Прийміть участь
в розіграші
Android смартфона Взяти участь
Приз
БлогиСвіт

Популізм "високої кухні", патріотизм і війна: Рахманін детально про українські політичні еліти

3.1т

У журналістиці Сергій Рахманін понад 30 років. Свідок усіх українських революцій періоду незалежності, він відсторонено ставиться до світу політики, а себе вважає більше фотографом, ніж учасником політичних процесів.

Про сусідство з Росією, незалежність України, популізм та політичне життя нашої країни "Новому времени" розповідає метр української політичної журналістики Сергій Рахманін.

Довгим шлях України до справжнього суверенітету став одразу з багатьох причин. По-перше, сусідство з Росією, яке не дозволяло нам розвиватися навіть у ті моменти, коли ми самі цього хотіли. На нас тиснули, нас били по руках, купували, зацікавлювали. Зараз прийнято вважати, що перший президент Росії був лібералом. Якщо порівнювати з Володимиром Путіним, то так. Але якщо аналізувати політику Єльцина щодо України, то вона була м'яко проімперською, і режим Єльцина про це періодично нагадував.

Друга причина – невіра в нашу життєздатність країн Заходу, який до останніх двох років не бачив нас самостійним суб'єктом. Багато хто пам'ятає промову Джорджа Буша-старшого в Києві у 1991 році, коли він закликав Україну залишитися у складі СРСР.

Третя причина – в Україні до моменту незалежності не склалося заможних еліт, які могли б вибудовувати власну державу, незважаючи ні на що. Як це робив, наприклад, Ізраїль, викликаючи нерозуміння з боку Великої Британії та США, подекуди навіть ігноруючи світову думку. Зрозуміло, що неможливо порівнювати ці історії та держави, але іноді, якщо є бажання, чітко окреслений план і високий рівень довіри до влади, можна розв'язати величезну кількість проблем. Таке співтовариство почало з'являтися в країні наприкінці 90?х – на початку 2000?х, але справа про вбивство Георгія Гонгадзе і все, що було потім, не дозволили Україні піти в самостійне плавання. Зараз у нас з'явився шанс, чи буде він реалізований – не знаю.

Сьогодні Україна стає ще й частиною світового тренду одурманювання еліт. Якщо ми подивимося на заяви політиків, які прийшли до влади чи мають шанс прийти до влади найближчим часом – починаючи з прем'єр-міністра Греції Алекса Ціпраса до віце-канцлера Німеччини і можливого наступника Ангели Меркель Франка-Вальтера Штайнмайєра, а також кандидата в президенти США Дональда Трампа, – то всі вони не просто популісти, але безвідповідальні популісти.

Французький президент Франсуа Олланд, канцлер Німеччини Ангела Меркель або президент США Барак Обама часто говорять людям те, що ті хочуть почути, і вони об'єктивно програють таким політичним постатям минулого, як Маргарет Тетчер або навіть Білл Клінтон. Але все ж у їхніх справах відчувається міра відповідальності не тільки за свою країну, але й за безпеку за її межами.

Зараз до влади приходять політики, яким просто наплювати на хитку рівновагу сил у світі, які те, що відбувається за межами їх країни, не відчувають і, схоже, не готові нести відповідальність за долю світу. І це одна з причин того, чому гострота воєн наростатиме. Україна теж опинилася в цьому тренді. У нас стають популярними не просто балакучі персонажі, але і такі само безвідповідальні.

Популізм і безвідповідальність зростають з прагнення до простих рішень. 2000?ті роки були періодом відносного благоденства не тільки для Європи і США, але навіть для України. Ситому, звиклому до комфорту суспільству завжди важко відвикати від звичного укладу. І коли стає некомфортно, людині страшно не хочеться вмикати мізки. Їй хочеться, щоб світ був поділений на чорне і біле, на погане і хороше. У такі періоди з'являється попит на персонажів, подібних Путіну, Трампу або Ляшку. Мені недобре, незатишно і незрозуміло, а тут людина, яка відразу знаходить винних, говорить не просто те, що я хочу почути, а відразу пропонує рішення, які мені здаються зрозумілими.

В Україні ця ситуація помножена на війну і ускладнюється тим, що безвідповідальні лідери приходять до влади в державах, від яких залежить доля України.

Поява двох нових політичних проектів – блоку Саакашвілі й оновленого Демальянсу – навряд чи справить істотний вплив на події в країні. Я не хочу порівнювати вагу, заслуги або вплив людей, які туди входять. Але від того, що вони увійдуть до тієї чи іншої партії, їхня роль в політичному процесі не зменшиться і не зросте.

Поки для України партії – це головний спосіб існування політики. Тут є лише два спонукальних мотиви. Є спільнота людей, які хочуть залишитися на плаву, будувати подальшу кар'єру і готуватися до парламентських виборів, не вірячи, але й не виключаючи, що вони можуть бути достроковими. А є люди, які прагнуть самореалізовуватися і не бачать інших інструментів, крім створення партії.

