УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Сертифікатна приватизація і олігархат

Сертифікатна приватизація і олігархат

На початку березня місяця виповнилося 20 років з моменту прийняття перших приватизаційних законів в Україні, які поклали початок радикальних реформ не тільки нашої економіки, але й українського суспільства в цілому. За всю свою двох десятирічну історію приватизація завжди сприймалася нашим народом неоднозначно. Більшість простих людей ставилися і ставляться до неї негативно, бачачи лише у приватизації нав'язаний спочатку компартійної номенклатури і "червоними директорами", а потім і новоявленими олігархами спосіб їх пограбування.

Відео дня

У перших 2-х частинах статті ми розглянули наступні питання:

- На кого і на що могла рівнятися Україна в приватизації на початку 1990-х;

- Фактори, що визначили вибір моделі приватизації в Україні;

- Початок масової сертифікатної приватизації;

- Таємниці написання закону України "Про приватизаційні папери";

- Куди поділися приватизаційні сертифікати більшості громадян у 1995-1999 роках;

Незважаючи на те, що за підсумками масової та сертифікатної приватизації понад 60 відсотків підприємств стали недержавними, ряд намічених цілей так і не був досягнутий. За оцінками міжнародних експертів за приватизаційні майнові сертифікати було приватизовано менше 4% майна державних підприємств, що підлягають приватизації або в 15 разів менше, ніж було визначено планом.

Суперечності процесу приватизації у 1995-1999 роках

Не можна не помітити, що сертифікатний етап приватизації був далекий від оптимального і мав ряд істотних недоліків. Сама його природа несла в собі прихований конфлікт. Перед процесом масової приватизації одночасно ставилися завдання не тільки мало сумісні одна з одною, але іноді прямо протилежні. Так, наприклад, декларувалося, що процес масової приватизації повинен забезпечити:

- Вирішення проблеми соціальної справедливості, а саме: надання кожному громадянину рівної частки державної власності;

- Надходження коштів до державного бюджету;

- Залучення інвестицій на приватизовані підприємства;

- Створення ефективного власника і, відповідно, ефективного менеджменту на приватизованих підприємствах.

Зрозуміло, що одночасно вирішити всі ці завдання не могла жодна структура, навіть якщо б вона складалася виключно з найдосвідченіших фахівців у галузі економіки. Тому що, якщо роздавати майно високоліквідних підприємств за сертифікати, то не можна забезпечити надходження значних грошових сум до бюджету; намагаючись якомога дорожче продати покупцеві пакет акцій, не можна розраховувати на те, що останній буде додатково вносити значні кошти у вигляді інвестицій.

Але крім протиріч загального характеру, існував ще ряд причин, що не дозволяли повною мірою реалізувати потенціал процесу пріватізаціі.Так, серед загальноекономічних причин невиконання планів приватизації слід особливо виділити недосконалість податкової політики держави, відсутність у підприємств оборотних коштів, значне зростання цін на окремі види товарів , в першу чергу на енергоносії. Все це багато в чому було неминучими відзвуками економічної кризи. І як наслідок - значне падіння платоспроможності споживачів, скорочення збуту поряд із зростанням витрат на виробництво і реалізацію продукції.

Погіршилися макроекономічні показники, була девальвована національна валюта, знизився кредитний рейтинг України, загальна інвестиційна політика держави не відповідала вимогам ринку, що прискорило відхід нерезидентів з українського ринку. Інвестори уникали вкладати великі капітали в цінні папери вітчизняних ВАТ, а якщо це і відбувалося, то при цьому переслідувалася мета фондових спекуляцій.

Говорячи про економічні фактори, що негативно вплинули на виконання планів приватизації, слід підкреслити закритість моделі приватизації 1996-1998 років для іноземного капіталу (що продається, в якому стані і за якою ціною можна було дізнатися, тільки приїхавши в Україну), який не зміг на відміну від національного пристосуватися так різко до наших умов. Тому на конкурсах та аукціонах переможцями практично завжди виходили українські інвестори або ж квазііностранние компанії з офшорних зон, за якими стояв український або близький йому по духу російський капітал. Навіть приватизація енергорозподільчих компаній, що проводилася під безпосереднім патронатом уряду, не уникла цієї долі. Що вже говорити про інших, менш помітних галузях.

