Літературний конкурс. Сонячна доріжка для Її Величності

Спекотного полудня від автостанції N до хати своєї бабусі ішла дівчина. Легкий блідо-рожевий сарафанчик розвівався по вітру, босоніжки низенькими підборами цокотіли по бруківці, а яскравий наплічник за спиною доповнювався та пакунком з тортом, купленим в місцевому магазині. Королівською ходою білявка пройшла повз зграйку молоді, що саме лузала насіння на ослінчику край дороги, успішно удаючи, що не помічає їх насмішливих і разом з тим зацікавлених поглядів.

Вперше за довгий час Настя приїхала у село до своєї баби. Останній раз вона була тут у дитинстві і дорогу знаходила за маминими вказівками: від автостанції прямо, два повороти наліво й навпроти великого ставка – двір, з похиленим рідким парканом, за яким завиднілися біленька хатка, обсаджена мальвами, і повне курей-качок подвір’я.

Все у селі було новим: і крики домашньої птиці, і крики баби, коли вона доїла козу, і бур’ян, який треба було полоти, стоячи під пекучим сонцем, і картопля, яку треба було вибирати...

"Нєжні ви там, у своєму Кийові, городські, - казала бабця. – "От ми в колгоспі всю жизнь проробили, дід твій покійний комбайнером був, а я бригадиром у ланці..."

Кілька днів промайнуло одноманітно, але у такому темпі, що в Насті вже крутилася голова і ламало у попереку. Город, повітка, кухня і кімната з телевізором не міняючи своєї послідовності день у день привчали Настю до нового способу життя. Лише інколи, пораючись у дворі, вона кидала погляд на однолітків, що приходили купатися до ставка, не насмілюючись і наблизитися до них. Вона почувала себе чужорідним елементом, привезеним із великого міста і дивним чином вписаним у невідомий раніше світ.

Село затягувало, зомбувало, заважало думати про щось глобальніше за город та картоплю і разом з тим... дарувало нові сили та якесь майже невловиме почуття свободи.

Того дня бабця прив’язала козу пастись на березі ставка, прямо навпроти хати і в обід послала по неї Настю. Дівчина вже відв’язувала мотузку від молодої верби і збиралася вести бідну тваринку через дорогу, коли її шлях зненацька перегородили. Два місцеві хлопці, одні із тих, що щодня приходили сюди купатися, стояли навпроти, не пускаючи Настю до дороги.

- А ти чого ніколи не купаєшся, ма’ть, плавати не вмієш? – хитро посміхнувся, блиснувши зеленими очима той, що повище. Нечесане волосся, старі розтягнені спортивні штани і вицвіла футболка з якимось рекламним написом справили на дівчину не саме приємне враження

Вона відступила на крок, вражена несподіваною зухвалістю і на мить замешкалася. Але тільки на мить.

- Б’ємося об заклад, я перепливу цей ставок швидше за тебе? – раптом заявила вона, не чекаючи від себе такої сміливості. Від того їй раптом стало не по собі, але вона продовжувала гордо тримати голову, згори вниз поглядаючи на хлопців.

- Ти мені кидаєш виклик? – спитав хлопець, ще яскравіше блискаючи очима.

Настя гордо кивнула. Не даремно ж вона два цілих роки займалася плаванням?

- То на що сперечаємося? – жваво поцікавився той, що понижче, і.його усіяне ластовинням обличча розплилося в усмішці.

Знову Насті довелося задуматися. Але на цей раз хлопець виявився спритнішим:

- Пляшку шампанського, якщо Її Величність не проти? – галантно розвів руками в театральному поклоні він. В поєднанні зі спортивними штанями і поношеною футболкою це вийшло комічно, але Настя чомусь того не помітила.

- Домовились, - усміхнулась вона, так само по-королівськи зверхньо. – За кілька хвилин буду.

Дівчина потягнула козу за мотузку. І хоч як тваринка не упиралася, врешті решт зайшла у двір слідом за Настею.

Коли на березі ставка знову з’явилася тендітна міська дівчинка, цього разу вбрана в квітчастий купальник, вона помітила ще двох незнайомих дівчат, що сиділи на березі і про щось впівголоса перемовлялися. Настя мимоволі окинула їх оком. Перша, симпатична кучерява блондинка у яскравому купальнику, була ще зовсім підлітком, років чотирнадцяти, а другій, смаглявій шатенці, з виду було за двадцять п’ять. Щось у обличчі останньої було неприємне – чи то занадто довгий ніс, чи погляд близько посаджених очей...

