Сергій Ківалов теж написав книгу про революцію

Можливо, багато хто сприйме це як жарт, але Сергій Ківалов написав книгу про "Помаранчевої революції". Втім, вже з перших рядків стане зрозуміло, що автор не збирається "нести колоду" разом з іншими перефарбованими політиками. Навпаки - він відчайдушно відстоює власну позицію, що не змінювалася ні до, ні під час, ні після подій дворічної давності.

Ківалов, який два роки тому очолював Центральну виборчу комісію, порівнює прихильників майдану з хунвейбінами, а що відбувається трактує не інакше, як "охлократія" - влада натовпу.

Багатьом читачам така оцінка здасться, м'яко кажучи, обурливою. Втім, навіть невиправним романтикам буде цікаво дізнатися, що про події тих днів думає представник протилежного табору. Тим більше, що Ківалов - теж учасник революції, з тією лише різницею, що він перебував по інший бік помаранчевих барикад.

Записки після судового процесу

Висловлювати свою думку з приводу судового рішення, що вступило в законну силу - справа невдячна. І не тому, що це рішення найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції - Верховного Суду України, яке, як відомо, оскарженню не підлягає. Але ще й тому, що я, вже колишній голова Центральної виборчої комісії України, ніс і продовжую нести відповідальність за її рішення і дії до і після завершення повторного голосування виборів Президента України. У результаті спроб представити мене мало не єдиним винуватцем тих катаклізмів, від яких здригається вся країна в громадській думці, може скластися неадекватне розуміння ролі, яку деякі люди зіграли в недавніх подіях.

У Московській державі в середні століття існував такий звичай. Під час періодичних повстань "служивих людей" - стрільців, які від обожнювання влади часто переходили до прокльонів на її адресу, з одного з кремлівських веж скидали одного з найбільш ненависних бояр, попадавшего на піки стрільців. І на цьому все закінчувалося - стрільці благополучно розходилися по домівках. Ще можна згадати про те, що відбувалося в Китаї в період так званої "культурної революції" 60-х років XX століття, коли натовп молодих людей - "хунвейбінів" виконувала наказ "відкривати вогонь по штабу". Щось подібне відбувається зараз в Україні, де заклики до повалення "ненависної влади" відповідним чином вплинули на деякі суспільні верстви, насамперед, молодь. Майданна демократія чи "охлократія" - влада натовпу насправді завжди прикривала корисливі цілі деяких політиків, які домагаються доступу до влади, не нехтуючи ніякими методами, нехтуючи норми права і моралі. Розчистити собі поле для тривалого перебування на "владному Олімпі" їм допомагає компанія з дискредитації не так політичних супротивників, скільки людей, яким не знайшлося місця в команді "тріумфаторів". Хіба не про це свідчать сотні депутатських звернень до Генерального прокурора та керівникам інших силових відомств про порушення кримінальних справ? Чи будуть реалізовуватися ці звернення в "показові" судові рішення, ми ще побачимо, але шуму нароблять чимало.

Цілком реально спрогнозувати і такий розвиток ситуації, коли "ветерани революційних подій" пред'являть майбутньої влади видані їм посвідчення про участь у цих подіях і зажадають відповідної компенсації за "відморожені ноги і захриплі голоси". Найближчий час покаже, яким буде співвідношення між придбаннями і втратами, яке понесло наше суспільство в результаті дозволу суспільно-політичної кризи.

Серед очевидних втрат вже зараз на перше місце можна поставити втрату поваги до принципів верховенства права і закону. До ідеалам правової держави. Чесно кажучи, ці принципи й раніше не завжди були в пошані в нашому суспільстві. Повною мірою це пояснюється пережитками пострадянської свідомості з її пріоритетом "революційної необхідності" перед вимогою закону. Не набагато покращилася ситуація в цьому плані і в пострадянській Україні, за винятком одного істотного обставини: зазначені принципи чітко і недвозначно задекларовані в Конституції та інших нормативних актах, стали невід'ємною частиною професійного та наукового правосвідомості. Звичайно, багато що проповідували їх на словах, порушували їх на ділі. Однак за умови еволюційного розвитку суспільства в напрямку подальшої демократизації, вони б поступово увійшли в створення суспільства, їх застосування наповнило б реальним змістом ідею правової держави.