Партії в Україні – це спосіб показати, що ти активний політик — поїздки, акції, зустрічі з виборцями, заяви. Це більша увага з боку ЗМІ. Для окремих ділків партії – це інструмент заробітку, їх створюють, щоб перепродати. Віддати в "оренду" або "лізинг". Це одна з причин, чому їх так непристойно багато. Вони можуть бути чим завгодно, крім того, що партії в більшості нормальних держав є інструментом політичної конкуренції. Тут способом конкуренції партії ніколи не були. Були способом конкуренції грошей, конкуренції імен, але ніколи – політичних порядків денних.

Поза конкурентним полем сьогодні будь-яка нова партія, навіть якщо вона буде сформована виключно бездоганними людьми і чудово організована, приречена на неуспіх. А конкурентне поле формується роками, чотирма-п'ятьма виборами, коли люди залишаються в партії та не переходять з однієї до іншої. У нас же одні й ті самі політики поміняли по 40 партій, не відчуваючи ні найменшого сумніву в тому, правильно це чи неправильно. А люди голосують за партії, ніколи в житті не заглядаючи в їхні програми. Тому впливу на процеси в державі, а в світі й поготів – українські партії не мають жодного. Успіх або неуспіх СДПН або ХДС Німеччини, республіканців або демократів в США, навіть лівої партії Сіріза в Греції мають геополітичне значення. Перемога якої нашої партії та на що впливає? Вона навіть в області ні на що особливо не впливає.

В історії будь-якої країни наступав період, коли в політелітах починали домінувати ті, хто ставив державні інтереси вище за приватні, або не змішував, або не переходив певну межу. Тут поки про домінування таких людей в елітах не йдеться. Можна довго звинувачувати українських виборців у тому, що вони змінюють майбутнє на гречку, але хіба у них були політики, які їх не розчарували?

Появи таких політиків доведеться чекати не рік і не два, це довга історія. Коли ти чекаєш дива завтра і воно не настає, ти впадаєш у депресію, і твоїм розчаруванням користуються популісти. Психологічно легше розуміти, що дива не буде, але хороший результат буде помітний років за сім-вісім, тоді легше долати труднощі та негаразди, які виникають. Ти можеш розпланувати своє життя на сім-вісім років, і якщо те, що раптом сталося, не просто виправдає твої бажання, а перевершить їх, тим краще.

Мене дратує поділ того, що відбувається в країні, на "зраду" і "перемогу". За останні два роки сталися події, які складно повернути назад, і вони вказують, що ми рухаємося в правильному напрямку.

Найголовніше – те, що Майдан і війна змусили людей вперше задуматися, що таке країна, патріотизм, і знайти правильні відповіді. І це причина, чому російські танки стоять не під Одесою і Харковом, а там, де стоять. Війна – завжди і кара, і шанс. І цей шанс ми використовуємо успішніше, ніж очікували наші вороги.

І мова не про те, скільки людей співали гімн на площі. Все вимірюється вчинками – підтримали або не підтримали сепаратистів, пішли волонтерами чи ні, поїхали на фронт або ховаються. Проте кількість цих людей явно більша, ніж ми очікували в 2013 році. Інфантильних і аморфних стало набагато менше. Стало більше озлоблених, але це неминуче, і має минути час. Відбулася тектонічна штука – зрушилось сприйняття себе.

Росія може ще довго розвалюватися, збиратися і знову розвалюватися. Ті люди, які кажуть, що найближчим часом вона розпадеться на уламки, щодня відстежуючи ціну за барель нафти або курс рубля, ймовірно, помиляються. Такі процеси не відбуваються за рік або два. Все це здається навіть дещо неповноцінним. Набагато важливіше сьогодні думати про посилення гривні та своєї держави, а не ослаблення рубля. Навіть якщо це держава-агресор – особливо, якщо це держава-агресор. Ми багато часу втрачаємо, рефлексуючи на Росію, на її брехню та провокації – це втрата часу, якою грішать не тільки журналісти, але й політики.

Мінський формат не міг бути і не був єдино можливим форматом для ситуації з окупованими територіями на сході країни. Але якщо постійно говорити, що альтернативи Мінським угодам немає, то вона і не з'явиться. На жаль, у цій історії Україна була не суб'єктом, а об'єктом.

У тому варіанті, в якому Мінські угоди були створені, вони вже не працюють і проіснують недовго. Їх пролонгували, бо це влаштовувало всіх. Це влаштовувало нас, це влаштовувало Росію, якій потрібна була передишка. Це влаштовувало Німеччину, Францію і США, які формально не беруть участі в процесі, але неформально на нього впливають.

За великим рахунком, нам і росіянам намалювали черговий дедлайн, щоб виконати мінімальний набір вимог і придумати, що та як робити далі. З високою ймовірністю з початком 2017 року мінський процес припинить своє існування. Тому у нас залишилося зовсім небагато часу, щоб визначити пріоритети, скласти кілька альтернативних планів подальших дій, передбачити комплекс заходів і відповіді на форс-мажори. За моїми відчуттями, держава не скористалася отриманим перепочинком сповна, але у мене все ще жевріє надія, що вона дбайливіше використає час, що залишився.

Читайте всі новини по темі "українсько-російський Конфлікт" на сайті "OBOZREVATEL".

0
Коментарі
0
0
Смішно
0
Цікаво
0
Сумно
0
Треш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Показать комментарии
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наші блоги