Міф про завойованої незалежності

1 грудня виповнилося 18 років з дня доленосного для України референдуму, який закріпив її незалежність. Здавалося б, хороший привід поговорити про "повнолітті" молодої держави, поміркувати про його хороших перспективах. Але за винятком кількох чергових повідомлень в електронних та друкованих ЗМІ, особливого ажіотажу навколо річниці не спостерігається. І, думається, не тільки тому, що журналісти з політиками вже "виклалися" на святкуванні офіційного Дня Незалежності 24 серпня.

За великим рахунком, формально все правильно. Грудневий референдум аж ніяк не "подарував", а тим більше не "завоював" Україну жадану свободу. Він всього лише підтвердив уже доконаний факт - перехід більшої частини реальних повноважень від доживає останні дні союзного центру в руки київських властей. Після голосування і фактичного розпаду СРСР в результаті "біловезьких" угод новообраному президенту Кравчуку залишилося всього лише "приватизувати" три ударних військових округу, до тих поки що зберігають союзну юрисдикцію.

І хоча їх командувачі, мабуть на щось ще ті, хто надію, намагалися цієї "приватизації" заперечувати - проблему швидко вирішили без жодних "силових" заходів. Просто замість незговірливих генерал-полковників Леонід Макарович призначив керувати військами їх перших заступників. Які, як і більшість їхніх підлеглих, не поспішали міняти перспективи службового просування, упорядковане житло у відносно стабільній на той момент Україна на туманні перспективи служби в Росії. А тим більше - на збереження вірності вже ліквідованому Союзу.

Осічка вийшла лише з Чорноморським флотом, з тих пір продовжують залишатися помітним "каменем спотикання" у російсько-українських відносинах. Правда, "камінь" цей носив більше ідеологічне, ніж військове значення - і вже тим більше, не погрожував військовим переворотом вулиці Грушевського. Що відмінно розумів перший президент України - від чого і резонно вирішив: "Чим би російське дитя не тішилося - аби реального впливу на Київ не просило". У підсумку замкнені в Чорному морі іржавіють кораблі, після символічного розділу, були залишені і далі висмоктувати вельми не зайві гроші з худого російського бюджету часів пострадянських реформ. В результаті чого контроль новоствореного держави встановився вже треба всіма сферами життя країни.

Герої і пристосуванці.

Так що, дійсно, незалежність Україна отримала за 3 з гаком місяці до доленосного грудня. Все питання - як вона була отримана? Звичайно, якщо послухати патетичні промови з вуст президента - хоч з приводу Дня Незалежності, хоч і з інших приводів - тільки й чуєш: "Незалежність була заслужена, вистраждана, завойована ..." Втім, ображатися на Віктора Андрійовича з причини його улюбленої звички "видавати бажане за дійсне "якось навіть незручно. Будь-то визнання дійсності існування "єдиної української нації", "Україна - як великої європейської держави" або вищезгаданої "вистраданності незалежності". Як кажуть, одним міфом більше, одним менше ...

Тим більше, що й сам "фундатор" цієї самої "єдиної нації" днями визнав її фактичне поділ на "справжніх патріотів" і "національних і культурних чудовиськ - новітніх хохлів". Заодно мимохідь запозичивши один з найбільш зневажливих ярликів з народної творчості настільки нелюбимих їм "старших братів". При цьому процентне відношення цих самих "патріотів" і "хохлів" президент розсудливо уточнювати не наважився.

Ні, звичайно - історія боротьби українців за незалежність налічує чимало драматичних сторінок. Тільки ж вони мають відношення до нинішніх поколінням не більше, ніж, скажімо, подвиги героїв Льодового побоїща, Куликовської битви чи Бородінської битви до сучасних росіянам. Їх можна вивчати, схилятися - але ось дізнатися, чи здатні сучасники їх повторити, можна лише після "експерименту". Якщо, звичайно, йому, не дай Бог, надасться привід.

