Або депортація, або смерть. Розповідь про те, як Москва завжди прагнула знищити кримських татар

18 травня 1944 року з Криму в Середню Азію було відправлено перший ешелон виселених з півострова кримських татар. Причиною гонінь, яких зазнав цілий народ, було названо співпрацю деяких кримських татар з нацистами під час Другої світової війни. Лише напередодні розпаду СРСР, у 1989-му, Верховна Рада СРСР визнала депортацію кримських татар злочинною. І лише в 2015-му, після анексії Криму Росією, український парламент назвав депортацію кримських татар геноцидом.

Сьогодні в окупованому Криму негласно повторюється та ж історія: кримські татари піддаються гонінням, в їх будинках проходять обшуки, Меджліс кримськотатарського народу визнаний Росією екстремістською організацією і заборонений.

В інтерв'ю "Новому времени" давно нев'їзний на півострів делегат Курултаю, Національного з'їзду кримських татар, розповідає про те, як його родину видворили з Криму в Узбекистан і як 40 років його народ намагалися змусити "забути" втрачену батьківщину.

Розмоваз ним відбувається у Кримському домі в Києві. Йому за 50, він просить не називати його імені, не показувати обличчя і в кінці інтерв'ю пояснює, чому.

Читайте: Прохасько: Джамала довела, що мультикультурна Україна – це вже реальність

Сни про батьківщину

Мені 4 роки. Я в Узбекистані, в національному костюмі, який одягнув на мене дідусь – каракулева шапка, сорочка в клітинку, чарики, сумка через плече (джуздан), пояс, пов'язані бабусею, вовняні шкарпетки. А в руці иргах – палиця з гачком, якою ловлять за ногу баранів. Це костюм чабана, тому що дідусь у мене все життя був чабаном (на Бабуган-Яйла в Криму пас овець). Дідусь гордий і багато посміхається, бере мене за руку, і ми всією сім'єю йдемо святкувати кримськотатарське весняне свято Хидирлез. В Узбекистані, куди нас заслали, це вперше (але я поки що про це не знаю). Ми приходимо в парк і разом з присутнім народом починаємо святкувати і веселитися, мене з братом просять танцювати народний танець. Потім приходять поліцейські, беруть нас у кільце і починають гнати до задніх воріт парку. Кийками. Батько бере мене на руки і біжить. Ми опиняємося на площі перед Будинком культури, там стоять червоні пожежні машини з водометами. І тут якась бабуся вибігає на середину площі і кричить музикантам: "Грайте!". Звучить хайтарма, наш головний національний танець, і вона починає танцювати. Раптом по ній б'є струмінь з брандспойта, вона падає, піднімається, знову танцює, ще удар, знову падає, піднімається, танцює... Потім брандспойт спрямували на нас усіх, і ми натовпом побігли двома вулицями до центрального ринку... Далі пам'ятаю уривчасто. Чужий будинок, аромат кави і звуки скрипки.

Photo_exhibition.pdf by Obozrevatel

Читайте: Крим втрачає популярність серед російських туристів

У національному русі я опинився з дитинства, як тільки батьки мене почали брати на наші весілля. Кримськотатарські весілля в Узбекистані великі: друзі, родичі, односельці по Криму – чоловік п'ятсот! Це місце, де ми, зібравшись разом, могли в той час проявити свою національну ідентичність. На цих весіллях мене з братом просили станцювати хайтарму, називали цей танець "Ватан аваси", тобто танець Батьківщини. Тому що всі гроші, які збирають під час цього танцю, ми віддаємо не музикантам, як це зазвичай у нас заведено, а активістам з ініціативної групи, які займаються нашим національним питанням. Вони пишуть відозви до уряду нашої країни і зарубіжних країн з проханням про те, щоб кримськотатарський народ повернувся на батьківщину, в Крим.

До 7 класу я не знав, що кримських татар депортували. А потім в нашій школі трапляється НП: вчитель географії, ветеран війни, називає одного з учнів, за те, що той погано поводиться, зрадницьким вигодованцем. Хлопець реагує просто: встає з-за парти і б'є вчителя по обличчю. Така "деморалізація" молодого покоління вносить смуту в розмірене життя совка і в школі починається переполох. Наша класна керівниця збирає дітей на класну годину, де розповідає про дружбу народів з 15 республік Радянського союзу. А мій однокласник перериває її натхненну промову бунтарською реплікою:

– Ви спочатку 16-ту республіку відновіть, а потім говоріть нам про дружбу!

– Про яку республіку ти говориш? – вчителька в цих краях новенька, розгубилася.

– Кримську радянську республіку!

– Я про таку і не знаю...

– Тому й не знаєте, що вона зникла, коли наших батьків виселили!

