Гайдамаки: Національно-визвольний розбій

Мабуть, жодна війна в історії України не користувалася такою увагою, як рух гайдамаків. Особливо - у радянський час. Навіть перемоги Богдана Хмельницького займали в цьому ряду порівняно скромне місце, та й подавалися вони невеликим розділом у досить скромному за обсязі "місцевому" підручнику. Хмельницький що - він до кінця 30-х років взагалі вважався "виразником інтересів експлуататорських класів", хоч і зіграв певну позитивну роль в "возз'єднання братніх народів".

Чи то справа - гайдамаччина, оспівана в однойменній поемі Тараса Шевченка, яку школярі проходили на уроках літератури у 8-му класі. Тут і "народне повстання" самих "низів", і деякі його специфічні риси, які і будуть розглянуті нижче. Особливо дивного в цьому немає. Міфи культового твору як не можна краще перегукувалися з більшовицький міфотворчістю, і також, як і останні, могли відмінно послужити "справі виховання радянської молоді" в потрібному "партії і уряду" дусі.

Ну, наприклад, кульмінаційна сцена зустрічі головного героя, сотника Гонти у захопленій Умані зі своїми синами, що мали нещастя складатися учнями єзуїтського колегіуму. Що, само по собі, взагалі-то, не вважалося негожим в середовищі української (навіть православної) шляхти - на жаль, рівень підготовки в "бурсах" рідної церкви далеко відставав від шкільних напрацювань "єретичного" Рима. Недарма в подібному "колегіумі" у Львові свого часу навчався навіть великий Богдан. Але тут же "йде війна народна, священна війна"? Тому гайдамацький вождь грізно запитує дітей:

"Чом ляха НЕ різалі

чом матір НЕ вбили

ту прокляту католичку,

что вас породила? "

Хлопцям, судячи з усього, не приходить в голову резонне запитання у відповідь: "А чого ти, тато, сам одружився в свій час на" тієї проклятої католичці ", нашій мамі - і" породив "нас разом з нею, а потім погодився віддати на навчання до католиків? ". Замість цього перелякані підлітки белькочуть "будемо різать, тату". У сенсі - "клятих ляхів" - про згоду вбити власну матір, начебто, нічого не говориться. Але Гонту таке половинчасте визнання не вражає - і він, як і личить "народному герою", приносить у жертву батьківську любов заради "священного справи". В результаті чого обидва сини відправляються в "інший світ". А сам "герой", щоб зменшити улюбленим заняттям своє горе, наказує навздогін за ними відправити і всіх їхніх товаришів - учнів колегіуму. І десятки хлопчаків, винних лише в тому, що вони або католики, або звичайні православні, учні в "поганому" закладі, живцем кидаються в довколишні колодязі ...

Яке! Павлик Морозов і Тарас Бульба відпочивають. Образ піонера-донощика, на якому виховували радянських діток, вчив останніх зраджувати "неблагонадійних" батьків. Герой Гоголя вбив свого сина - але лише після того, як він не просто перейшов на бік ворога - але й виступив зі зброєю в руках проти колишніх побратимів. А тут батько вбиває своїх дітей просто "заради ідеї", перед цим закликаючи тих вчинити матеревбивство! А далі - "підстав потрібне", замість "ляхів" - "класових ворогів" для майбутнього "побудови комунізму". Або таке ж "побудова" - але вже "незалежної держави" у любителів "Гайдамаків" з ОУН-УПА. Також захоплено читали Шевченка, і мало чим відрізнялися і по суті, і за методами від своїх "заклятих друзів" з НКВС.

"За волю" воюємо, кишеню набиваємо ...

Взагалі, гайдамаччина епізодом 1768 не вичерпується, зародившись як мінімум, за 35 років до описуваних подій. Правобережна Україна, залишилася за численними договорами з Росією за Річчю Посполитою, ледве одужала після Руїни, всі ці роки явно не була "острівцем стабільності". Тому як причини, що призвели до повстання Богдана Хмельницького - засилля магнатів, важка панщина, пригнічення православної віри - залишилися. Як і опір всьому вищесказаному з боку населення. Останнє, правда, вже не набувало масштабу часів 17 століття. І, правда - будь-якій нормальній людині (навіть разом із сім'єю) набагато простіше було перебратися в Гетьманщину - ніж брати участь в небезпечних і малоперспективних повстаннях.

