Візьміть участь
у розіграші
смартфону на Android Взяти участь
Приз
БлогиСвіт

/Політика

Дати дожити: про декомунізацію і дерусифікацію

3.1т

Декомунізація – один з найвагоміших здобутків нашого часу. Відразу за нею чи то пак в її ж руслі йде заборона компартії. Переважна більшість українців не надає цьому всьому великого значення, бо переважна більшість мислить іншими категоріями, для яких близькі твердження опоблоку: декомунізація нас не нагодує, є справи й важливіші.

Звісно, що не нагодує. Але вирве нас із лабет Москви і наблизить до Європи, пише у своїй колонці на сайті Zbruc.eu письменник Юрій Винничук.

Ірина Бекешкіна дивується, навіщо було забороняти компартію, і пропонує дати дожити спокійно людям з совєтським минулим. Але підраховує їх на підставі того, скільки народу голосувало за компартію під час останніх виборів до парламенту. Однак цими цифрами совок не вичерпується, бо й ті, що голосували за опоблок і Ляшка – це теж люди, яким треба дати дожити. Це люди, які вірять в манну небесну, в обіцянки й вила так само, як вірили вони і за совка в світле майбутнє.

А ті, що голосували за пройдисвітів у камуфляжі? Хіба це не люди совка? Це та сама немисляча біомаса, яка голосувала за Януковича, волаючи йому "ви наш красавєц!"

Декомунізація – це те, що мав зробити Ющенко, але не захотів

Таким чином "дати дожити" може розтягнутися на роки. А є ж і заражені компартійним вірусом молоді люди. То як можна було не забороняти компартії? Онде вона на окупованих територіях цілком затишно себе почуває, ще й відроджуються октябрята й піонери. І що нам з ними робити, коли вони до нас повернуться? Дати дожити?

Декомунізація – це те, що мав зробити В. Ющенко, але не захотів. Натомість волів під кінець свого правління присвоїти звання "Герой України" С. Бандері та Р. Шухевичу. Це була така примітивна підленька кістка, кинута для скандалу, бо якщо так Ющенкові залежало, то міг це зробити раніше.

Присвоєння будь-яких звань людям, які загинули чи померли бозна-коли, виглядає комічно. Це як Іванові Багряному через двадцять дев’ять років по смерті присудили Шевченківську премію. Повне безглуздя.

Декомунізація стимулювала спробу реабілітувати декого з борців за незалежність. Мені завжди було смішно читати про якісь там спроби реабілітації людей, які давно померли. Який сенс? Недавно стало відомо, що наша прокуратура відмовляється реабілітувати героїв Холодного Яру.

Нарід обурений. А я не розумію в чому суть такої реабілітації? Ну, прокуратура у нас лайно. Без питань. Як і суди. Але яка мета цих реабілітацій? Хтось із родини отримає папірчик, який нічого не значить? Чи ми не знаємо, що вони герої? І чому обмежуємося лише ними?

Мені завжди було смішно читати про якісь там спроби реабілітації людей, які давно померли. Який сенс?

А чому б тоді не реабілітувати розстріляних більшовиками Січових стрільців, козаків УНР під Базаром? Або знищених нацистами Олега Ольжича й Олену Телігу? А полковника Болбочана? А Кармелюка з Довбушем? А Залізняка і Гонту?

Ну, і чому б нам нарешті не реабілітувати Полуботка? Може, тоді б і скарби хутше знайшлися. А Богуна? А Юрія Немирича? А Виговського? Хіба вони не заслужили на реабілітацію? І далі вглиб, і вглиб, аж до Аскольда вбитого Олегом та Бориса і Гліба.

Між іншим ветерани УПА виступали проти своєї реабілітації, бо тоді виходило б, що їхня боротьба була несправедливою.

Разом з тим наша декомунізація інколи не йде в парі з дерусифікацією. Певна впливова група людей вирішила, що Дніпропетровськ треба перейменувати на Дніпро. Точніше на "Днєпр", бо вони саме так його називали. Варіант "Січеслав" пролетів, хоча ця назва не вигадана сьогодні, а якийсь час все ж існувала (неофіційно до 1926-го) і була зафіксована у назвах газет та у вихідних даних книжок у 1918-19 роках, а також під час німецької окупації. Січеславом називала це місто наша діаспора за океаном.

"В 1922 году Украина была возвращена в объятия Москвы, в 1926-м Сечеслав становится Днепропетровском", – (Илья Мильштейн, ‎Дмитрий Попов. Леди Ю. 2013).

У наш час видавалися "Січеславський край", "Січеславщина", "Січеславський збірник" і т. д. Але україномовні жителі Дніпопетровська не мають жодного впливу, їх нема при владі. Тому їхньої думки ніхто не слухав. І при тому, що російськомовні люблять пишатися своїм "казацкім краєм", назва на честь Січі їм не до шмиги.

Тепер пишуть про перейменування Дніпропетровська, як про значну перемогу. Але я її не бачу. Це не аргумент, що в народі місто називали скорочено. Народ називає Івано-Франківськ "Фраником". Але ж ніхто його так не перейменує.

А тим часом наші російські "друзі" дуже гостро зареагували на перейменування Дніпропетровська. Окремі з них дивувалися, як таке можливе, що ріка і місто називатимуться однаково. І це при тому, що живуть вони у Москві, яка стоїть на ріці Москві.

А все ж шкода, що Дніпропетровськ не став Січеславом. Праведний гнів північного сусіда вибухнув би ще гучніше. Як вибухнув він уже заздалегідь у свіжосклепаних романах.

Георгий Савицкий. Гнев Новороссии. 2014. "Пока на капитально оборудованном въезде в город "Січеслав", как хотело назвать его бандеровское отребье, каратели из батальона "Днепр-2" терли глаза, таращась на стволы русских пушек, они и не заметили, как оказались в плену".

Александр Тамоников. Больная родина. 2015. "Все руководство города на нашей стороне. В Сичеславе сидит Колмогорский. Пусть он олигарх, но постоянно снабжает нас бабками. Сергей практически не слушал этот бред. Он насторожился лишь при слове "Сичеслав".

Ну, що ж, нехай уже доживуть ті, для кого "Днєпр" дорожчий за Січеслав. Тут ще можна й почекати.

Читайте всі новини по темі "Декомунізація в Україні" на сайті "OBOZREVATEL".

0
Коментарі
0
0
Смішно
0
Цікаво
0
Сумно
0
Треш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Показать комментарии
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наші блоги