Так, наприклад, Українська фінансова група, бажаючи отримати контроль над цементним виробництвом, взяла участь у серії конкурсів під інвестиційні зобов'язання, пообіцявши інвестувати в кожен завод галузі сотні мільйонів доларів. Водночас іноземні інвестори не могли собі дозволити піти на обман і пропонували в кілька разів менше. В результаті Українська фінансова група конкурс виграла, а про свої зобов'язання забула. Знадобилися роки судових процесів, перш ніж продані пакети вдалося повернути державі.

Ще одна проблема була пов'язана з тим, що згідно з податковим законодавством, інвестиції, які вносилися покупцями пакетів акцій, зараховувалися в дохід підприємств і підлягали оподаткуванню. Це призводило до відмови потенційних іноземних інвесторів брати участь у конкурсах, оскільки для них вартість пакета акцій фактично виростала на суму податку.

Покупець пакета акцій фактично платив податок за право внесення інвестицій у стратегічно важливе для економіки України підприємство при тому, що держава зберігала значні контрольні функції за його діяльністю. Адже внесення інвестицій фактично є безвідсотковим кредитом покупця підприємству, оскільки його корпоративні права від цього не розширювалися.

У такій ситуації значна частина покупців або намагалася ухилитися від виконання інвестиційних зобов'язань, або шукала інші способи покриття додаткових витрат, що неминуче вело до виникнення юридичних конфліктів, вирішення яких вимагало втручання судових органів.

Не можна забувати і про те, що практично всі об'єкти приватизації були розміщені на державній землі і приватизувалися без земельних ділянок. При такій приватизації підприємства отримували мізерні інвестиції, а старий менеджмент, як правило, не вмів поліпшити їх роботу. Така приватизація негативно позначалася в цілому на іміджі української приватизації.

Перші Сертифікатні маніпуляції влади

У першій половині 1998 р. Фонд держмайна вніс кілька важливих змін до порядку проведення конкурсів: запропонував передавати в управління переможцям конкурсів державні пакети акцій і почав вимагати від претендентів наявності досвіду роботи в галузі. Але критерії визначення досвіду по всій видимості спеціально вироблені були.

Специфічною рисою даного періоду стало так само значне (в 2,5 рази) переважання при продажу об'єктів групи Б, В, Г (середні, великі і підприємства монополісти) некомерційних конкурсів над комерційними. Так, згідно з чинною в Україні в той час нормативно-законодавчій базі, в ході некомерційних конкурсів переможцем визнавалося особа, що запропонувала максимальну величину вартісного обсягу інвестицій. Іншими словами, упор робився не на отримання грошей для держбюджету, а на залучення якомога більшого обсягу інвестицій в приватизовані підприємства. Однак найчастіше покупці, щоб перемогти в конкурсі, декларували завищені інвестиційні зобов'язання, не виконуючи їх надалі.

Так, до 1999 р. на обліку органів приватизації знаходилося 925 договорів купівлі-продажу пакетів акцій акціонерних товариств, укладених під інвестиційні зобов'язання. Їх умовами було передбачене внесення в підприємства впродовж 1995-2003 рр.. інвестицій на загальну суму 2242,9 млн. грн. і $ 671,8 млн. При цьому в 57,8% договорів умови були виконані своєчасно і в повному обсязі, в 12,9% договорів виконувалися з певним відставанням, в 10,2% - не виконувалися зовсім. В результаті ФДМУ змушений був розірвати 48 договорів.

Мабуть, однією з основних соціальних причин невиконання планів приватизації було зниження купівельної спроможності приватизаційних майнових сертифікатів. Порядок участі громадян України в аукціонах з продажу акцій за приватизаційні папери не передбачав можливості встановлення покупцем обмежень на ціну покупки акцій або відмови від їх придбання за ціною, що склалася за підсумками аукціону, навіть у випадку, якщо вона перевищувала не тільки межі економічно обгрунтованого рівня, але і здорового глузду.