Тому, після розгрому військами Мазепи руху білоцерківського полковника Семена Палія, на цій території, власне, не залишалося навіть колишнього козацького "полкового" поділу - як і самих організованих справжніх козаків. Чого не скажеш про дрібних зграйках, яких не приймала навіть Січ. Вони зрідка виряджалися під Робін Гудів - але частіше просто годувалися за рахунок "експропріацій" чужої власності. А для облагороджування таких дій в чужих і власних очах обирали об'єктом розбою частіше польські садиби. Знову ж, після успішних "ексів" можна було "піти за кордон", на Лівий берег, щоб відсидітися від переслідувань польських "правоохоронців" і прогуляти награбоване. Благо, "захисникам православної віри" надавали заступництво і ченці, і козацька голота. І навіть царський уряд дивилося на таку практику "крізь пальці". Справді, "орли у свого гнізда не полюють", а тримати напоготові "щуку, щоб польська карась не дрімав" ніколи не завадить - на випадок, якщо пани знову "оборзеют" проти Москви. Всі перераховані вище поняття і стали позначенням терміну "гайдамаки"

Я тебе породив - ти мене і вб'єш

У цей час від колишньої військової потужності Польщі залишалися тільки "ріжки та ніжки". На всьому правому березі налічувалося всього-від однієї до чотирьох тисяч чоловік регулярного війська. Гроші на утримання інших сил не давав жадібний і впертий сейм, з його шляхетським "ліберум вето" - правом будь-якого шляхтича блокувати будь-яке рішення цього органу, нехай навіть і прийняте абсолютною більшістю голосів.

З іншого боку, воювати по дрібниці і всерйоз було улюбленим заняттям гордих панів. Мабуть, більше ні в одній країні світу у знаті не було практично офіційного права влаштовувати "рокош" (заколот) - у разі, якщо вона вирішувала, що королем зневажаються її свободи і привілеї. Останньому дуже сприяла і слабкість регулярного війська - на тлі численних "дружин" окремих феодалів, так званих "надвірних міліцій". В останні найчастіше і записувався лихий місцевий люд - у тому числі, і з "проклятих схизматиків"-православних. З тих же резонам, за якими майже всі володарі набирали в свої гвардії "інородців" - щоб з їх допомогою було зручніше воювати і проти місцевих суперників, і проти бунтує населення. Зрозуміло, що українці з набагато більшим задоволенням різали ворожу польську шляхту - в інтересах таких же шляхтичів-наймачів.

У міжусобній смуті 1733-35 років, викликаного суперництвом за королівський престол магнатського і російського ставлеників - Станіслава Лещинського і Августа III українські "найманці" зіграли досить помітну роль. Тим більше, що на останньому етапі до них приєдналися і повернулися на Україну вигнані після Полтави запорожці. Правда, останні повернулися на Січ після перемоги проросійського кандидата в королі - а от засилля гайдамаків у польських "міліція" продовжувало зберігатися. Час від часу їх "вільні" колеги піднімали більш-менш значні бунти, часто до них приєднувалися і "найманці" - але до масштабів справжньої війни ці акції доходили рідко.

Тим часом, Річ Посполита все більше підпадала під фактичний протекторат Росії - в цьому сенсі, майже не відрізнявся від становища на Гетьманщині. Особливо це стало помітно при останньому польському королі - Станіславі Понятовським, обраного при російської військової і дипломатичної підтримки в 1764 році. Дійшло до того, що російські війська, що зайняли Варшаву, попросту заарештували керівництво Сейму - і змусили депутатів прийняти резолюцію, що оголошує рівність віросповідань. Після чого "обмежений контингент" практично ніколи і не зникав з країни гордої, але безсилою шляхти - і навіть значно збільшувався в розмірах "з добровільної прохання" стероризованим російським послом польського Сенату.

Останній хрестовий похід

Така ситуація викликала протест підтриманого Францією і Австрією антиросійської ультра-католицької знаті - що підняла заколот під назвою "Барської конфедерації". Її зосередженням на Правобережжі та стала місцевість з центром в Умані. Почалася громадянська війна - як зазвичай, з використанням найнятих "надвірних козаків", фактично, тих же гайдамаків, хоч і "пріручнних". А коли розперезалися пани вирішили показати місцевим православному населенню, що ні в гріш не ставлять прийняті у Варшаві нові закони - почався опір вже гайдамаків справжніх, вільних.

