Двомовність в Білорусі: як вводили і до чого це призвело

Громадяни, які протестують проти прийняття закону про мовну політику, купили Віктору Януковичу квиток до Білорусі. І якби не володіння владою і супутня їй можливість існувати в показної розкоші, можна було б сказати, що там йому саме місце. У всякому разі, факт того, що у вибудовуванні системи своєї влади Віктор Федорович раз у раз орієнтується на свого білоруського колегу Олександра Лукашенка, є явним. (Які б непорозуміння при цьому у них не виникали в процесі спілкування). Стосується це і випадку з розширенням можливостей використання в Україні російської мови.

Втім, справедливості заради варто помітити, що небагато, все ж враховуючи різницю в менталитетах, "донецьким" доводиться діяти більш філігранно. І, як не дивно, дійсно можна, як і радив Михайло Чечетов, оцінити їх "красу гри". Ось тільки зробити це можуть або білоруси, у яких не відбило пам'ять, або ті, хто з боку уважно спостерігав, як у Білорусі досягалися цілі, які тут переслідують зараз регіонали.

Я, що народився в російськомовній родині білорус, громадянин РБ. До 18 років зустрічі з рідним білоруською мовою не викликали у мене ніякого пієтету. Не розумів, навіщо він мені потрібен, його звучання в ті нечисленні моменти, коли його чув, дратувало і, здається, за весь час навчання в школі я примудрився не прочитати повністю жодної білоруської книги. Рідна мова у мене асоціювалася з двома уроками на тиждень, один з яких можна було легко прогуляти. А як інакше, якщо стояв він акурат останнім перед вихідними?

Тим часом, частенько білоруську мову тоді можна було почути з радіо і телебачення. В основному з новин та передач, присвячених фольклору. Але тоді вести мене не цікавили, а музику я слухав зовсім іншу. Словом, будучи 1976 року народження, впритул зайнятися вивченням рідної мови та літератури я був змушений тільки в 1994 році. Році перших президентських виборів у Білорусі. Отримавши до того моменту трирічний досвід навчання в ПТУ, підліток раптом дуже захотів вчитися в університеті. І, виявилося, що без білоруського це ніяк не можливо. Спершу це, звичайно, розлютило. Але через кілька місяців зубріння довелося відчути навіть деяку перевагу над тими, хто продовжував ігнорувати принади всього національного.

Тоді-то я вперше почув кандидата в президенти Олександра Лукашенка, який говорив російською з найсильнішим акцентом. Але на цій "трасянка" (місцевий варіант "суржику") майбутній глава держави міг годинами таврувати "свядомих", звинувачуючи їх у всіх смертних гріхах, і відкрито обіцяючи швидке укладення максимального союзу з "братньою Росією". До того моменту я вже багато чого встиг прочитати про історію моєї країни. До того ж серед авторів цих книжок було багато тих, кого без всякої коректності "поливав" цей тоді ще, як здавалося, смішний чоловік. Проте, слухаючи молодого Лукашенка і пам'ятаючи про свій ще недавньому нехтуванні до всього білоруському, усвідомив: саме він ось-ось очолить країну, і нічого хорошого це не віщує.

Пам'ятаю, як між першим і другим туром тих президентських виборів, в транспорті спілкувався з дівчиною на білоруському. Як розсердившись на цю обставину, на нас накинулися інші пасажири, називаючи нас "фашистськими вигодованців" і "зрадниками". Як викинули нас з тролейбуса, схил мені ляпас і пообіцявши наостанок, що "скоро Сашка вам всім покаже". Тепер, коли я слухаю Дмитра Табачника, Вадима Колесніченка і т.п., ті крики знову переслідують мене. Стільки в цьому схожого, що, здається, і не було цих довгих років.

Він, звичайно, показав. Скоро і з навмисною безкомпромісністю і жорстокістю. Порівнянними з тими, з якими вміють бити на танцях у сільському клубі кривдників хлопці, які виросли без батьків і сьорбнули в дитинстві лиха. Вже в 1995 році в Білорусі було оголошено референдум з питань надання російській мові статусу державної (формально поряд з білоруським), зміни історичної національної символіки на псевдо беесесеровскую і, зрозуміло, про інтеграцію з Росією. Розгляд цих питань на плебісциті було суворо заборонено існували на той момент законами. Але й про те, щоб білоруси, у яких і так сотні років забирали своє, поставили галочки в потрібних місцях, подбали заздалегідь. Всупереч законодавству, який вимагав призначати головних редакторів державних ЗМІ (а інших в РБ майже не було і немає) силами парламенту, Олександр Григорович заслав в редакції своїх "комісарів", які зайнялися масованої обробкою населення. Саме тоді в Білорусі вперше був перекритий доступ до ЗМІ будь-яким критикам режиму.

Коли тепер я бачу, як у Українського дому ось вже котрий день проходить голодування протесту, згадуються і наші голодували, котрі розуміли (на відміну від більшості населення), з якого це переляку "культурку" зайнявся малоосвічена виходець з села Рижковичі Шкловської області.

