Блог | Вони їдуть з надією на мир
Що бачиш на блокпостах - колони машин. За п'ять, по шість. Тільки-тільки вирвалися звідти. З наспіх намальованими табличками "Діти", синьою ручкою, на шматку картону, навели, як змогли, тремтячою рукою, на колінах ... але і це не завжди рятує від кулемета обдолбанного або просто п'яною нелюди ...
І кожен божий день. Вони все їдуть і їдуть. Біжать від війни. В невідомість ... Коли ж все це закінчиться ..?
Обережно і повільно під'їжджають до бетонних загородженням - вони знають, що вже під прицілом. Перелякані до смерті, але особи чуть-чуть світлішають, коли бачать наші жовто-блакитні прапори.
Вони рідко знають, куди саме вони їдуть. Кудись подалі від усіх жахів війни, від горя, крові і сліз. Зібравши свої нехитрі пожитки, переляканих дітей, своїх і ще чиїхось, на жигулях, да на Ланосі, вони їдуть з надією на мир там, де їх дадуть притулок, де облаштують, бути може дадуть дах над головою, хоч якусь їжу і , якщо пощастить, можливість для заробітку ... Можливо там їм дадуть хоча б надію на життя ... ладно вже їм - хоча б дітям .. Щоб в садок взяли, та в школу - перший вересня не за горами ...
Щоб вчилися, а не бачили вони трупи, що лежать днями на вулицях, щоб не чули виття снарядів, щоб так і не пізнали, що таке війна, вони не пізнали цієї отрути, отруйної душу ... адже це діти, наші діти ...
І я бажаю їм доброго шляху, підбадьорюю, як можу, переконую, що далі вже наші, тільки не пропустіть той поворот, а далі вже спокійно. Якщо раптом буде бити артилерія, то ви не бійтеся - це наша гаубична батарея з дальньої працює. Вірять. Бачу. Але спокою в очах немає - вони здійснюють стрибок в невідомість ...
Дивлюся їм услід, затяжним поглядом, проводжаю за клубами здіймаючи пилу і придорожнього піску - аби доїхали, рідні мої ...