- Давайте нарешті познайомимось! – той, що повище, підійшов до Насті і досить ввічливо відрекомендувався.

Його звали Влад, друга його – Ігорьок, білявку вони називали просто Малою, а шатенку – Вірою.

- Настя, - назвала своє ім’я новенька, намагаючись тримати себе невимушено, попри ядовиті погляди дівчат, і від того намагання здавалася ще більш гордою і самовпевненою. – Я готова до запливу. Он до того берега пливемо.

- Разз... Дваа.. Три! – відрахував Ігорьок, і Настя з Владом одночасно стрибнули у воду.

Спершу Влад лише насмішливо шкірився і плив повільно, щоб дати дівчині фору. Проте, побачивши її наполегливість і бажання перемогти, що відбивалося на її обличчі разом хз сонячними променями, а головне – швидкість, з якою вона просувалася вперед, Влад прискорив власний темп і під радісні крики дівчат на березі фінішував на якихось кілька секунд раніше Насті. Він спритно вистрибнув на крутий берег і зараз же подав дівчині руку, щоб допомогти їй залізти. Проігнорувавши допомогу, Настя сама вилізла на землю і безтурботним тоном переможиці спитала:

- Де тут у вас шампанське продають?

- В магазині, - розсміявся Влад. – То коли приходити за призом?

- Думаю, увечері вже зможеш забрати. Пливімо назад! – з цими словами вона русалкою пірнула у воду, і Владу лишалось лише кинутися їй навздогін.

В поглядах дівчат на березі з’явилася якщо не приязнь, то принаймні повага. Нехай Настя не перемогла, але вона виявилася дуже достойною цієї перемоги. Ігноруючи ці погляди і викручуючи мокре волосся, дівчина заявила:

- Мені час за шампанським. Приємно було познайомитись!

Коли вона зникла за хвірткою, Ігорьок поклав руку на плече товариша і мрійливо зітхнув:

- Ех, ввечері на нас чекає вино з бульбашками...

- Вибач, друже, але думаю, цього вечора буде столик на двох. А для тебе, в якості компенсації, обіцяю зберегти етикетку!

Влад прийшов до Настиного двору, коли вже сутеніло, і селяни, поробивши всю денну роботу, закривали повідки і приймали водні процедури. Він був одягнений у чисту футболку і голубі джинси. Побачивши у дворі Настину бабу, Влад голосно привітався і запитав:

- А Настя далеко?

Бабуся привіталася, а потім, примруживши очі, дуже уважно стала роздивлятися свого гостя.

- І що це ти, Владику, до моєї Насті ходиш?

- Та я, бабо, за боргом прийшов.

- І шо ж то за борг такий?

З хати вибігла Настя.

- Бабусю, я з усім розберуся, - сказала вона і потягла Влада за рукав у садок.

- Тримай шампанське! – витягла Настя із рюкзака пляшку "С Днём Рождения!". – У мене був вибір між цим і "Дитячим шампанським". Вибач, але я подумала, що ти не дуже любиш лимонад...

Влад посміхнувся і схвально кивнув. Він сів на колоду і, трохи збовтавши пляшку, відкрив її салютом сріблястої піни.

- Ти збираєшся розпити її прямо тут? – жахнулася Настя.

- Звичайно. І ти теж. В мене, до речі, навіть шоколадка є, - сказав Влад, виймаючи з кишені плитку чорного шоколаду. – А у вас в садочку якраз виноград дозрів. Кажуть, шампанське п’ють із фруктами.

- Але ж я не винесла фужерів... – розгубилася Настя.

- Настенько, сонечко, ти життя не бачила, якщо ніколи не пила шампанського з горла! Пропоную перший тост – за мій приз! – сказав Влад і зробив перший ковток. – Твоя черга і твій тост.

Настя взяла з його рук зелену пляшку і застигла в нерішучості. Влад їй все більше подобався, але він залишався в її уяві лише напівдиким сільським хлопцем. Раптом нова думка прийшла до неї у голову і Настя лукаво посміхнулася. Влад помітив, як у світлі щезаючого диску червоного сонця блиснули її очі.

- Пропоную гру. Перед тим, як зробити ковток, кожен має розповісти щось про себе. Щось цікаве... Тож мій тост буде – за відвертість!

