Силовий варіант в Україні нереальний. Майже

За кілька днів, які пройшли після Указу Президента про розпуск Верховної Ради, депутати ділилися з громадянами безліччю подібних страшилок.

Проте чи так смішні насправді ці застереження? Згадаймо, що не буває диму без вогню. І причина появи цих "казок" цілком очевидна. У конфлікті між Президентом та Урядом одна зі сторін - неправа, а це означає, що Україна одна із сторін все-таки намагається узурпувати владу.

фото Роман Чорномаз / ОБОЗ

"Останній і рішучий бій" за "місце під сонцем" передбачає не сильно гидувати вибором засобів і методів його ведення. Несанкціоновані мітинги, заклики до рішучих заходів і загрози з вуст політиків стрімко втрачають силу. Вже нікого не здивувати масовкою, натовпами людей з прапорами, мітингом під держустановою ... Старі методи не дієві, а нових - не придумано. І на порядку денному все актуальнішою стоїть питання про "силовий сценарій".

І не випадково президент щодня зустрічається з Міністром внутрішніх справ, з силовиками разом, з різними структурами окремо.

Отже, спробуємо з'ясувати, чи можливий в Україні силовий варіант. Формально, силовий прийом проти парламенту може застосувати Ющенко. І в цій нелегкій справі йому доведеться покладатися на СБУ і значну підтримку МВС. Можливо, доведеться частково задіяти сили інших силових структур.

фото Микола Лазаренко / прес-служба Президента України

Головне, що може перешкодити Президенту, - сьогодні збройні формування країни і правоохоронні органи перебувають під керівництвом представників різних політичних сил. Хоча особистісний фактор і не варто перебільшувати, але певний відбиток на діяльність силових структур це накладає.

Традиційно в розмовах про силове захоплення увага суспільства прикута до Служби безпеки України. Але в нашому випадку ситуація ускладнюється підвішеного цієї структури - вже близько півроку СБУ не має постійного керівника. На користь Ющенка "грає" те, що за останній час Президент зачистив руководітей ряду функціональних підрозділів, глав обласних управлінь СБУ. Як результат - ці структури очолюються людьми, лояльними чинному президенту.

Проте можливості силового впливу на політичну ситуацію в країні у Служби дуже обмежені. Підрозділи "Альфа" обласних управлінь СБУ налічують по півтора-два десятки людей, не набагато більші можливості у аналогічних підрозділів Управління "А", в якому зосереджені основні оперативно-бойові підрозділи центрального апарату.

У кращому випадку, їх потенціалу вистачить для "точкової роботи" і для посилення можливостей Управління державної охорони щодо забезпечення безпеки президента та інших політичних фігур. Що стосується оперативних, інформаційно-аналітичних і технічних можливостей СБУ, то багато співробітників цих підрозділів ще на минулих президентських і парламентських виборах проявили "моторність", працюючи на замовників з будь-яких політичних таборів, зберігши цю тенденцію і понині.

Міністерство оборони також очолюється людиною, лояльною Віктору Ющенку. Але Анатолій Гриценко за час своєї попередньої військової служби ніколи не був не тільки воєначальником, але навіть командиром підрозділу, тому вольових почав в його діяльності раніше не спостерігалося. Очікувати від нього активного особистої участі у вирішенні кризи виглядає просто смішним. Приблизно схоже враження справляє і його команда. Не слід забувати неписане правило, що свідчить, що якщо армія більш ніж 15 років ні з ким не воювала, то її називають армією вже з великою натяжкою, а більше бюрократичною машиною, що займається показухою, імітацією бурхливої ??діяльності та переписуванням купу паперів. Тому про повторення серпневого путчу 1991 року і масову участь у подіях служивого люду мова не може йти просто за визначенням. Розуміючи сумне становище в очолюваному ним відомстві і ще більш системні проблеми у військах, Анатолій Гриценко зробить все для того, щоб армія опинилася осторонь від кризи.