Що стосується владних структур (державних органів та органів місцевого самоврядування), то принцип законності в їх діяльності полягає в короткій, але змістовно насиченою фразою: "органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти виключно на підставі в межах їх повноважень і способами, передбаченими Конституцією та законами України ". Цінність цієї норми підвищується тим, що її зміст гранично ясно і не вимагає тлумачення, як деякі інші положення Конституції. На відміну від громадян та їх об'єднань, які керуються загальноправових принципом" Дозволено все, що не заборонено законом ", владні структури повинні керуватися іншим принципом:" Дозволено лише те, що прямо передбачено законом ". По іншому діяти не можна, навіть якщо дуже хочеться!

Доводиться з жалем констатувати, що в ході останньої президентської виборчої компанії зазначений принцип порушували все: і суб'єкти виборчого процесу, і органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, і виборчі комісії різних рівнів. Інша справа, наскільки порушення з боку останніх вплинули на результати виборів. І навряд чи таких порушень можна було уникнути зовсім. Про це, до речі, свідчить і американська практика, коли багато аналітиків піддають сумніву результати останніх двох президентських виборів. Правда, про який-небудь переголосуванні там ніхто питання не ставив. Очевидно, зразком для нас можуть бути результати минулих президентських виборів в Афганістані і майбутніх виборів в Іраку, які проводитимуться в умовах іноземної окупації.

Що стосується Центральної виборчої комісії, то оцінку результатів її діяльності можна дати тільки з урахуванням характеру покладених на неї завдань і наданих повноважень. Ці повноваження передбачені в ст. 17 Закону України "Про Центральну виборчу комісію України" та ст. 25 Закону України "Про вибори Президента України". Переважна більшість цих обов'язків стосується організації виборчого процесу, тобто створення умов, від наявності яких залежить сама можливість проведення виборів. Це дуже великий обсяг роботи, з яким ЦВК, на мій погляд, успішно впоралася.

Однак не можна не відзначити деякі положення ст. 17 чинного Закону про Центрвиборчкомі. Відповідно до неї ЦВК: 1) забезпечує реалізацію і захист виборчих прав громадян; 2) забезпечує дотримання передбачених Конституцією та законами України принципів і засад виборчого процесу (відзначимо: принципи і основи - це тотожні поняття); 3) здійснює контроль за дотриманням вимог законодавства про вибори; 4) забезпечує однакове застосування законодавства на всій території України. Наявність в цих нормах слів "забезпечує" (виконання, однакове застосування) по суті означає, що на неї покладена вся повнота відповідальності за дотримання законів в ході виборчого процесу.

Виконання цих завдань просто не під силу ЦВК з її обмеженими кадровими можливостями. Нагадаю, що в Україні існує понад 33 тисяч територіальних і дільничних виборчих комісій, і детально вникнути в діяльність кожної з них ЦВК просто не в змозі. Якщо керуватися протилежної логікою, то діяльність будь-якого вищого або центрального органу влади можна поставити під сумнів, засудивши і заплямувавши за принципом "а куди дивився ...?". Це стосується і Верховної Ради України, і Президента України. Ось тільки чи є продуктивними такі пошуки "крайніх"? Власне кажучи, найбільш об'єктивною оцінкою роботи ЦВК є те, що до нового складу увійшли 11 з 15 членів попереднього складу, тобто майже три чверті.

Що стосується мене особисто, то, погоджуючись на обрання представника ЦВК я розраховував на нормальне конституційне проходження виборчого процесу, яким він був всі попередні виборчі процеси. Я не міг передбачити масштабів обурення суспільства інтригами політиканів, агресивності виборчої гонки. З жалем визнаю, що моя спроба впорається з ситуацією в чомусь нагадувала спробу "осідлати тигра". Звідси і результат.