Його "каталізатором" послужила звістка про так званої "золотої грамоти" Катерини II, оприлюдненої настоятелем ігуменом православного Мотронинського монастиря поблизу Чигирина Мелхиседеком Значко-Яворським. У цьому маніфесті імператриця нібито веліла "бити жидів і ляхів" заради торжества православної віри і приєднання Правобережжя до Росії. Треба зауважити, що саме ці, без винятку, ідеї і стали основою спалахнула потім "Коліївщини" - повсталі воювали під гаслом "смерть євреям і полякам - даєш російське підданство".

Лідером гайдамаків став запорізький сотник Максим Залізняк, у якого здавна були сильно натягнуті відносини з козацькою старшиною. Що навіть змусило його тимчасово стати "послушником" Мотронинського монастиря. Але після благословіння ігумена Мелхиседека, Максим, аки Пересвет, вирішив поміняти рясу на шаблю керівника "останнього хрестового походу". А після приєднання у нього "надвірних козаків" Гонти рух набув гігантський розмах. Настільки великий - що викликав стурбованість вже не тільки "панських" конфедератів - але й проросійськи налаштованої польської знаті, і навіть Петербурга. Ну правда - навіщо Катерині було на той момент відторгати від Польщі правий берег Дніпра з ще досить сильною і злобливої ??шляхтою, що потребує постійного приборканні - якщо імператриця і так контролювала всю Польщу допомогою "кишенькового" короля-ставленика?

Гайдамаків ще терпіли, поки ті просто руйнували замки конфедератів і громили їхні загони. Але коли дійшло до форменого геноциду всього неправославного населення і тактики "випаленої землі" - тут вже мимоволі задумаєшся. Ну кому потрібна нова "Руїна" - окрім оскаженілих фанатиків-відморозків? А адже після захоплення Фастова, Черкас, Канева, Корсуня, Богуслава, Лисянки там було вирізано все місцеве неукраїнське населення. Та й українців-уніатів спіткала та ж сумна доля. У Лисянці на воротах костелу повісили ксьондза, єврея і потрапив під гарячу руку пса, а поруч написали: "лях, жид і собака - все віра однака". Про звірства, що творяться в Умані, на кілька років перетворилася на пустелю, відомо майже всім - з шевченківської поеми.

А тут ще Залізняк оголосив себе "гетьманом" Правобережжя - що для імператриці було як "червона ганчірка для бика". Справді, тільки в 1764 році вдалося спровадити в почесну відставку останнього гетьмана України, освіченого "європейця" Розумовського - а тут почалася примірка булави "зірвався з гальм" розбійником і фанатиком-нелюдом.

Тому, відповідь вердикт Петербурга на панічний заклик про допомогу лідера "проросійської" польської партії графа Браницького була короткою: "Винищити разорителей". Що й було з успіхом виконано командувачем російським експедиційним корпусом (первинно направленого для боротьби з конфедератами) генералом Кречетникова. Розгромлених гайдамаків частиною віддали на розправу королівської влади - частиною (російських підданих) відправили на заслання до Сибіру.

Війна зради

Взагалі, однозначно позитивних героїв у тій давній історії практично немає. Навіть не те, що в сенсі якогось гуманізму - але, хоча б, вірності даному слову. "Віроломство" - ось девіз гайдамацької кампанії - з усіх її сторін. Правда, приклад такого незавидного поведінки кожен коментатор зазвичай призводить з "ворожого" табору. Так, нині найчастіше можна зустріти засудження "зради Кречетникова", обманом захопив лідерів повстання. Так, з пісні слова не викинеш - Гонту співтовариші (Залізняку тоді вдалося на час вислизнути) дійсно пов'язали сонними. Після того, як ті мертвецки напилися в гостях у "союзників", з якими збиралися йти "воювати Польщу" і далі, обравши черговою метою Бердичів. Але ж, за великим рахунком, гайдамаки самі ж винайшли міф про беззастережну підтримку їх звірств імператрицею - і самі в нього беззавітно повірили. Російський генерал просто не став їх переконувати - а обманулись вони самі.

Тим більше, що виконати свій обов'язок інакше Кречетников просто не міг. Адже його загін (до речі, складався насамперед з донських і запорозьких козаків) значно поступався воїнству Гонти і Залізняка, що мав до того ж 15 гармат. А так "горілку - як інструмент перемоги" придумав аж ніяк не російський воєначальник. За допомогою возів з "горілкою", залишених при уявному відступі переміг полки Мартина Пушкаря під Полтавою гетьман Виговський. А вже полонення Семена Палія Мазепою на "братському бенкеті" (з наступним посиланням доблесного полковника в настільки ненависну сим патріотом москальську Сибір) - це взагалі "класика жанру", в деталях повторена через шість з лишком десятиліть.