- Ти мислиш у вірному напрямку! – засміявся Влад. – Отже, факти з моєї біографії... Народився і виріс тут, вчуся в інституті в Черкасах...

- В інституті? А я думала, максимум – училище... – вражено присвиснула вона. Вона, вчорашня першокурсниця, не думала, що має справу зі студентом. З новим статусом Влад, ніби виріс в її очах.

- А хіба це щось міняє? – підвів брови Влад.

Настя, зрозумівши недвозначний погляд Влада, трохи знітилася.

- І ким будеш? – несміливо продовжила розпитувати Настя.

- Ким буду я не знаю... вчуся на юриста.

- Ого... а я буду екологом... Тобто, на нього вчуся, - виправилась вона, забираючи пляшку.

Вона уже зібралася вікрити рот, як Влад перервав її сповідь:

- А можна питання?

- Інтимне? – уточнила Настя, посміливішавши.

- Не дуже. Ти уперше в селі чи, може... вдруге?

В його словах ловилася іронія, але Настя лише зназала плечима, намагаючись не показати свого збантеження і, відвівши очі, зізналася, що не була тут років з десять.

- У мене інша бабця в Польщі жила, у Кракові. Я в неї все літо раніше проводила.... А що, це так помітно, що я... міська?

- Ще й як помітно! – розсміявся Влад. – З усього. Як ти одягаєшся, як ведеш козу, як зверхньо на всіх дивишся...

- Не правда! – хотіла було заперечити вона, але насмішливий погляд Влада її спинив. – Тут важко. Дуже важко. Але знаєш, мені подобається це відчуття свободи. Свободи від машин, гарячого асфальту, високих будинків... Я вперше тримала в руках кролика, вперше бачила живого їжака і вперше от-так п’ю з горла шампанське з незнайомцем!

Вони проговорили півночі, а коли Настя повернулася у хату, то бабця ще не спала.

- Обережніше будь, дочко, - стомлено сказала вона. – Гляди, принесеш у пелені – що я потім матері твоїй скажу?

- Бабусю! Ну про що ви говорите? Ми просто розмовляли, отут, за хатою...

- Знаю я цих хлопців, доню. Та і молодою була. Ох, гляди, Настуню!

Настя лише відмахнулася. На душі було затишно. Десь знадвору долинали співи солов’я, дурманили аромати матіоли і нічної роси. У вісімнадцять років думаєш про любов, а не про її наслідки.

Наступний день був таким самим, як і всі інші, от тільки сонечко світило якось яскравіше й лагідніше, а кольори у квітів і метеликів стали виразнішими.

- Сьогодні твій Владик погнав череду на інше поле, - зауважила бабця.

Це означало, що дорогою назад він неодмінно мав пройти повз їх двір, і Настя таємно сподівалася, що Влад змінив свій звичний маршрут саме через неї.

Коли настав полудень, дівчина постійно крутилася біля криниці – то воду витягала, то квіти поливала, то прала якійсь маєчки...

Коли за парканом почали проходити корови, Настя зробила вигляд, що заклопотана справами, а сама уважно видивлялася на дорогу. За чередою йшов пастух. Ще за ставком він помітив Настю і здалеку помахав рукою.

- Привіт! Виспалася? На що сьогодні змагатися будемо? – запитав він, підійшовши до хвіртки.

- Уступаю тобі пальму першості, - благодушно відповіла Настя.

- То що, і на ставок не прийдеш?

- Якщо обіцяєш добре поводитися – прийду!

- Тоді зайду за тобою за півгодини.

Того дня компанія на ставку майже не змінилася, лише замість Малої був якийсь довгов’язий рудий хлопець з приїзджих.

Хлопці пірнали посеред ставка, а дівчата засмагали на березі.

- Як пройшла минула ніч? У вас з Владіком вже шось було?

Настя оторопіла. Вона не знала, що відповісти. Їй хотілося сказати, що це не її, Вірина, справа, і що вона їй не подруга, щоб про таке питати. Але чомусь вона відповіла зовсім інше:

- Ні, у нас нічого з Владиком не було. Якщо це тебе так цікавить.

- І він тебе навіть не цілував?

- Ні.

- Навіть не намагався?

- Слухай, я ж тобі сказала. Чого ти причепилася – не твоє діло! – не витримала Настя.