Понад двадцять депутатів Верховної Ради, які представляли опозицію Білоруського народного фронту, на знак протесту проти призначення даного референдуму оголосили голодування прямо в будівлі парламенту. Так само як зараз українські опозиціонери намагаються використання блокування трибуни, так і їх білоруські колеги йшли на крайні заходи від безвиході. Більшість парламенту складалося з комуністів і прихильників Лукашенка. Однак, як виявилося, навіть вони не були повністю згодні з планами новоспеченого глави держави. При першій спробі ухвалити постанову про плебісцит, провалили її.

Потрібна була показова порка. Вона й трапилася тієї ж ночі, коли в парламенті вирішили залишатися голодуючі опозиціонери. Після півночі в овальний зал увійшов спецназ. Жорстке побиття парламентаріїв стало майже ритуальної жертвою, що супроводжувала прийдешнє введення "двомовності". Наступного дня постанову ВС про референдум було прийнято. Представники більшості кричали побитим: "Мало вам дали!"

Однак, як бачимо, в Білорусі крівцю хоча б ллють ті, кому в поданні правителя це за посадою належить. Тобто каральні органи. В Україні ж, як ми знаємо, у фракції ПР є люди, які тільки на це і "заточені". Ну, а "Беркут" для розгону незадоволених - це вже, як би само собою зрозуміле.

"Парламент, в який увійшли війська, це вже не парламент", пам'ятається, сказав тим похмурим вранці тодішній лідер білоруської опозиції Зенон Позняк. І, дійсно, незабаром була переписана Конституція, усунуто поділ влади, всі гілки влади підпорядковані одній єдиній людині і цю людину все знають. Ніяких виборів і референдумів там з тих пір фактично не існує, імітація парламенту - не місце для дискусій.

Звичайно ж, про рівноправність прав російської з українською ніхто не думав. Люди, ніколи не любівшее своєї культури, що не бажали її вивчати і лише прагнули отримати можливість існувати за рахунок "старшого брата", позбавлялися від заважали їм національних відмінностей. Усували з політичної сцени можливих супротивників.

Хто говорить про рівність прав в Білорусі білоруського та російських мов, нехай спробує де-небудь білоруський почути? Підозрюю, що в столиці, наприклад, це вдасться тільки в метро. Допускаю, що знайдете парочку уцілілих білоруськомовних вивісок. Але не шукайте його в державних ЗМІ і, тим більше в державних органах. Це ж "двомовність". Тобто, хто якою мовою хоче говорити, той на те і говорить. А в гіршому випадку, якщо ризикнете заговорити з чиновниками на білоруському, не дивуйтеся, почувши щось на зразок фрази "говорите нормально". Оскільки в Білорусі білоруськомовні - відхилення від норми. Таке ж, яким відхиленням був єдиний в Мінську повністю білоруськомовний ліцей, закритий і перетворений на ... суд. Таке ж, як активіст Сергій Коваленко, наполегливо вивішували національний прапор, а нині голодуючий у в'язниці, засуджений на кілька років ув'язнення. І список цей можна ще довго продовжувати.

Коли чотири роки тому я перебрався в Україну, то щиро радів існуванню в Україні реального двомовності, фіксувати яке законодавством не бачив сенсу. Чи не доводилося мені бачити тих, хто не міг у разі необхідності перейти на ту чи іншу мову. Як не бачив я якихось різко негативних реакцій з боку прихильників як тієї, так і іншої культури. Хоча без відповідних жартів могло і не обійтися. У підсумку я став легко читати українською, все розумію, коли на ньому говорять.

Не скажу, що у зв'язку з не володінням "мовой" у мене зовсім вже не виникало ніяких проблем. Так перебуваючи в пошуках роботи, кілька разів через це не отримував бажаного місця. Але ніяких образ у зв'язку з цим не відчував, розуміючи, що перебуваю в гостях і зовсім не в Росії. А адже я вже бачив до цього, як отримуючи можливість не знати своєї мови і своєї культури, люди починали асоціювати свої проблемис проблемами іншої країни, іншої культури. Однак я бачив і те, як в Україні політичні лідери, народившись в російськомовному середовищі і вийшовши з "радянського гуртожитку", переходили на українську і, здається, навіть не відчували при цьому серйозного дискомфорту. Хоча регіонали з моменту створення своєї партії і обіцяли "державність" російській мові, мені здавалося, що це - не більше, ніж політтехнологічний трюк. Чи варто було їм тоді вчити українську? Зрештою, адже не приходило ж в голову "донецьким" відмовлятися від жовто-синього полотнища. (Хоча, напевно, знайшлися б прихильники і у цієї ідеї).

Помилився. Надто вже запахло відібраної батьківщиною, щоб не побачити очевидного, до болю знайомого. Не помиліться тепер ви, шановні українці. Не вірте, коли говорять, що підписання закону про мовну політику нічого не змінить. "Переможцям" він дасть карт-бланш на будь-які подальші дії. У першу чергу, думається, саме на введення норми про двомовність в підготовлювану Конституцію. Деякі не без підстав заспокоюють, мовляв, для цього у русофілів, не вистачить голосів. Але і цьому вірити не варто, в разі гострої необхідності вони знайдуть можливість всіх знову "розвести як кошенят".

Перший раз, что-ли?