Топоров: українцям не потрібна сильна Росія
Висновок попередніх угод щодо Тузли - якщо й вікторія, то невідомо чия, а головне, не дуже надійна. Проте факт безумовно позитивний. І прекрасний привід поміркувати на заплутану і вічно злободенну тему співіснування двох сьогодні існуючих держав у більш-менш нормальному температурному режимі. Поміркувати не стільки в суспільно-політичному плані, скільки, якщо завгодно, в историософском. Інакше кажучи, без "сала в шоколаді" і інших стереотипів.
Багато наших претензії, як односторонні, так і взаємні, пояснюються свідомим чи ні ігноруванням того факту, що обидві держави - і незалежна Україна, і нинішня Ерефіі - як і раніше існують в експериментальному режимі чи не на всіх рівнях державного і національного будівництва, що не кажучи вже про міждержавний та міжнаціональному. Питань - причому з будь-якого приводу - тут повним повно, передбачувані ж відповіді на них мають не тільки суперечливі, але часто-густо взаємовиключний характер.
Чи існує сьогодні єдина політична нація - горезвісні "росіяни"? Хто такі росіяни - державотворча нація або всього лише титульна? Припускаємо ми і в довгостроковій перспективі зберегти федеративний устрій або перейдемо до унітарному? А якщо перейдемо, то як бути з нинішніми національними автономіями? Чи збережемо нинішню суперпрезидентської республіку (практично цезаризм), чи підемо по шляху її ослаблення в сторону просто президентською чи президентсько-парламентської, а то й парламентсько-президентської? Ніхто не знає.
Але й у наших українських сусідів проблем не менше. Політична нація начебто сформована або завершує процес свого формування, ось тільки як і раніше розділена практично надвоє - і економічно, і в мовному відношенні, і тільки в третю чергу - ідейно. На чому, власне, і грунтується українська демократія, часом викликає у нас (чого вже гріха таїти) гостру заздрість, - політичний плюралізм, в основі якого не подоланий ще й навряд чи підлягає подоланню в осяжному майбутньому дуалізм.
Забуваємо ми й інше: сам по собі експеримент з роздільного політичному існуванню двох держав був затіяний за підсумками іншого експерименту, причому ще більш грандіозного, - експерименту, який заднім числом визнали проваленим, хоча повної ясності з даного питання немає і донині. Я маю на увазі не тільки і не стільки розпад СРСР (який В.В. Путін назвав головною катастрофою ХХ століття), скільки зникнення радянського народу як нової історичної спільності. Так це називалося в науковому комунізмі, визнаному тепер лженаукою, - але називалося-то абсолютно правильно!
Інша справа, що скластися ця нова спільність за 70 років не встигла; вірніше, встигла в різних регіонах і республіках колишнього СРСР дуже по-різному, але стосовно Росії та Україні (а також до Білорусії) вона склалася зовсім виразно. Розривати її довелося з м'ясом - і добре ще, що без крові. І, подобається нам це чи ні, відчуття якогось гігантського непорозуміння нікуди не поділося - і зараз, 20 з гаком років опісля, що відбулися зміни - the Partition, як це називалося в Британської Індії - не представляються незворотними. Не представляються такими у нас, в Росії, це вже як мінімум.
Газові війни як елемент політики відшуміли - і, будемо сподіватися, назавжди. Але газ як і раніше у нас, і тільки у нас - і енергетичний суверенітет України досить сумнівний, що, зрозуміло, спонукає її до його досягнення не києм, то палицею прагнути. Але це - тема надто прозаїчна, занадто приземлена, занадто політична чи навіть реал-політична; а от у историософском плані все виглядає куди простіше. Хоча, зрозуміло, і набагато складніше.
При всіх благих намірах, при самих добросусідських (а яких же ще?) Відносинах, за наявності та постійному поглибленні ділового партнерства і, нагадаю з нагоди Тузли, в відсутність взаємних територіальних претензій Україні та РФ - держави не тільки сусідні, але й антагоністичні. Сприймаючи - нехай хоча б на підсвідомому рівні - незалежність України як якесь непорозуміння, ми готові і ще довго будемо готові приєднати її (всю або, попередньо розчленувавши, проросійську частину) при першому ж зручному випадку. Природно, на добровільних засадах. Нас попросять - а ми відповімо згодою. Ми обов'язково відповімо згодою. І - ні в економічному плані, ні в політичному (але, правда, не у військовому) не постоїмо за ціною. Нам цього, грубо кажучи, просто хочеться.
Але і в незалежній Україні розуміють, що нам цього хочеться і ще довго буде хотітися. І чим сильніше стане Росія, тим сильніше захочеться їй приєднати Україну. Ось чому українські політики - і, ширше, українські державники - знову-таки, нехай хоча б на підсвідомому рівні зацікавлені у всебічному ослабленні, а то і в розпаді Росії. Залишаючись при цьому нам (як і ми - їм) самими добрими сусідами ... Зайвий раз нагадувати про це - ні один одному, ні собі самим - напевно не варто; так що прошу вибачення за те, що нагадав. Але і забувати про це - ні Москві, ні Києву - теж не можна.