Точно також і у випадку з боротьбою за незалежність України. Не будемо говорити про нинішніх школярах, але на початку 90-х років практично всі жителі, як мінімум, не-Західної України чітко знали, що основна мета Богдана Хмельницького була в возз'єднання України з Росією, Мазепа - зрадник, Петлюра - войовничий антисеміт, а Бандера - кривавий кат і гітлерівський наймит. Ті, хто мав "особливу думку" на цей рахунок, здебільшого згинули ще у сталінських таборах. А хто продовжував висловлювати його публічно в післясталінський час, теж рано чи пізно опинявся в "Пермі-35".

Правда, нинішні "полум'яні борці за незалежність" намагаються довести, що під час перебування оспівувачів "дружби народів" у Спілці письменників України (та одержувачами за це держпремій), а також - на посадах партсекретарі з ідеології вони тільки про цю саму незалежність і мріяли. Але хіба мало про що можна мріяти - реально працюючи і співаючи "алілуя" зовсім іншим "богам"?

Масовий героїзм а-ля "моя хата скраю"

Реально, крім купки дисидентів, послідовні прихильники політичної самостійності перебували в значному числі хіба що серед жителів Західної України (ще не забули про традиції антикомуністичного підпілля) - а також серед столичної інтелігенції, особливо - студентської молоді. Остання і засвітилася в скільки-небудь помітних акціях проти доживає останні роки радянського режиму - як, наприклад, в ході знаменитого студентського голодування 1991 року, змістивши тодішнього прем'єра Масола з його поста.

Тільки й ці акції якимось особливим "подвигом" вже не виглядали. Звичайно, учасники тих подій пишуть в мемуарах, що "з дня на день очікували арешту". Дійсно, теоретично таку можливість повністю виключати не можна було. Але й розглядати серйозно - теж. У СРСР повним ходом бушувала "перебудова", Горбачов у боротьбі зі старою партноменклатурой перетворив перш всесильний КГБ в форменого "імпотента". І вже у всякому разі не збирався давати українському ЦК "відмашку" на силові заходи проти маніфестантів. Право, що зібралися в 2004 році на Майдані люди мали значно більше шансів потрапити під кийки (а, може - і кулі) Внутрішніх Військ, батальйони яких залишив наказ "зверху" уже на підступах до Києва.

По суті, неготовність цієї самої "національно-свідомої" еліти до реальних жертв і страждань (за винятком знову ж купки колишніх дисидентів) переконливо підтвердили події "серпневого путчу". У Москві, по-крайней мере, збиралися многосоттисячние демонстрації на підтримку Єльцина, люди ставали на шляху вводяться в столицю танків. В Україні ж, "курує" від ГКЧП вельми рішучим головкомом Сухопутних військ СРСР генералом Валентином Варенниковим, не було помічено жодної помітної протестної активності.

Звичайно, на це можна заперечити - надзвичайний стан у нас не вводилося, сам Кравчук по телевізору закликав народ до спокою ... Але невже для повстання народу на боротьбу за свою незалежність необхідна санкції вчорашнього партфункціонера?! Кажись, для руху ОУН-УПА такі якось не були потрібні. Просто велика частина нащадків козаків Богдана, соратників Гонти і Залізняка, селянської армії "батька Махна" вирішили, що "їх хата скраю", краще відсидітися до прояснення ситуації. І, як знати, повернися вчасно Варенников в Москву, не чекаючи санкції боягузливо-п'яних дегенератів з ГКЧП, віддай наказ самої потужної армії Європи перейти до рішучих дій - не пішла б історія по зовсім іншому шляху?

І хто б вийшов тоді в Україні проти танків Київського та інших військових округів, дивізій Внутрішніх військ? Ні, героїзм мешканців Галичини якраз сумніву не піддається - вони цілком могли б відрити зариті з 50-х років "шмайсери", заправити пляшки "коктейлем Молотова" - і зміркувати щось реально протестний. Ну так в пресі почала 90-х років вже тоді розглядалася нині особливо популярна серед діячів а-ля Жириновський і Марков теорія "надання Західній Україні незалежності". Висловлювалися навіть витончено-єзуїтські рекомендації провести там референдум про "самовизначенні" - з ким хочуть жити місцеві жителі - з СРСР чи Польщею. Начебто обидва ці варіанти не означали для галичан "вибору між мотузкою, на якій доведеться повіситися".