Міністерство внутрішніх справ контролюється прем'єр-міністром Віктором Януковичем. Там також пройшли значні кадрові зміни. До речі, якщо враховувати численність міліції, а також те, що деякими підрозділи не поступаються за "боєздатності" СБУ, міліцейські структури мають більший потенціал по силовому впливу на ситуацію в країні.

Питання лише в тому, наскільки готовий і бажає особовий склад органів внутрішніх справ взяти участь у політичних розборках. Але ця проблема характерна для всіх силових структур і, мабуть, є головним фактором, який обмежить їх реальну участь у разі потреби.

Державна прикордонна служба очолюється генералом Литвиним, братом колишнього спікера Верховної Ради. Його старший брат, Володимир Литвин, програвши попередні парламентські вибори, зараз активно критикує як влада, так і опозицію. Ні очолювана ним політична сила, ні війська, підпорядковані молодшому братові, ні для кого "тягати каштани з вогню" не будуть. Та й прикордонних військ-то, як таких у столиці немає, якщо не вважати окремого мобільного загону прикордонної служби, укомплектованого переважно солдатами-строковиками.

В Україні є й інші структури, представники яких є військовослужбовцями або атестованими співробітниками, що носять військову форму. Але говорити про реальний вплив на політичну кризу з боку Служби зовнішньої розвідки, Державної спеціальної служби транспорту Міністерства транспорту та зв'язку (колишніх залізничних військ) або структур МНС - просто смішно. Мова може йти лише про прихований персональну участь у подіях їх окремих співробітників, заснованому на матеріальних чи інших мотивах. Але не більше того ...

Але найголовніше, і це самий об'єктивний фактор, самі силові структури, а вірніше сказати військовослужбовці та працівники правоохоронних органів, у своїй більшості не горять бажанням виступати пішаками в чужих іграх. До того ж в умовах відсутності в країні достатньої нормативно-правової бази застосування силових структур при вирішенні внутрішніх кризових ситуацій разом з традиційним для українського політикуму відсутності політичної волі при прийнятті "сильних рішень", легко передбачити можливу реакцію представників структур військової організації та правоохоронних органів на спроби їх використовувати. На президентських виборах 2004 року навіть загальний контроль з боку тодішнього президента Леоніда Кучми над силовими структурами не зміг подолати силу їхнього небажання встрявати в авантюри, що унеможливило сподіватися на них під час розподілу влади в країні. Розраховувати на них можна лише в самій крайній ситуації, коли в країні виникне подобу громадянської війни, але не факт, що і в цьому випадку вони виступлять на боці якоїсь діючої політичної сили.

фото Діма Богданов / ОБОЗІнша справа, що в Україні практично всі основні політичні сили вчасно потурбувалися створенням напівлегальних формувань, які, незважаючи на красиві вивіски типу "партійних активістів", "прихильників" партій, представників "громадських" організацій, є, по суті, загонами бойовиків. Розуміючи протизаконність їх реального існування, політичні сили все ж тримають їх на "чорний день" своєї політичної кар'єри.

Ні для кого не є секретом, що на останніх президентських виборах обидві головні протиборчі сторони в рівній мірі стояли в одному кроці від початку збройного протистояння. За минулі після цього два з гаком роки було достатньо часу поспілкуватися з багатьма людьми, починаючи від тих, хто займався поставками значних партій "мисливської та спортивної зброї" в деякі східні області України, і закінчуючи тими, хто розробляв варіанти штурму будівлі президентської адміністрації і сценарії силової протидії правоохоронним органам, наприклад, в Києві. Жага влади у представників політичного "бомонду" була настільки загострена, що морально вони були готові не сильно гидувати в питанні вибору засобів її досягнення.

Сьогодні тенденції створення загонів бойовиків зберігаються. Список подібних структур наводити не хочеться, щоб не витрачати час на судові позови. Але важливо те, що ці структури мають місце, активно розвиваються по обидві сторони барикад і поповнення своїх рядів для них не є проблемою. У країні є десятки тисяч колишніх співробітників силових структур, готових за гідний заробіток взяти участь у політичних шоу з використанням свого професійного досвіду.

От тільки питання, наскільки розуміють самі політики небезпека цього, залишається відкритим ...

Інфографіка: газета "Дело"