Говорячи про порушення законів у процесі виборчої компанії, хочу підкреслити, що вони значною мірою були спровоковані позицією, яку зайняла Верховна Рада України та її голова В. Литвин. Чого вартий хоча б рішення про висловлення недовіри уряду з відміною попереднього рішення про затвердження урядової програми, яке грубо суперечить ст. 87 Конституції України.

Точно також незаконним є рішення парламенту щодо ЦВК, викладене в постанові від 27 листопада 2004 року "Про політичну кризу в державі, що виникла у зв'язку з виборами Президента України". Не слід забувати, що ця криза носив не тільки політичний, а й правовий характер і мало вирішуватися насамперед правовими, а не антиправовими методами, до яких вдався більшість Верховної Ради.

Чинний Закон про ЦВК (ст. 30) передбачає вичерпний перелік підстав для припинення повноважень членів ЦВК, серед яких немає такої підстави, як "вираз недовіри Верховною Радою". Крім цього, закон передбачає можливість дострокового припинення повноважень не всього складу ЦВК, a лише окремих її членів, причому за поданням Президента України головою, а голови комісії - його заступником. У будь-якому випадку без цих документів у Президента немає підстав ставити питання про припинення повноважень будь-кого з членів ЦВК. Ніякої перевірки наявності підстав для прийняття зазначених рішень при цьому не проводилося.

Не кращим винаходом нашого парламенту є прийняття 8 грудня 2004 за 18 днів до повторного голосування, закону, який вніс суттєві зміни в ряд статей чинного закону "Про вибори Президента України". Його норми, спрямовані на зменшення фальсифікацій, в той же час містять ряд положень, які ущемляють виборчі права цілих соціальних верств, зокрема, пенсіонерів та інвалідів. Свого часу колективом Одеської національної юридичної академії за сприяння ЦВК за короткий період було розроблено і видано коментар до Закону України "Про вибори Президента України" і розісланий в усі територіальні виборчі комісії. Тепер їм, а також дільничним виборчим комісіям у спішному порядку доводиться опановувати новим творінням наших законодавців, причому робити це в спішному порядку. Проте всім відомо, де поспіх - там шлюб, а в даному випадку це нові види порушень виборчого законодавства та фальсифікації, які також можуть назвати "систематичними".

Не можна не звернути увагу на те, що недосконалість виборчого законодавства, особливо Закону України "Про вибори Президента України", наявність у ньому прогалин і суперечностей не тільки ускладнювали його застосування, а й по-різному тлумачився деякими учасниками виборчого процесу, що на практиці призводило до конфліктних ситуацій в залежності від цілей, які переслідувалися тією або іншою стороною. Наприклад, після виборів 31 жовтня 2004 більшість журналістів і людей з оточення В. Ющенка дорікали ЦВК за повільність підрахунку підсумків голосування. Коли ж ми після повторного голосування виконали цю роботу значно швидше (що не дивно, оскільки кількість кандидатів скоротилося з 24 до двох), стали звучати протилежні звинувачення в надмірній поспіху, що зрештою стало приводом для звернення до суду. Воістину, "стій там, іди сюди"

Тепер перейдемо до аналізу рішення Верховного Суду України, йдеться насамперед про юридичну, а не політичному аналізі, який переважає в більшості публікацій з цього приводу. Але й при здійсненні юридичного аналізу можна використовувати різні методи. Ось наприклад, думка оглядача С. Рахманіна (Дух і літера / / Дзеркало тижня, - 2004. - № 49). "Протистояння команд Ющенка і Януковича звелося до протистояння правових підходів, - пише він. - Що важливіше? Норми закону про вибори, які не передбачають визнання виборів недійсними? Або норми Конституції, які стверджують право на вільне волевиявлення? Буква закону, яка вимагає жорсткої формалізації докази? Або дух права, який вимагає відновлення очевидно зганьбленої справедливості ".

фото Діма БОГДАНОВ \ ОБОЗ