Для того, щоб в умовах конкурсного продажу об'єктів приватизації досягти балансу між вартістю майна, що підлягає безоплатному розподілу за приватизаційним майновим сертифікатам, і загальною сумою їх емісії (тобто забезпечити безоплатну приватизацію 70% вартості майна, що підлягає приватизації), необхідно було обмінювати акції як по цінами, що перевищують їх номінальну вартість, так і за цінами нижче номінальної вартості акцій. Мова йде про те, щоб у разі низького попиту на окремі об'єкти приватизації ціна на акції встановлювалася в тому ж порядку, що і на об'єкти, що користуються підвищеним попитом. Тобто, в крайньому випадку, всі акції підприємств, виставлених на продаж на сертифікатному аукціоні, могли бути передані навіть одному власнику сертифіката, який погодився вкласти його в непривабливе підприємство.

Зрозуміло, що з соціальної точки зору для наших умов це було неприйнятне рішення. Хоча світовий досвід приватизації має подібні приклади. Зокрема, продаж окремих підприємств колишньої НДР здійснювалася за 1 дойчмарку покупцеві, який на підставі бізнес-плану подальшого розвитку підприємства і майбутніх інвестиційних зобов'язань теоретично доводив свою здатність стати ефективним власником. Отже, в цьому випадку також мала місце безоплатна приватизація, хоча і не для широкого кола громадян чи працівників підприємства, а для окремих фірм і приватних підприємців.

Логічним наслідком такого ходу масової сертифікатної приватизації стали:

1. Самоусунення громадян України від практичної участі в приватизації як процесі, позбавленому реального майнового наповнення.

2. Охоплення "ваучерної" приватизацією широкого кола нізкопрівлекательних об'єктів народного господарства і придбання власниками приватизаційних сертифікатів незначних частин майна за високими цінами більш-менш привабливих підприємств.

3. Виникнення значних залишків державного майна (частин, паїв, акцій) у власності держави внаслідок вичерпання приватизаційних сертифікатів на приватизацію обмеженого кола об'єктів приватизації (низька глибина приватизації багатьох об'єктів).

4. Дискредитація ідеї приватизації в цілому і "народної" приватизації зокрема.

Враховуючи той факт, що завдання отримати якомога більше коштів від приватизації реалізовувалася на тлі не просто відсутність у населення вільних коштів, а практично зубожіння його основної частини, це було завуальованою формою відсторонення простого громадянина від приватизації. Якого іншого результату можна було очікувати, якщо простій громадянин, який отримав приватизаційний майновий сертифікат або акції в порядку пільгової підписки, стояв перед вибором - продати їх і отримати хоча трохи коштів на життя або чекати невідомо скільки фінансової віддачі від реалізації свого корпоративного права?

Тому в країні закономірно розгорнулася тіньова торгівля приватизаційними сертифікатами. У даний процес виявилися втягнутими мільйони українських громадян. Виникає закономірне питання: почемупрокуратура і міліція закривала на це очі? Адже тут відвертим чином відбувалося масове порушення законів.

Відповідь на дане питання дав відомий український економіст Олександр Пасхавер. На круглому столі, що пройшли 12 березня 2012 року в "Українському національному інформаційному агентстві" Укрінформ ", присвяченому 20-річчю прийняття перших приватизаційних законів, він зізнався, що будучи в 1997 році радником Президента України, дізнався, що правоохоронні органи зібрали багато матеріалів по скупці і незаконному використанні на аукціонах фінансовими посередниками приватизаційних цінних паперів і готові були відкрити цілу низку кримінальних справ з цього приводу. Так як, на думку Пасхавера, це призвело б до повної зупинки приватизації в Україні, він напросився на прийом до Леоніда Кучми, і переконав його заборонити Генеральній прокуратурі виконати це завдання. Так він виконав роль "акушера" при народженні українського олігархату.

Запобігання фінансової афери Держінвесту на 29 аукціоні з компенсаційними сертифікатами

Але "хімія" з приватизаційними цінними паперами в другій половині 1990-х років не обмежилися санкціонованим з боку вищого керівництва України закриттям правоохоронними органами око на їх незаконну скупку спекулятивним капіталом. У 1998-1999 роках вищі чиновники країни зробили ще одну масштабну спробу погріти руку на сертифікатної приватизації.

Нібито для поліпшення ситуації в питаннях управління корпоративними правами держави в кінці 1995 р. була створена кредитно-інвестиційної компанії "Держінвест". Постановою уряду, прийнятим в лютому 1996 року, статутний фонд компанії повинен був бути сформований шляхом внесення держпакетів акцій приватизованих підприємств і скласти $ 200 млн.

