"Ти ж хотів квартиру в Києві купувати!" Сергій Калантай – про артистів-росіян, які прославляють Путіна, і Байрак, що брала московські гроші

Відомий український актор Сергій Калантай, який зіграв більш ніж у сотні фільмах, з початку великої війни вперше знімається на українському майданчику. До цього, як і більшість його колег, роботи в кіно не мав – проєкти були заморожені.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZREVATEL артист, який свого часу багато років мешкав у Німеччині, розповів, як до українських переселенців ставляться за кордоном, згадав багаторічну співпрацю з російськими акторами та спільну роботу з Володимиром Зеленським.

– Сергію, з початком великої війни ваші колеги багато говорили про те, що найближчим часом кіно не буде, а дехто навіть задумувався про зміну професії. Зараз ви працюєте на знімальному майданчику. Це ж ваша перша картина з початку вторгнення?

– Фактично – так. Це перша моя велика робота з лютого 2022 року. "Солдатик" – психологічна драма з елементами містики. Там просто фантастично цікавий сценарій. Прочитавши його, я був вражений, під яким незвичайним кутом передається біль війни. Головний герой – військовий, який, повернувшись із війни з посттравматичним синдромом, занурюється в світ переживань і спогадів. Хлопець "бачить" товаришів, які загинули, та розповідає про них.

– Яким був для вас день 24 лютого 2022 року?

– Ми з дружиною (Наталія Калантай – акторка Театру Франка. – Ред.) живемо за містом – поруч з Борисполем. За два дні до цього я був у Вінниці з антрепризною виставою "Граємо в дурня". Там, пам’ятаю, виголосив зі сцени, що ворог тисне на нас психологічно, але треба єднатися. А 23 ми зіграли в нашому Театрі Франка виставу "Родован". Повернулися дуже втомлені, вклалися спати. Раптом Наталка мене розбудила зі словами: "Почалося". Я спросоння, не розібравшись, подумав, що щось не те сталося на подвір’ї. Відчинив вікно, почав вглядатися в темряву. А Наталка: "Подивись в інший бік". Я повернувся, а там на все небо – червонюще зарево. Згодом будинок почав вібрувати від вибухів, які було чутно з боку летовища… До ранку дочекалися, поїхали по батьків Наталки на Печерськ. Забрали сестру дружини з чоловіком. І жили всі гуртом у нашому будинку, мабуть, з місяць. Потім з дружиною якийсь час перебували в Німеччині.

– Німеччина – це країна, яка свого часу стала вашим домом (у 90-х актор емігрував, але коли його активно почали запрошувати зніматися в Україні, повернувся в Київ. – Ред.). Ви часто буваєте за кордоном зараз. Як ставляться там до наших переселенців?

– Складно судити. Німці – як, напевно, і кожна інша нація, передусім думають про себе. Для багатьох з них, як не дивно для нас це звучить, подорожчання бензину інколи важливіше, ніж війна в Україні. Однак вони усвідомлюють, що якщо цю рашистську навалу не стримати, вона не зупиниться в Україні, країнах Балтії чи Польщі – вони будуть йти далі.

Я приїхав до Німеччини, коли мені було 26 років, жив там багато років, однак все одно не адаптувався – бачите, я тут. Ставлення нині до мігрантів, треба сказати, інакше, ніж коли ми приїхали туди. Зараз – дуже правильне ставлення. Проблема в іншому: більшість тих, хто виїхав за кордон, – це українці зі східних областей, бо там було гарячіше. Ясна річ, що всі вже зрозуміли, хто ворог і через кого в нас такі біди. Але досі в Польщі чи тій самій Німеччині мені дивно чути, що українці вчать німецьку та польську, а між собою розмовляють російською. Німці дивуються: "Ми не розуміємо, в чому конфлікт, ви ж говорите однією мовою".

Звичайно, ми всі знаємо, в якому суспільстві жили – як заохочувалось, навіть на рівні держави, спілкування російською мовою. Але ми ж дорослі люди – маємо змінюватися. Наприклад, фільм "Солдатик", у якому зараз знімаюся, режисує Данило Дедков, який народився та виріс у Криму. Він свідомо з родиною після початку великої війни вирішив для себе, що не має ніякого права, просуваючи українську культуру, бути російськомовним. Спілкується лише українською.

