Блог | Критично важливий іспит для релокованого бізнесу. Чи для держави?
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Для більшості українців 1 вересня – це День знань, початок нового навчального року, шкільний дзвоник і перший урок. Але цього року для тисяч релокованих підприємств ця дата може стати днем великого іспиту. Від його результатів залежатиме не оцінка в журналі, а можливість і надалі працювати.
Та головне питання полягає в іншому: хто насправді ризикує провалити цей іспит 1 вересня – бізнес чи держава?
До цієї дати всі підприємства, які мають статус критично важливих, повинні повторно підтвердити його за новими критеріями. Старі рішення автоматично втрачають чинність. А більшості релокованих підприємств доведеться відповідати на запитання, які писалися не для них.
І це питання сьогодні виходить далеко за межі бронювання. Воно стосується того, чи здатна держава зберегти один із небагатьох секторів економіки, який навіть під час повномасштабної війни довів свою життєздатність.
Економічне диво війни
Якщо уважно подивитися на українську економіку останніх трьох років, то релокація бізнесу стала одним із її найбільших, але водночас найменш оцінених успіхів.
Тисячі підприємств не просто змінили адресу. Вони демонтували виробничі лінії, евакуювали обладнання, перевезли технології, відновили логістику, зберегли команди й фактично вдруге запустили власне виробництво.
Лише протягом 2025 року понад 12 тисяч українських компаній змінили місце своєї реєстрації. За оцінками, майже кожне п'яте підприємство в країні так чи інакше пройшло через релокацію. Для багатьох громад саме ці підприємства стали новими роботодавцями, джерелом податкових надходжень і точками економічного зростання.
Саме релокований бізнес став одним із символів економічної стійкості України під час війни. Поки війна руйнувала економіку одних регіонів, релоковані підприємства допомагали відновлювати її в інших.
Складна контрольна… чи контрольний вистріл
Найважчий іспит – війну, окупацію, евакуацію та повторний запуск виробництва – ці підприємства вже склали. А тепер ризикують не пройти контрольну, складену за правилами мирного часу.
Типове релоковане підприємство – це невелика компанія, яка після евакуації працює в одній області, втратила частину працівників, клієнтів і виробничих потужностей та ще не повернулася до довоєнних показників.
А тепер відкриємо нові критерії.
Один із них передбачає діяльність щонайменше у трьох областях та сплату не менше 24 тисяч гривень податків щомісяця в кожній із них. Для підприємства, яке після релокації фактично починає життя заново в одному регіоні, така вимога виглядає щонайменше відірваною від реальності.
Ще один критерій – рівень середньої заробітної плати. Для окремих категорій підприємств він має становити від 54,5 до 82,5 тисячі гривень. Для порівняння: середня заробітна плата в Україні за 2025 рік становила 27 164 гривні. Тобто від релокованого бізнесу очікують показників, які у два-три рази перевищують середні по країні.
Не менш показовими є й інші вимоги – від масштабів земельного банку до обсягів річного доходу чи чисельності персоналу. У більшості випадків вони відображають модель великого, давно сформованого бізнесу. А не підприємства, яке й досі працює в режимі відновлення.
Саме тому проблема полягає не в тому, що держава встановлює критерії. Вона має на це повне право. Проблема в тому, що релокований бізнес оцінюють так, ніби війни не було.
Коли бізнес і Україна втрачає людей
На перший погляд може здатися, що йдеться виключно про проблеми підприємців. Насправді першими наслідки відчують зовсім інші люди.
Передусім – внутрішньо переміщені особи.
Для більшості переселенців робота давно стала значно важливішою за будь-яку соціальну виплату. Саме вона дає можливість орендувати житло, утримувати родину, будувати життя на новому місці та залишатися в Україні.
Держава добре навчилася рахувати видатки на підтримку ВПО. У Державному бюджеті на 2026 рік лише на щомісячну допомогу внутрішньо переміщеним особам передбачено майже 39 млрд гривень. Але значно рідше ми говоримо про інше: хто має створювати робочі місця для цих людей?
Саме релоковані підприємства стали для багатьох переселенців першими роботодавцями після евакуації. Вони не лише перевозили власне виробництво. Разом із ним у громадах з'являлися нові робочі місця.
І тут ми стикаємося з абсурдним протиріччям.
З одного боку, держава витрачає десятки мільярдів гривень, щоб підтримати людей, які втратили свої домівки. З іншого – ухвалює рішення, які ставлять під загрозу роботу підприємств, що забезпечують їх робочими місцями.
Наслідки цих рішень значно ширші, ніж може здатися на перший погляд.
Якщо підприємство не може втримати ключових працівників, воно скорочує виробництво. Якщо скорочується виробництво – менше стає робочих місць і люди дедалі частіше починають шукати майбутнє за межами України.
Тому питання бронювання релокованого бізнесу – це вже давно не дискусія між державою та роботодавцями. Це питання того, чи зможемо ми втримати в країні людей, які потрібні і економіці, і майбутній відбудові.
Управління наосліп
Фактично держава проводить цей іспит із заплющеними очима. У жодному кабінеті сьогодні не знають, якими будуть реальні наслідки нових правил бронювання для релокованого бізнесу. І не можуть знати.
Сьогодні не ведеться окремий облік того, скільки релокованих підприємств мають статус критично важливих. Немає статистики, скільки переселенців працюють саме на цих підприємствах. Немає й оцінки, скільки компаній після 1 вересня не зможуть підтвердити статус критично важливого підприємства за новими критеріями.
Тобто держава змінює правила гри, не маючи відповіді на три базові запитання.
- Скільки підприємств це зачепить?
- Скільки робочих місць опиняться під загрозою?
- Якими будуть економічні втрати для бізнесу, громад і державного бюджету?
Будь-яка відповідальна державна політика починається саме з таких розрахунків. Спочатку – аналіз наслідків. Потім – рішення. Тут складається враження, що послідовність стала зворотною.
Спочатку з'явилися нові критерії. А вже потім постало запитання, як вони вплинуть на бізнес, який пережив релокацію.
Економіку теж потрібно бронювати
Саме тому сьогодні дискусія має точитися не лише навколо окремих критеріїв чи показників наказу. Насправді йдеться про значно більше. Чи враховує державна політика реалії воєнної економіки? Чи бачить вона не лише окреме підприємство, а весь ланцюг наслідків – від робочого місця і податкових надходжень до економічної стійкості країни?
1 вересня вже не за горами. Цього дня релокований бізнес складатиме черговий іспит на виживання. Але оцінку отримуватимуть не лише підприємства.
Оцінку отримуватиме й держава.
Ми звикли говорити про бронювання людей. Але війна довела ще одну річ: бронювання потребує й економіка. Адже релокований бізнес – уже не просто окрема категорія підприємств, а критично важлива частина економічної безпеки України.
Навіть у найскладніших умовах він створює робочі місця, сплачує податки, підтримує громади й наповнює бюджет, з якого фінансується оборона країни.
І якщо після 1 вересня країна почне втрачати релоковані підприємства, робочі місця та виробництва, це означатиме, що іспит провалив не бізнес.
Його провалить держава.