- Спортивний інтерес, - повела бровами Віра. – Повірити не можу, що отак-от нічого не було! Я колись мала нещастя зустрічатися з Владіком... – багатозначно заявила Віра.

Байдуже повівши плечем, Настя відчула неприємний тиск у грудях. Що спільного могла мати груба Віра і такий милий, уважний до неї Влад? Дівчина зробила вигляд, що їй байдуже, але ніби ненароком кинуті Вірою слова не могли не заронити зернятко сумніву у її душу.

Влад прийшов на заході сонця, а Настя вже чакала на нього в дворі.

- Приніс тобі подарунок, - таємниче сказав він.

- Який? – Настя кинула в його бік зацікавлений погляд, і серце її забилося частіше.

- Дивись! – Влад показав рукою на ставок, за яким сідало сонце. – Я дарую тобі ось цю сонячну доріжку!

- Хіба її можна подарувати? – здивувалася від такої несподіванки Настя.

- Я подумав: квіти зів’януть, цукерки дуже швидко з’їдяться, та і дарують їх усім. Банально! А от скажи, тобі коли-небудь дарували сонячні доріжки? Ні? Тепер у тебе є власна! Справжня королівська доріжка, Ваша Величність! – він прогнувся у поклоні, як і тоді, на ставку, і Насті здалося, що вона зараз лусне від щастя, немов перламутрова мильна бульбашка.

- А ще, - продовжував Влад, - враховуючи, що ти в наших краях людина нова, хочу показати собі самі красиві місця і самі красиві речі, які у нас є.

Він уже зібрався вхопити Настю за руку, але вона встигла випручатися.

- Чекай... – невпевнено відказала вона. – Я сказала бабці, що я ненадовго... – застереження бабусі, слова Віри і власний здоровий ґлузд ніяк не дозволяли послухати свого серця.

- Ти відмовляєшся від кращої ночі свого життя? – демонстративно здивувався Влад.

Різні думки роїлися в голові. Тіло нило від денної роботи, а серце пташкою вже летіло десь над головою. Хотілося жити. А коли ще жити, як не в вісімнадцять років?

- Ходімо, - подала руку Владу вона. – Веди!

Настя прокинулася на світанку, коли небо лише починало світлішати. Вона лежала в густій траві на березі річки, а поруч мирно спав Влад.

"Шумел камыш, деревья гнулись…" пронеслось в голові. Рядки про "помятую траву" і "помятую девичью красу" виринули із підсвідомості і розлелися по тілу. Настя замислилася. Вона зловила себе на думці, що хоч пісня і крутилася у голові, вона зовсім не відчувала себе її героїнею. Вона заплющила очі і пригадала минулу ніч...

... вони бігали чужими городами до мальовничого яру на краю села, купалися без одягу у річці при світлі ледь надщербленого місяця, пили вино разом із краденими у сусідки сливами і слухали нічних цикад. Потім були ніжні, але дуже напористі поцілунки, було трохи болю, трохи тепла і всепоглинаючого сну.

Настя торкнулася плеча Влада.

- Мені час додому...

Він ледь поворухнувся, поцілував її у висок і, перевернувшись на інший бік, голосно засопів.

Надворі ставало все світліше. В полі прокинулися перепілки, десь закурікали півні.

Настя стрімко підвелася і необертаючись пішла у напрямку села. Думки сірою хмарою оповили голову, і вона ішла вперед, мов сновида, безсило опустивши руки. Тоненька ниточка, натягнута у серці, мала от-от обірватися від напруження, а очі розлитися потоками сліз. Але раптом, ніби хтось опустив невидимий важіль усередині неї, сіра хмара зненацька розсіялася, і вона подумала: "А й справді, Владик був правий. Це була найкраща ніч в моєму житті!"

Посміхнувшись сонцю, що тільки-но вийшло з-за обрію, Настя розправила плечі, і тряхнула головою, щоб до кінця витрусити з неї всі темні думки.

Раптом, хтось торкнувся її руки.

- Нам сюди, направо. Зараз ми обійдемо ставок з іншого боку – там понад городами найшвидший шлях до твоєї хати...

Голос Влада звучав, як і раніше, впевнено, але він був таки сонним і мав такий нерішучий вигляд, що Настя не витримала і мимоволі посміхнулася.

- Погляньте, Ваша Величносте, ось мій вчорашній подарунок!

По глянцевій поверхні озера стелилася доріжка сонячних променів, що золотавим світлом вітали новий день.