Блог | В яку Україну захоче повернутися Крим
Півострів завжди був більше символом, ніж просто місцем. У 1954 році Хрущов передав його Україні в тому числі в честь трьохсотріччя Переяславської ради. Cпустя шістдесят років його вилучення ставить крапку в розмовах про єдність двох держав. Майже як розділ майна під час складного і болючого розлучення.
Поки Крим залишався українським, було якесь символічне загальний простір: ми братські, близькі, у вас в гаражі наш Чорноморський флот стоїть. А тепер цього спільного не стало: вже не сварка, коли просто пожити окремо, але повноцінна тяжба, коли кільце обручку забирають. Яке тепер "давай залишимося друзями"?
Кого і чому не зраджував півострів
Є така спільна біда - судити про реальність за власною картині світу. Круг нашого спілкування найчастіше складають наші ж однодумці - ну або ті, з ким у нас перетинаються позиції з ключових питань. Від того настрій наших кухонь створює ілюзію, що всі інші мислять приблизно так само.
А на ділі настрою та оцінки залежать від віку, соціального статусу, роду занять, рівня освіти, залученості в неформальні об'єднання та багато чого іншого. Єдиної шкали не існує. У російського та українського пенсіонера може бути більше спільного, ніж у тридцятирічних хлопців з двох країн. Тому що обидва пенсіонера зав'язані на державу, вони обидва виховані в одній і тій же радянській дійсності і горизонт їх планування приблизно однаковий.
Я пишу всі ці трюїзми лише тому, що Україна здебільшого так і не захотіла вникати в мотиви кримчан, якими вони керувалися навесні. А це нерозуміння в чому обумовлено тим, що "на материку" судять про мотиви жителів півострова за своєю власною картинці реальності. А кримчани в основній своїй масі спантеличено знизують плечима, коли їх дорікають в зрадництві. Ним, не акцептувати для себе цінності українського державного проекту, мірівшегося з ним, поки він був такою собі комерціалізованої УРСР, - складно зрозуміти, кого вони зрадили.
Крим був якорем, що утримував Україну у російського пірса. Коли Україна від пірса відчалила, якір залишився на березі. Хіба якір може себе дорікати в тому, що він тримає корабель на місці? Зрештою, це його завдання. Тому коли заходить мова про зраду кримчан - воно наштовхується на зустрічну претензію: це Україна зрадила Крим.
Лише б не було війни
У грудні 1991 року на Україні провели референдум, на якому жителів питали про те, чи підтримують вони Акт проголошення незалежності країни. Крим і Севастополь проголосували ствердно: на півострові відповіли "так" 54,19%, у Севастополі - 57,07%. Це були найнижчі показники по всій країні - слідом відразу йшли Луганська (83,8%) і Донецька (83,9%) області. Але проте ідею державного суверенітету підтримали більше половини жителів Криму.
Одна з причин такого результату була в тому, що Україна виходила зі складу СРСР однією з останніх - ніяких ілюзій про можливість збереження радянського статус-кво вже ні у кого не було. Власне, навіть День Росії (12 червня) на два з лишком місяці випереджає День незалежності України (24 серпня). Друга ж причина була пов'язана з популярною в той час концепцією про те, що якщо багата і рясна Україна скине з себе "ярмо" у вигляді Центральної Азії, нечорноземної Росії інших, як тоді вважали, "нахлібників", то стане жити краще і веселіше.
Але соціально-економічного дива не сталося, і все наступні роки Крим бойкотував нову реальність. Україна сприймалася тут як втілення змін, причому змін до гіршого. Чи не логіку процесів, не руйнування радянських народногосподарських зв'язків, а саме тризуб звинувачували в тому, що він прийшов і прикував кримчан до соціального дна. При цьому кримське оборонне свідомість не було розраховане ні на який експорт - тільки на самозбереження. Звідси популярна фраза про те, що "за Перекопом для нас землі немає".
Уже в 1992 році Крим приймає акт про державну самостійність півострова. Згідно прийнятої слідом за цим Конституції, півострів визначався "демократичною державою", що входять до складу України "на основі договорів і угод". Провели навіть президентські вибори, на яких переміг колишній слідчий Юрій Мєшков. Він запам'ятався тим, що ввів московський час і запросив на роботу в уряд півострова російського економіста Євгена Сабурова. У 1995 році український парламент Конституцію Криму скасував, Мєшкова від влади відсторонили, повноваження півострова вкоротили. Але відстоювати зі зброєю в руках ідею незалежності кримчани не стали. Можливо, тому, що підтримувати їх у цьому Росія на той момент не збиралася. Можливо, тому, що головний кримський запит - аби не було війни - залишається незмінним весь цей час.
Архітектура настроїв
Коли Янукович в 2010 році завішував країну білбордами "Тому що стабільний", це було саме точне обіцянку для його ядерного електорату, який жив у тому числі в Криму. Півострів завжди хотів стабільності - тієї, яка навіть трохи "обломовская". Може, від того не виникло тут ніякого російського майдану з російської (або радянської) повісткою ще в ті старозавітні часи річної давності, коли Янукович мав намір підписувати угоду про асоціацію з ЄС. Тому що будь-який протест - це жертвування чимось, вихід із зони комфорту. Носії ж кримського самовідчуття звикли вважати, що "владі - видніше". Виникало протиріччя між двома позиціями: "ми в Європу не хочемо" і "владі краще знати". Перемогла друга, в тому числі тому, що вона не вимагала персональної активності.
Власне, саме від запиту на стабільність відбудовувалися кримські очікування під час операції зі зміни громадянства півострова. Навесні були два ключових періоду. Спочатку - коли тільки був захоплений місцевий Радмін і парламент, російські солдати вперше з'явилися на кримських вулицях і стало відомо про призначення дати референдуму, досить популярної реакцією на півострові було: "Ви з глузду з'їхали? Ми війни не хочемо". А трохи пізніше - коли стало ясно, що українські солдати вогонь не відкривають, що ракети не прилетять і взагалі можливий безкровний формат зміни громадянства, - наступила ейфорія.
І якщо в кінці лютого збереження українського громадянства сприймалося кримчанами як гарантія "Непролитих крові", то вже до середини березня догляд до Росії сприймався більшістю у Криму як гарантія "мирного результату".
Коли на Україні сьогодні говорять про те, що півострів може розчаруватися в Росії і захотіти назад, - це ілюзія. Не захоче. Тому що для цього Україна повинна бути, по-перше, більш стабільною і мирною країною, ніж Росія. По-друге, тому, що для цього Росія повинна налякати Крим більше, ніж його сьогодні лякає Україну. По-третє, тому, що стандартом "золотого століття" замість радянських 70-80-х повинні стати українські нульові.
У Криму популярна думка, що навесні півострів встиг зістрибнути з сіло на мілину і втратив хід корабля в рятувальну човен. Скептики твердять, що він на цьому човні прігреб прямісінько до "Титаніка". Але поки їх прогнози не збігаються з реальністю, даною півострову у відчуттях, Крим буде звикати жити в Росії.
