Відвертий щоденник переселенки: перші враження від Києва і відчуття бездомності

З початку конфлікту на Донбасі, по всій Україні розкиданими і незахищеними за даними ООН виявилися більше 1 мільйона громадян. Вони втратили будинок, друзів, які підтримали ідею "республік", і відчуття спокою. Тепер внутрішньо переселеним особам доводиться не тільки починати жити з "чистого аркуша", а й доводити орендарям квартир, роботодавцям і насамперед самим собі, що їх походження не є вироком.

Автор "Обозревателя" Аліна Ніколенко, і мама трирічного сина, яка переїхала з Донецька, розповіла про нерозуміння і байдужість, з якими їй довелося зіткнутися, перебираючись до столиці. Її історію ми публікуємо під вигаданим ім'ям, оскільки в рідному краї у неї залишилася мама і рідня, життям, яких досі загрожує небезпека.

Починаючи свою історію, хочеться опустити всі сумні подробиці того, як я стала переселенкою. Переїжджати важко завжди, особливо корінням, особливо коли є що залишати. Але ми не переїжджали, це була втеча. Бігли з двома валізами й маленькою дитиною на руках. Їдемо по місту, бачимо діри в дахах, воронки в асфальті. По місту колесять агітаційні машини з гучномовцями, у них звучала одна й та сама військова пісня "Священна війна", ця пісня різала слух гірше вибухів. Жити серед цього було не можна. Ми бігли туди, де є майбутнє.

Друзі, такі ж переселенці, погодилися прихистити у своїй орендованій квартирці в Києві. Більше їхати було нікуди і нідокого, вибирати не довелося.

Київ

Перший тиждень у столиці звикали до мирного життя, дивувалися людним вулицям, дорожнім заторам, різноманітності товарів у магазині. За півроку життя в окупованому Донецьку ми стали зовсім "дикими". Я пам'ятаю, як дивно було бачити на вулиці веселі компанії молоді, чути сміх... У нас-то давно ніхто не сміявся.

Пошук квартири в столиці зайняв місяць. За час активного пошуку прийнятного житла з відповідною ціною ми зрозуміли, що маємо дві проблеми, які заважають нам зняти житло: наше походження і наявність маленької дитини. Орендарі сумнівалися в платоспроможності "біженців", серед орендодавців ходили чутки про те, як люди "звідти" зняли квартиру, влаштували в ній розгром і поїхали назад. Діти і тварини теж не віталися, оскільки господарі турбувалися, як би вони чого не зіпсували. На щастя, ми знайшли житло, господар якого цікавився лише своєчасністю оплати. Ми йому здалися цілком пристойними людьми, тому в день нашої першої зустрічі ми уклали договір оренди і вирішили питання з житлом.

Читайте: Захарченко пригрозив переселенцям: розстрілювати не будемо, але спокутувати провину змусимо

Рятівний місток

Коли ти переселенець - тобі складно прийняти своє становище і почати щось робити, ходиш по місту і не знаєш, куди себе подіти. Лякає все: величезні відстані, широкі дороги, метро. Відчуваєш себе міським бездомним, нікому непотрібним і непомітним.

Єдине, що хоч якось пов'язувало нас похмурих і безрадісних з нормальним мирним життям був син. Відповідальність за його долю допомогла зібрати сили в кулак і почати жити заново.

Як врятувати психіку дитини?

Цілодобові обстріли, ночі в притулках, загальне нервове напруження в сім'ї не кращим чином позначаються на дітях різного віку. Але я думаю, що маленьким переселенцям, які досягли того віку, коли вже достатньо розвинена пам'ять - особливо важко. Осмислити все, що відбувається, адаптуватися в новому колективі - лише мала частка того, що чекає їх на новому місці. Справитися з психологічними проблемами - складніше. Без допомоги фахівця обійтися украй важко.

Спілкуючись з багатьма сім'ями внутрішньо переміщених осіб (ВПО), я визначила ідеальний вік дитини-переселенця - десь від року до двох. Коли дитина вже не зовсім крихітка, вона легше переносить дорогу, їй не потрібно так багато речей, як новонародженій. Діти старше двох років у змозі пам'ятати, а війна - це не найкращий спогад.

Читайте: Повернення до Донецька: з думками знову виїхати

Моєму було півтора, і після кількох занять з дитячим психологом він перестав заїкатися. Неспокійний сон не пішов досі, боязнь гучних звуків теж. Але він не пам'ятає подробиць, не пам'ятає того, що він бачив на охоплених війною вулицях. Не питає, коли ми поїдемо додому - і добре. Київ подарував йому нове життя, він побачив зоопарк, вперше пішов у дитячий садок. Ось, про що він тепер згадує.

Бюрократія

Приїхавши до Києва, ми, громадяни України, з усіма документами і правами, як у всіх інших, зіткнулися з тим, що нам ще потрібно довести державі, що ми існуємо. Державний апарат заганяв у глухий кут, черги за довідкою переселенця були величезними. Я кілька днів приїжджала в 5 ранку до УТЗСН, займала чергу. Всіх записаних приймати не встигали і в кінці дня черга обнуляється. Наступного дня все починалося знову.

З бюрократичними тонкощами допомогли розібратися волонтери. У них я отримала маленьку таку брошурку, де чітко і зрозуміло були розписані всі правила отримання різних документів, їх адреси та телефони. Так я "підкорила" УТЗСН, міграційну службу, отримала гарне місце в дитячому садку для дитини, недалеко від будинку, причому безкоштовно.

Волонтери

Десь у соцмережах я знайшла інформацію про психологічну допомогу, шукала дитячого психолога. Знайшла. Також знайшла хороших друзів і порадників. Вони допомагають адаптуватися, багато переселенців можуть отримати різнобічну допомогу, від психологічної, до цілком відчутної матеріальної. У волонтерських пунктах незахищеним категоріям громадян допомагають необхідними ліками, продуктами та одягом.

Правила життя для переселенця:

Головне правило - не здаватися, пам'ятати, що наша сила - в єдності. Зараз у соціальних мережах можна знайти масу спільнот для ВПЛ, де люди спілкуються, діляться корисною інформацією, є сенс зазирнути туди.

Не забувати нагадувати собі, що Ви - такий же громадянин України, як людина з будь-якого іншого регіону, не гірше і не краще. Тому залишаємо позицію жертви і звертаємося.

Як повідомляв "Обозреватель", прес-секретар Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні Майкл Боцюрків розповів, що жителі Донецької та Луганської областей масово повертаються назад на підконтрольну "ДНР" територію.