Читайте: Глава Меджлісу: Заборона зміцнила єдність кримських татар

За подробицями поспішаю до мами, яка каже, що вдома мені про депортацію не говорили, тому що це не безпечно. Виявилося, що згадувати про цей факт нашої історії в Узбекистані не можна було, навіть ненавмисно. Особливо дітям.

Я часто приходив у той парк, де нас танцювали брандспойтом. І щоразу перед моїми очима вимальовувалися образи злодіїв та їхніх жертв. Я все намагався пригадати, як це було, і зрозуміти, як поєднати це в моїй свідомості зі спогадами з дитинства.

У нас вдома був культ Криму: у фотографіях сторінок з книги "Нариси Криму" Маркова, маминій вишивці та їжі (особливо ми любили янтики і катламу), кримськотатарських піснях, які звучали на кожному бенкеті, шапці з каракуля, пошитій дідусем, яку ми передаємо від батька до сина. І навіть у фотографії мого батька з Амет-Ханом Султаном, двічі героєм Радянського союзу, який запросив його в гості, у свій будинок в Алуці, і годував інжиром. Тоді мій батько приїжджав до Криму як турист. І в свій рідний будинок теж зазирнув. Він розповідав нам про те, як стояв біля нього і плакав... А я слухав його і мріяв про батьківщину, яку не бачив, хіба що уві сні.

Повернення

1987 рік. Перебудова. На Червоній площі відбувається перший мітинг. Його влаштували кримські татари, які з'їхалися сюди з усього Радянського союзу. А привід той же самий – вимога повернути кримських татар на батьківщину. У той час ніхто не знав, що з нами робити: начебто оголошена гласність, перебудова, а тут таке на Червоній площі! З цього і почалося. В Узбекистані у той час було теж багато мітингів, я в них брав активну участь як член ініціативної групи національного руху.

Був момент, коли чаша терпіння переповнилася, і народ сам рвонув до Криму, бо зрозумів, що влада це питання не вирішить ніколи. Це був 1987.

Читайте: Коментар: Заборона Меджлісу - фатальна помилка Путіна

Пам'ятаю запах самаркандських динь у салоні літака і те, як плакав, спускаючись трапом, коли вперше прилетів у Крим. Йшов дощ. Попереду нас ішла бабуся, вона ступила з трапу на землю, зробила кілька кроків, а потім лягла на неї і почала цілувати.

В автобус, на якому ми їхали до сестри, зайшла міліція і почала перевіряти паспорти у всіх кримських татар, які їхали з аеропорту Сімферополя. Нас попросили вийти з автобуса і повідомили, що нам далі їхати не можна, тому що в районі ящур. Двері автобуса зачинилися. Всі, крім нас сімох, поїхали далі.

Якось ми приїхали в мамине рідне село, де досі стоїть її будинок і росте кипарис, який посадив мамин батько на честь її народження. У верхню частину кипариса під час війни потрапив снаряд, він і зараз росте у дворі будинку без верхівки. Ми хотіли зайти у двір, а дід, який там живе, запитав: "Ви кримські татари?" і погнав нас матом.

Коли ми опинилися в Криму, нам, як і раніше, не давали прописку, але ми все одно купували будинки і селилися. А я не мав грошей на будинок. Але вдалося знайти роботу в сільському Будинку культури, і мені запропонували старий переселенський будиночок. Там я і жив. А прописку не давали ще півтора року. У райвиконкомі, за круглим столом сідали 16 чоловік проти мене одного і катували питаннями в стилі: "Навіщо ви сюди приїхали?" Так проходили адміністративні комісії райради, на яких за півтора року мені вдалося побувати шість разів.

Було дуже важко. Але у нас була мета – закріпитися на цій землі й вивчити дітей. Фактично всі 23 роки, перебуваючи в Україні, ми боролися за свої права.

Односельці висунули мене в депутати місцевої ради, як тільки побачили, що приїхала грамотна людина, яка може відстоювати їхні інтереси. Так райраді довелося мене прописати. Через чотири роки я переїхав в одне з міст Криму.

Читайте: Захід про заборону Меджлісу: "брутальний наступ на права кримських татар"

Чого хоче Меджліс?

Перший з'їзд делегатів Курултаю був у 1991 році. По суті, це наш представницький орган, його скликання ініціювала Організація кримськотатарського національного руху (ОКНР). Тоді ми затвердили гімн, прапор і вибрали Меджліс – виконавчий орган між засіданнями сесій Курултаю. Тоді ж ми прийняли Декларацію про національний суверенітет, яка, до речі, дратувала і Україну, і Росію.

Головна мета Меджлісу і всього кримськотатарського народу – це створення своєї державності. Так, ми хочемо реалізувати своє право на самовизначення. І ніколи не соромилися про це говорити. Але завжди робили застереження: у складі України. А російськомовне населення Криму сприймало цю тезу перекручено. Вони думали, що 12% кримських татар, які населяють Крим, захоплять ключові місця у владі та силових відомствах і будуть витискати росіян, потім покличуть на допомогу Туреччину, яка забере Крим. Нам були потрібні лише гарантії, що нас, нарешті, не обмежуватимуть і ми матимемо гарантоване представництво в державних органах, національні школи, ВНЗ... Хіба ми багато просимо? Всього лише того, що є у кожного народу.

