті фобії, які були у європейців, за ці чотири роки війни так і не були "вилікувані"?

– Ні. Вони, звісно, кажуть, що вилікувалися. Але ми бачимо, що кожного разу, коли треба переходити точку неповернення, їх просто заклинює. Як це було з репараційним кредитом. Якщо буде потрібно – повернемося до питання російських заморожених активів. Але, відверто кажучи, це вже не викликає особливих реальних сподівань.

– Щодо НАТО. Альянс сьогодні – це все ще повноцінний військовий союз? Чи ми маємо справу з фактичною деградацією п’ятої статті у практичному сенсі?

– Якщо подивитися на п’яту статтю після такої анемічної реакції на російські провокації проти країн Балтії, Польщі, Румунії, то, мені здається, відбулася серйозна ерозія довіри до її дієвості. І, на жаль, своїми заявами і поведінкою Трамп це значення не посилює, а скоріше навпаки – послаблює.

З НАТО зараз відбувається те саме, що загалом відбувається з Європою, про що ми вже говорили. Начебто є розуміння проблеми, але немає готовності до конкретних дій тут і зараз. Усе відкладається на 10 років уперед. Тобто відчуття нагальності просто немає.

Можна по-різному трактувати ставлення Трампа до НАТО. Дехто намагається знайти у стратегії національної безпеки якісь натяки або формулювання, що Альянс залишається важливим для США. Мені здається, це ілюзія. Трамп не розглядає НАТО так, як розглядали його попередні президенти – як фундамент американських союзів із країнами, які поділяють спільні цінності. Дуже показово, що він дедалі частіше говорить про Сполучені Штати як про "посередника" між НАТО і Росією.

Я не думаю, що США формально вийдуть з НАТО. Але дистанціювання – політичне, військове, фінансове – виглядає абсолютно реальним сценарієм. Зменшення присутності військ, скорочення внесків, ослаблення оборонних спроможностей – усе це ми вже обговорювали.

Говорити про повернення до "нормального стану речей", на жаль, можна буде лише тоді, коли США побачать пряму загрозу своїм стратегічним інтересам. Але для цього ці інтереси мають бути чітко усвідомлені. А цього ми в Америці Трампа не бачимо. Тому загальна ситуація для НАТО, на мій погляд, є невизначеною зі знаком мінус. Ієрархія пріоритетів у голові Трампа очевидно змістилася. Європа опинилася внизу цього списку і сприймається радше як напрям, за яким можна "доглядати", але не як стратегічний центр.

– Щодо Штатів. Чи маємо ми сьогодні справу з глибоким політичним і суспільним розколом, який у 2026 році тільки посилиться?

– Якщо коротко, то Сполучені Штати є вкрай поляризованою країною. Адміністрація Трампа намагається реалізувати концепцію так званого імперського президентства – різке розширення повноважень виконавчої влади за рахунок Конгресу і судової гілки. Судова система чинить спротив, але загальна тенденція до авторитаризації очевидна.

Це безпосередньо впливає і на зовнішню політику. Якщо раніше вона будувалася навколо конкуренції великих держав, то зараз Трамп намагається реалізувати ідею "співпраці великих держав" – США, Росії, Китаю – з фактичним поділом сфер впливу. Це справді парадигмальний злам. Є політики і серед демократів, і серед республіканців, які розуміють важливість союзів і ціннісних принципів. Але їхній вплив на процеси наразі дуже обмежений. Тому, поки Трамп перебуває при владі і не стикається з жорстким організованим спротивом, ми бачитимемо ще більше Трампа – і у внутрішній, і у зовнішній політиці.

Поки що тенденція саме до посилення розколу. Багато що залежатиме від економіки – чи зможе Трамп утримати її, реалізувати свої обіцянки і зберегти підтримку свого електорату.

– США – це все ще світовий лідер і фактор стабільності? Чи вже радше джерело стратегічної непередбачуваності для союзників та світу загалом?

– Ніколи раніше зовнішня політика США не була настільки персоналізованою, як за Трампа. Усе вимірюється тим, наскільки подія або напрям відповідають особистим політичним інтересам Трампа і його оточення. Фактично він не просто пересунув фігури на світовій шахівниці – він її перевернув. Тому про стабільність говорити не доводиться. Йдеться радше про хаос і зростання волатильності. Так, Трамп вважає, що посилив вплив США. І формально цей вплив справді зберігається. Але говорити про США як про лідера вільного світу, на мою думку, сьогодні вже не доводиться.

– Зближення з Росією, на ваш погляд, триватиме?

– Так, воно триватиме доти, доки Трамп не усвідомить, що це зближення працює передусім в інтересах Росії. Росія не готова жертвувати своїми стратегічними й економічними інтересами заради проєктів із Трампом. Її залежність від Китаю значно глибша, ніж бажання Путіна створити якийсь контрбаланс через США.