Передбачалося, що до 15 січня 1997 в статутний фонд компанії будуть передані пакети акції таких компаній, як Миколаївський глиноземний завод, Одеський припортовий завод, "Ексімнафтопродукт", "Укрнафта", "Укргазпром". Запорізький алюмінієвий комбінат, Запорізький завод феросплавів, концерн "Оріана", Маріупольський меткомбінат ім. Ілліча і "Азовсталь". Всього на загальну суму 395 млн. грн. Однак цим планам не судилося збутися в силу "нововиявлених обставин", а саме - прийняття Верховною Радою Закону про програму приватизації на 1997 рік, який прямо заборонив здійснювати передачу пакетів державних акцій до статутних фондів компаній.

Перші два роки для компанії були найбільш успішними - за інформацією самого "Держінвесту" за 1996-1997 роки було отримано 3,3 млн. грн. ($ 1,7 млн.) доходу і 1 млн. грн. ($ 500 тис.) прибутку.

У 1997 році компанія вирішила посилити свою участь у процесі приватизації. По-перше, "Держінвест" став головним консультантом та ідеологом по створенню СП "АвтоЗАЗ-Деу". По-друге, компанія почала активно співпрацювати з Фондом держмайна, пропонуючи себе як приватизаційного консультанта. Правда, у ФДМУ так і не вважали за потрібне скористатися послугами "Держінвесту".

Крім того компанія заявляла про необхідність підготувати "хрестоматійний приклад ефективної приватизації" великої компанії. Як приклад такої компанії був названий "Укртелеком". Проте далі гучних заяв справа не пішла.

Останнім сплеском ділової активності компанії "Держінвест" на ринку став 1998 год. Згідно з урядовою постановою від 1995 року, розмір статутного фонду "Держінвесту" був визначений у розмірі 400 млн. грн. Крім акцій, він повинен був бути сформований за рахунок передачі векселів підприємств, що мають бюджетну заборгованість і за рахунок грошових коштів. Станом на початок 1998 років тільки грошові кошти були передані в повному обсязі - в сумі 3 млн. грн.

З приходом до Фонду держмайна Володимира Ланового відновився процес наповнення статутного капіталу компанії за рахунок передачі державних пакетів акцій. Однак в 1998 році "Держінвест" вже не міг претендувати на акції Миколаївський глиноземний завод або "Укргазпрому". Але багато привабливі, хоча і не настільки значні об'єкти, ще залишалися у держави. Упродовж липня 1998 року "Держінвест" були передані акції декількох нафтопереробних заводів, машинобудівних і автомобілебудівних підприємств. У цілому близько 10 підприємств. Найбільш цінним придбанням виявився 56,4% пакет акцій Національної акціонерної страхової компанії "Оранта".

Незважаючи на всі ці зрушення, компанія "Держінвест" остаточно втратила можливість зміцнити своє становище після невдачі, яка спіткала її проект під назвою "29-й сертифікатний аукціон", який вона здійснювала разом з Мінпромполітики в особі держпідприємства "Фінпром". Ідея була проста - з випущених в обіг близько 300 млн. компенсаційних сертифікатів громадянами було використано тільки близько 50 млн. Решта практично повністю (230 млн. шт.) Були передані урядовими рішеннями в розпорядження "Фінпро" (210 млн. шт.) І " Держінвест "(20 млн. шт.). Якщо "Фінпром" справді не мав ніякого відношення до компенсаційних сертифікатах і передача їх йому була чистої води аферою, то "Держінвест" майже на законних підставах міг скористатися КС, які номінально перебували в розпорядженні контрольованій ним компанії "Оранта". Фонду держмайна наказувалося провести один, але дуже великий аукціон за КС, на який передбачалося виставити великі пакети - до 25% статутного фонду таких компаній, як "Харцизький трубний завод", металургійний комбінат "Азовсталь" ім. Ілліча, НВО ім. Фрунзе, "Росава", "Мотор-Січ" і т.д.