Незалежність якось у нас вже була, коли Крим був у складі Османської імперії. З Україною ми теж йшли до таких відносин, але анексія перервала цей процес. У складі України такі відносини були б можливі, тому що українці відкриті та чесні. В складі Росії цього не станеться ніколи.

Чотири роки (1994-1998) наша мова в Криму вважалася державною, у нас навіть вивіски були рідною мовою. Це тому що місцевий парламент визнав делегатів Курултаю, 14 осіб, депутатами Верховної ради Криму і нам вдалося провести кілька законів. А в 1996 році Меджліс домігся, щоб двоє наших людей стали народними депутатами України.

Найголовніше для кримського татарина – земля, бо це його життя. В Кримському ханстві у нас було дуже цікаве земельне право: земля належала громадам або вакуфам, релігійним громадам. А в Росії землею розпоряджався поміщик. Ця відмінність завжди призводила до конфліктних ситуацій, тому що ми і вони бачимо світ по-різному.

Читайте: Гармс закликала ЄС посилити тиск на Москву для захисту кримських татар

Ми називаємо самоповерненням те, що влада називала самозахопленням. Українське законодавство дозволяло кожному громадянину отримати ділянку для спорудження будинку. Але закон не працював, а щодо кримських татар і поготів. Коли сталося перше самоповернення, влада запропонувала нам такий алгоритм: "захоплюйте землю, а через 5 років ми передамо вам на неї законні права". У реальності все виявилося ще менш романтично. Пам'ятаю, як на великий масив, де 500 чоловік вже почали будувати "времянки", приїздили силовики і все руйнували. Тоді Меджліс піднімав весь народ, виводив на центральну площу Сімферополя і вимагав узаконити землю. І так доти, доки не досягне мети. У гострі моменти Меджліс завжди організовував захист прав кримських татар. Тому ми йому довіряємо.

Якби українська держава почула кримських татар до анексії, її б не було. З тієї причини, що на суверенній національній території не можуть перебувати військові організації інших країн. Це міжнародне право.

Зараз керівники Меджлісу сподіваються тільки на міжнародний тиск на Росію. Але і тут все не так гладко. Тому що цей механізм можна запустити, лише якщо Україна ухвалить закони щодо Меджлісу і статусу кримськотатарського народу в Україні. Тоді інші держави та міжнародні інститути зможуть почати процес визнання Меджлісу як представницького органу кримських татар і процедуру в ООН. Без цих документів говорити з ООН ми не можемо.

Заборона Меджлісу – це спроба Росії узаконити утиски кримських татар. Як мінімум, тих 250 делегатів і 2500 членів місцевих меджлісів, з яких і складається структура Курултай-Меджліс. Щоб їх локалізувати і запустити репресивну машину, окупаційна влада Криму включила Меджліс у список терористичних організацій, заборонених в Росії. Якщо не депортувати, то хоча б обезголовити.

Читайте: Freedom House: Крим - у топ-5 "найнебезпечніших місць для журналістів"

Так було у нас завжди. Ми завжди чинили опір. А Росія нас завжди за це гнобила. В Кримському ханстві не було рабства, тому що мусульманин не може мати рабів-мусульман. А коли прийшла Росія, в кінці 19 століття, вона весь час намагалася нас поневолити. Навіть тих, хто хотів емігрувати до Туреччини. Їдучи, ці люди не мали права продати будинок своїм родичам або віддати його сільській громаді. Будинок відходив державі. Був і ще один нюанс, прописаний у циркулярах Міністерства внутрішніх справ Російської імперії. Залишаючи Російську імперію, кримський татарин повинен був вбити і закопати свою собаку.

Що зараз?

"Ваш час сплив!", сказав учень 70-річній вчительці української мови і порвав на її очах підручник. А потім мій син прийшов зі школи з вирваною з щоденника сторінкою, на якій була карта України. Це зробила вчителька для профілактики сепаратизму. А я тримаю в руках щоденник і не знаю, як пояснити дитині, чому його батьківщиною була Україна, а зараз раптом стала Росія.

Тоді, в складі України, Крим був набагато більш російським, аніж зараз. Та й що тут дивного. Адже Київ за 60 років пальцем не поворухнув, щоб Крим став українським. А зараз в Криму всі зрозуміли, чому в Україні було добре. Навіть ті російськомовні, які ходили на референдум. Було добре, тому що в Україні дозволялося бути незадоволеним. А зараз бути незадоволеним знову можна тільки на кухні.

Залишмо цю розмову анонімною. Мені дуже хочеться додому, в Крим.