"Коли за метр від тебе помирає солдатик з АТО..." Розповідь 80-річної санітарки
Маленька, трохи згорблена бабуся повільно пересувається по довгому лікарняному коридору. На ній білий халат, сині ганчіркові тапочки і світла косинка з "хвостиками" під підборіддям.
У бабусі, здається, найбільш натруджені в світі руки - пальці зі зморшками і шорсткі, як котячий язик, долоні.
Бабусю звуть Лазебник Варвара Павлівна, і останні 24 роки вона працює сестрою-санітаркою у відділенні травматології Центрального військового госпіталю в Києві.
До літа 2014 року Павлівна ніколи не бачила солдатів з ампутацією рук і ніг, не жахалася так від надходження нових хворих і не виносила судна за військовими, які годяться їй у правнуки.
Кілька днів тому 80-річна Варвара Павлівна відпрацювала свою останню зміну в госпіталі - з серпня вона йде на заслужений відпочинок.
Це її історія-монолог про те, яке в будь-якому віці любити життя і виконувати таку складну, але дуже потрібну, роботу.
Сім класів і бахрома
Я народилася в 1937 році в селі Плесецьке Васильківського району Київської області.
Мої батьки були простими селянами - працювали в колгоспі і не мали освіти.
Маленькою я застала війну: добре пам'ятаю, як мама кричала "Ховайся", і ми з сестрою за секунду застрибували у льох. Пам'ять, звичайно, стирає багато речей, але звуки вибухів бомб, скинутих з повітря, я з тремтінням пам'ятаю донині.
65 років тому в селі навіть не пахло перспективами. Я закінчила сім класів, в досить молодому віці вийшла заміж, народила сина.
Мій покійний чоловік був лісником, тому 32 року ми жили в хатині в лісі. До речі, саме там я навчилася стріляти і завжди була готова до оборони.
Щоб допомогти чоловікові утримувати сім'ю, я працювала в колгоспі і обробляла власний город. Після його смерті працювати довелося удвічі більше: дізналася, що можна брати роботу додому і стала вручну пришивати бахрому до хусток.
Якщо років 30 тому ви купували в Києві або області хустки в українському національному стилі з бахромою - цілком можливо, що вони були частково зроблені моїми руками.
Люди, які краще, ніж ти
У Центральний військовий госпіталь мене покликала рідна сестра. Вона сама працювала тут сестрою-санітаркою, тому і мені запропонувала - одного разу зайшла в гості і сказала: "Чого ти сидиш в селі безвиїзно? Спробуй працювати в госпіталі в Києві! Ти ж завжди любила допомагати іншим, а нам тут рук не вистачає - санітарочки буквально нарозхват".
Так, ось, і сталося, що в госпіталь я потрапила, коли мені було вже більше 50 років. Спочатку все давалося непросто - багато речей вперше дізнавалася по ходу справи.
Але, знаєте, я ніколи не боялася роботи і ніколи не соромилася говорити, що працюю в госпіталі не лікарем або медсестрою, а простою сестрою-санітаркою - виношу за хворими судна, перевертаю їх, щоб не було пролежнів, відношу аналізи у лабораторію і підтримую відділення у чистоті.
Життя навчило мене простому правилу: "повністю віддавайся будь-якій розпочатій справі і у всіх питаннях дій по совісті".
За 24 роки у відділенні травматології, яке і зараз, і до війни вважалося одним з найбільш "популярних" в госпіталі, мені зустрічалися найрізноманітніші люди.
Були санітарки, які намагалися красти, а були сестрички, які з дому приносили накрохмалену білизну для поранених солдатів.
Були ті, хто, не зважаючи на вік, дозволяв собі просто так крити мене матюками, а були хлопчики, які заїжджали до нас в сестринську на інвалідних візках, щоб подарувати шоколадку або власний малюнок.
До 2014 року у нас лікувалися в основному кадрові військові. Операції, як правило, були плановими і у більшості палат завжди були вільні ліжка.
З початком АТО все змінилося: операцій, як і хворих, стало в рази більше. На добовій зміні зазвичай працює дві сестри-санітарки, і я пам'ятаю десятки змін за останні три роки, коли ані я, ані напарниця не лягали спати і не сідали навіть на 15 хвилин.
До АТО я ніколи не бачила військових з травматичними ампутаціями, не носила судна за хлопчиками, які годяться мені в правнуки, не бачила стільки кінцівок, закутих у апарат Ілізарова, і, вже тим більше, не бачила стільки смертей.
Що ти повинен відчувати, коли тобі 80 років, за плечима все життя, а за метр від тебе помирає солдатик, якому немає і 20-ти?
Що відповідати військовому, якого тільки-но доставили в госпіталь, а він не може розібрати, де лікарі, а де волонтери, і постійно запитую у тебе, чи житиме він?
Що говорити офіцеру, який все звик робити сам, а тепер лежить безпорадний на лікарняному ліжку і мочиться у судно, яке виносить старенька бабуся-санітарка?
Молодший медперсонал працює за схемою "доба-три", я як і раніше живу в селі під Києвом і добираюся на роботу на електричці.
Разом з пенсією і надбавками в місяць заробляю до 5 тис. грн - цих грошей вистачає, щоб утримувати себе і невелике господарство, а також хоч зрідка допомагати сину й онукам.
З дня на день вийду на заслужений відпочинок і, чесно, не уявляю собі, як буду жити без госпіталю.
Співробітники відділення, волонтери і поранені хлопці називають мене просто Павлівна. Я відповідаю також на "бабуся", "допоможіть", "санітарочка" і повне - "Варвара Павлівна".
За три роки війни, незважаючи на гіркоту того, що відбувається, мені вдалося знайти справжніх друзів. Одну з моїх подружок звуть Анечка Гвоздяр - вона волонтер і просто хороша дівчина!
Я взагалі дуже люблю дивитися на нашу патріотичну, красиву і перспективну молодь: вони вселяють віру в краще і дарують усвідомлення, що одного разу ти залишиш цей світ людям, які краще за тебе.
Незважаючи на так зване перемир'я, в Центральний військовий госпіталь щотижня надходять важко поранені солдати. Допомогти бійцям АТО можна через волонтерів або особисто - принісши молочні продукти, їжу домашнього приготування, сік, воду і засоби особистої гігієни на волонтерський склад (заїзд в госпіталь з боку Лабораторного провулка):
Для переказу коштів, картки ПриватБанку волонтерів:
4176 4900 0009 0459 Ветвицька Наталя
5168 7423 4728 9302 Гвоздяр Анна