– Ви багато знімалися з російськими акторами. З кимось нині підтримуєте зв’язок?

– На початку вторгнення мене неймовірно вразило, що колеги, з якими багато працював, пускав до себе в хату, дарував подарунки, пив разом горілку – мені навіть не зателефонували. Ніхто! Для мене це стало тоді шоком. Я не буду називати їхніх імен – не хочу. Коли бачу зараз, як виступають на пропагандистських концертах, думаю: "Ну як? Ти ж хотів квартиру в Києві купувати, так добре тут почувався. І таке говориш про Україну?".

Через WhatsApp мені написала лише одна акторка, з якою знімався в Києві в мелодрамі. Написала, що все, що відбувається, – це неможливо. Мовляв, ми виходимо на страйки. Але все це дуже швидко скінчилося. І вже через кілька місяців вона почала зніматися в російських картинах. А ви ж розумієте, ролі там зараз дають лише лояльним до кремлівської політики артистам.

Скажу вам, російські актори завжди приїжджали сюди з впевненістю, що вони пани. Задирали носа. В них така політика – імперська, яка по суті є ментальною особливістю всієї нації. Це стосується не тільки нашого покоління – вони так поводилися завжди. Якось на зйомках я почув від одного дуже відомого російського актора фразу (це вже було після 2014 року): "Зараз можна бухати скільки завгодно! У будь-якого хохла печінку відріжуть – і поміняють". Він ніби пожартував, але який цинічний цей жарт і як явно показує справжнє ставлення до нас, українців. Виходить, вони завжди нас так сприймали, а для пристойності прикривалася байками про братерство.

– Чи спілкуєтеся ви зараз із режисеркою Оксаною Байрак, яка на початку вторгнення публічно підтримала Росію, а згодом втекла до Санкт-Петербурга? Свого часу ви знімалися в її картинах.

– Ще коли не було повномасштабної війни, привітав її повідомленням з днем народження, однак відповіді не отримав. Коли почув, що розповідає в соцмережах про Україну – вона для мене перестала існувати. Правду кажучи, Оксана завжди була проросійською. Не спиралася на Миколайчука чи Довженка, завжди цитувала "Росія", "та країна", "прекрасна культура". Гроші, на які вона знімала свої фільми, московські. Вона їх знаходила в Росії, адаптувала тут, в Україні, не забуваючи про себе, – це всі знали.

Працювалося з нею непросто. Весь час – негатив, негатив. Хоча з професійного погляду я в неї багато чого навчився. І дякую, що свого часу запросила мене грати в своїх картинах. Ми ніколи не мали відкритих конфліктів на політичному підґрунті, бо на ці теми не дискутували. Але якби мені випала нагода поговорити з нею, сказав би все, що про неї думаю.

– У відомій кінороботі "Слуга народу" ви зіграли главу МВФ Отто Адельвайнштайнера. Як згадуєте роботу з Володимиром Зеленським?

– По-перше, він відкрився для мене як гарний актор. Коли ми готувалися до фінальної сцени, зовсім недовго тримав текст у руках, а потім без запинки та суфлера видав його на камеру – а це три великих листки. Ми, здається, не робили багато дублів останнього монологу фільму. А друге враження: під час зйомок йому зателефонували і сказали, що один актор запив, а на завтра треба було знімати на локації, за яку проплачені великі кошти. Він перепросив у нас – відійшов убік і з декількох мобільних телефонів почав рятувати ситуацію. Дуже швидко все владнав. І відкрився для мене як прекрасний менеджер.

Я чув версії, що історія фільму була задумана давно, щоб Зеленський став президентом – такі чутки ходили. Не знаю, правда це чи ні. Можу сказати лише, що мав на знімальному майданчику доброго колегу та прекрасного організатора. "Слуга народу" зроблено дуже щиро, ця робота достойна. За матеріальним забезпеченням картина повністю відповідала європейському рівню.