Однак в останній момент, під тиском депутатів Верховної ради очолював тоді Фонд держмайна України Олександр Бондар повідомив про перенесення дати аукціону на кінець серпня у зв'язку з необхідністю уточнити плани приватизації деяких підприємств. Потім парламент припинив проведення злощасного 29 аукціону до листопада з метою з'ясувати законність його проведення. Протягом першої половини 1999 року в повітрі ще витав привид 29 аукціону, але в міру того, як сертифікатна приватизація відходила в історію, а Фонд держмайна навчався продавати акції за гроші, ймовірність його проведення танула з кожним днем. І на початку 2000 р. Президент прийняв указ про ліквідацію "Держінвесту".

Сертифікатний поскріптум ...

Невідповідність між заявленими цілями і реальним результатом, негативні прояви у сфері трансформації власності не могли залишитися непоміченими. У суспільній свідомості поступово формувався негативний образ сертифікатної приватизації. При цьому її неприйняття стало посилюватися у міру розвитку ринкових відносин, накопичення та концентрації капіталу, який став претендувати на викуп більшої частини власності. Цьому також сприяла поступова втрата надій на досягнення швидких темпів економічного розвитку на тлі стагнації економіки і неможливості задоволення потреб державного бюджету.

Водночас, схвалена модель приватизації і, насамперед сертифікатна, не змогла реалізувати свою головну мету - перерозподілити суспільну власність, яка існувала у формі державної, за принципом соціальної справедливості, спочатку закладеному ідеологами цього процесу. Причина цього в дії багатьох факторів, що мають різну природу. Тут у всій повноті проявилося протиріччя приватизації, яка в свою чергу є тільки частиною загальних трансформаційних процесів у суспільстві. Проведення приватизації в умовах погіршення економічного становища населення і з неясними для кожного підприємства наслідками функціонування в ринкових умовах, не могло не вплинути на ставлення населення до приватизації та її інструментам - сертифікатам і акціям. До того ж люди, яким пропонувалося майно, не отримували заробітної плати місяцями, а підприємства не виплачували дивіденди на акції, придбані за сертифікати. У цих умовах не тільки в Україні, а й у багатьох інших пострадянських державах, де приватизація була проведена по ваучерної схемою, значна частина державної власності перейшла в приватні руки за безцінь - в обмін на скуплені ваучери.

Таким чином, сертифікатна приватизація в чому втратила статус соціально орієнтованої програми. Широкі верстви населення взяли в ній формальну участь або ж їх участь була малоефективним. Це зміцнило позиції приватного та номенклатурного капіталу і створило передумови для витіснення значної частини громадян у сферу найманої праці. Важливим у цьому випадку було те, що створення в українському суспільстві середнього класу відсунулося як мінімум на 4-5 років.

Власність, значна за своїми розмірами, що існувала в Україні і запропонована до продажу за сертифікати, була куплена тому, що її вартість виявилася невисокою. Участь у приватизації багатьох мільйонів людей, стимулювання керівників підприємств до прискорення перетворень у відносинах власності, участь у придбанні власності фінансових посередників, умови продажу та інші обставини призвели до того, що у власності не завжди з'являлися господарі, які могли забезпечити на приватизованих підприємствах умови розширеного відтворення . Реальністю стала спекуляція на власності (необхідна умова руху капіталів), але без планів господарювання.

Для більшості людей участь в сертифікатної приватизації звелося, за великим рахунком, лише до можливості одноразового отримання доходів. Багато хто не зуміли або не захотіли використовувати отриману власність у вигляді основного капіталу і швидко перепродували право на майно (сертифікати, акції), нерідко за ціною нижче ринкової.

Власність працівників, підтверджена спочатку формально, а потім і юридично, перетворилася у всевладдя керівників підприємств. Нові підприємці через відсутність капіталу або під тягарем боргів, часто внаслідок існуючої необхідності, продавали свої частки зовнішнім інвесторам. З'ясувалося, що держава може контролювати в кращому випадку тільки перший крок у зміні власника, а подальша доля власності опинялася вже за межами його поля зору.

Сформована ситуація не є лише українським феноменом. Хоча в Угорщині та Словаччині, де правом на пільгове отримання власності були наділені не тільки приватні особи, а й самокеровані регіональні органи, установи соціального страхування, церкви, різні фонди, штучне створення власників не принесло помітного успіху. Установи непідприємницького типу виявилися не набагато кращими господарями майна, ніж центральні державні органи.