Всі спогади про те життя, коли я знав Володимира Олександровича ще Володею, для мене дуже приємні. Коли він вручав мені звання заслуженого артиста України на сцені Театру Франка, я побоявся його обійняти. Ну не зміг. Ми один одному підморгнули, потиснули руки – вже інші стосунки, і це зрозуміло.

– Ви знімалися в п’ятому сезоні "Сватів". Чому, на ваш погляд, майже ніхто із зірок серіалу не підтримав Україну?

– У мене було тільки два знімальних дні на тому майданчику, тому не встиг увійти в кіношний колектив. Не можу сказати, що я з ними добре знайомий, але досі пам’ятаю той російський снобізм, який панував на зйомці. Приймали зверхньо.

– Як ставитеся до акторів, які жили й працювали в Росії, але повернулися з початком вторгнення в Україну? Наприклад, Катя Кузнецова, з якою знімалися разом у картині "Анка з Молдаванки".

– Катюшка – це золото! Останній рік я з нею не бачився, але раніше працювали разом. Дуже добре, що вона ухвалила таке рішення. Це позиція. Як людині їй було що втрачати, але все кинула і приїхала додому – це означає, що ставить громадянське вище за свій шлунок. Як сказала колись Валерія Заклунна (може, це не її слова, але почув саме від неї, і закарбувалося в пам’яті): "Слова – це вітер, а вчинки – камені". Вітер ганяти ми всі вміємо.

– Ваша дружина – акторка Наталія Калантай – працює з вами в одному театрі. Розкажіть більше про неї.

– Для мене ангелом у житті була моя мама, її не стало в 2013 році через хворобу. А через два роки в моєму житті з’явилася Наталка. Я вірю, що без маминої участі не обійшлося. Бо коли знаходиш свою людину в усіх аспектах – духовних, людських, фізіологічних – це подарунок долі. Якийсь час після розлучення з першою дружиною я жив один. Дозволяв собі закохуватися. Тішився цим, радів… Для актора стан постійної закоханості – це добре, але для людини – не знаю. Начебто все влаштовувало, але не було поруч того, кого з першої зустрічі відчув би своїм.

Колись ми ще в юності з друзями відпочивали на Дніпрі, тільки-но побудувався Московський міст, щось почали обговорювати майбутнє, і я тоді чомусь сказав: "Моя дружина ще не народилася!" У нас із Наталею велика різниця у віці, літературно наша зустріч звучить так: кохання з першого погляду. Це чудово, але найголовніший критерій – це моя людина. З якою приємно купувати овочі на ринку. Ремонтувати щось у квартирі чи в будинку. Їхати в машині багато годин поспіль і розмовляти про все.

Моя Наталка дуже гарна актриса, але обставини та її скромний характер не дали можливості їй яскраво засвітитися на майданчику першої сцени України.

– В одному з інтерв’ю ви зізналися, що з її боку бувають до вас ревнощі. А з вашої?

– Слухайте, у нас 17 років різниці! Давайте будемо відвертими: хоч би скільки я ходив у спортзал, хоч як би слідкував за собою, фізіологія є фізіологія. Однак і любов – це любов. Я їй вірю дуже сильно. На цьому і базуються наші стосунки – на довірі. Але інколи, коли хтось закидає який комплімент, чесно зізнаюся, починаю кипіти, як подільський босяк, який був народжений у Києві 59 років тому.

– У творчому середовищі у вас є друг, з яким разом ще з юності – відомий актор та телеведучий Анатолій Гнатюк. Але ви дуже різні – на чому базується ваша дружба?

– Що може бути спільного у дворового пацана з київського Подолу та дуже вихованої й інтелігентної дитини з Хмельницької області? Ми ставимо один одному це запитання вже більше 40 років. Що нас з’єднало? Мабуть, юнацька безпосередність. Він великий фантазер і мрійник, і я такий. Інколи думаю, що він мені ближчий, ніж рідний брат. Можемо навіть дуже сильно посваритися, але це нічого не означає. Знаємо всі життєві перипетії один одного і багато пережили спільно. Толя поїхав до Німеччини за старшим братом – відомим співаком Миколою Гнатюком, який потрапив туди з концертами. Потім за ними потягнувся і я. І там ми разом із Толею працювали один час, він став хрещеним батьком моєї дочки Богдани. Потім повернувся до України, я залишився. А коли розлучився з дружиною, теж приїхав до Києва.

– Як склалася доля Миколи Гнатюка?

– Ми на цю тему не спілкуємося з Толею. Народний артист, його дуже любив свого часу Кучма – Микола був людиною епохи. Весь колишній Союз захоплювався ним. Як він живе зараз, не можу сказати. Лише знаю, що став дуже релігійним. Останній раз бачився з Миколою на похороні їхньої з Толею мами. Він мешкає в Україні, час від часу їздить до сина в Німеччину. Але здебільшого – тут. Свого часу ми зустрічалися, сиділи за одним столом. Він дуже людяний, компанійський, любить розповідати анекдоти – майстерно це робить. Його взагалі дуже цікаво слухати.

– У Німеччині мешкає і ваш син, який зробив вже вас дідом.

– Так, в мене є онучка, а в цьому році народився ще й онук. Софійці чотири роки, а Олександру – вісім місяців. Син Тарас займається бізнесом. Одна його логістична фірма спеціалізується на доставці медичних препаратів у будь-яку точку Європи. Друга – це транспортні перевезення.

Дочка Богдана мешкає в Лондоні. У липні, до речі, я там грав у кіно. У Британії знімали українське кіно – можете собі уявити? Режисером картини виступив Франц Бйом, який закінчує кіношну школу. Якийсь час до цього він був інструктором з рукопашного бою, мав учнів, серед яких і українці. І настільки здружився з одним нашим хлопцем, що той довірив йому історію, як на фронті загинув батько, який працював хірургом. Іван був поруч із татом, але в якусь мить той відправив його по допомогу. І тільки Ваня відійшов від бліндажа – туди поцілили снарядом орки. Батько хлопця загинув. Франц, почувши цю історію, дуже нею перейнявся і написав сценарій. А коли знімав, запросив грати мене і ще одного українського актора Олександра Рудинського (він виконав головну роль). Ми знімалися в цій студійній роботі майже два тижні. Фільм має назву "Камінь, ножниці, папір". Атмосфера на знімальному майданчику була неймовірною: на камері висів український прапор, віталися одне з одним словами "Слава Україні!" До речі, коли сталася трагедія, Івану було 17 років, зараз – 18, і він воює – підписав контракт у ЗСУ.

– Про що ви мрієте?

– А про що мені мріяти? Гріх скаржитися: під час війни отримую ролі в кіно, граю на сцені театру, викладаю дітям. Маю досвід роботи зі студентами університету Карпенка-Карого з 2019 року. А в 2022 році ми набрали з колегою Інною Капінос курс кіноакторів. Мені дуже подобається їхнє товариство, розмовляємо про все на світі. Я дотримуюся думки, що акторству навчити не можна. Можна передати свій досвід чи показати вектор, куди йти. Акторству навчить практика. А наше завдання – підказувати. Передусім кажу своїм студентам: російського кіно тут вже не буде. Буде тільки наше та західне.

Зі мною, як то кажуть, все гаразд. Негаразд, що молоді хлопці гинуть… Війна зачепила і мою родину – не можу зараз розповідати, поки не готовий публічно про це говорити. Мрію про мир і про те, щоб ми нарешті стали незалежними. Панували у своїй хаті. Це найбільша мрія. І ще хочу дожити до того моменту, коли моїм студентам будуть вручати "Оскара".

Раніше OBOZREVATEL писав, як знімали оскароносний блокбастер "RRR" у Києві: коли режисер дізнався, що це резиденція Зеленського, був шокований

Також читайте на OBOZREVATEL інтерв’ю з Ірмою Вітовською – про війну та українську мову, акторів, які знімалися з росіянами, і "скелети в шафі".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та Viber. Не ведіться на фейки!