Куди помітніше справжня зрада "народного героя" Гонти. Який, взагалі-то, давав присягу на вірність своєму сюзерену в якості начальника його "надвірних козаків". І вирушаючи з Умані зі своїм загоном, обіцяв тому розбити гайдамаків. "Власовці", принаймні, набиралися з числа полонених - а щоб так, відразу, переходити на бік ворога зі зброєю в руках ... Ні, звичайно, "вірність народу" - річ хороша. Але вірність слову і присязі (за які, до речі, багато років отримуєш дуже гарну платню і навіть село з кріпаками) - теж штука важлива. Чи не тому сотник-перебіжчик з такою люттю вбивав всіх (включаючи і синів), хто на його думку був "недостатнім патріотом" - а також тих, з якими перш сидів за одним столом на бенкетах, танцював на балах та інше? Ленін якось зауважив про Дзержинського, що "цей поляк хоче виглядати російським більше, ніж Лев Толстой". Так і колишній вірний соратник католиків і поляків став їх найлютішим катом, затьмарив у своїх кривавих "подвиги" навіть дійсно гноблених шляхтою повсталих селян. І з цієї точки зору Гонту стратили б навіть в освіченому 20 столітті з його "Женевськими конвенціями" про військовополонених - як зрадника і винуватця "злочинів проти людяності".

Можна помітити, що й "третя сторона" - самі поляки - виглядали не більш симпатично. Так, при облозі Умані зібралися в місті конфедерати майже не допомагали нечисленному польському гарнізону - крім жменьки регулярних військ стіни захищали лише місцеві євреї. Поки губернатор Младанович, спокусившись обіцянкою гайдамаків пощадити поляків, які не наказав відкрити ворота. Переможці дійсно стримали слово. Аж на три дні - поки проводили "зачистку" 3 тисяч євреїв у кращих традиціях Голокосту. Звичайно ж, не гребуючи їх грошима і майном. До "газових камер" і "душегубок", правда не дійшло - вистачало і пік з ножами - лише дітей розривали на частини на очах у батьків. Втім, і подорослішим дітям деколи пропонували вибір: "Убий мати - і ми залишимо тебе в живих". Згадка про останньому епізоді, наприклад, увійшло в п'єсу відомого українського драматурга Івана Кочерги "Алмазне жорно". А вже потім "доблесні захисники народу" почали масову різанину (з попутним здирством) повірили їм "ляхів". Красивих дівчат, правда, зазвичай перед смертю ще й гвалтували. Ось так закінчилася негарна історія з багаторазово-багатостороннім віроломством які забули про військову честь поляків і їх ворогів.

Чи повернуться з небуття тіні бузувірів?

З розгромом "Коліївщини" рух гайдамаків досить швидко зійшло нанівець. Православних монастирях, перш рясно підгодовували "борців за віру" спочатку рішуче вказали на неприпустимість подібного - а потім, взагалі, "секуляризованому" (відібрали) у них маєтки з селянами в держвласність. Запорізькі козаки й раніше не надто симпатизували полуразбойной "черні" - і при появі її на своїх територіях швидко повертали "статус кво" силою зброї. Та й російська армія більше не збиралася дивитися крізь пальці на "відморожених" союзників-шкуродерів.

Зрештою, епоха релігійних війн в 18 столітті вже зійшла нанівець. Гуситское рух, "Варфоломіївська ніч", страшна "Тридцятилітня війна" в Німеччині (після якої в деяких областях залишилося тільки 20% населення) навчили і народ, і володарів Європи: вести таку боротьбу - безрезультатний, марнотратний і самогубний мазохізм. (Втім, судячи з Югославії, до братів-слов'ян це ще не дійшло). Так що останній хрестовий похід гайдамаків був уже недоречним, занадто кривавим, і, по суті, абсолютно безглуздим рудиментом минає старовини.

Адже горда Річ Посполита і так вже була полуколонией Російської імперії. А з розгромом конфедератів російською армією та її союзниками-поляками, з подальшим набуттям законної сили закону про рівність віросповідань зникла і релігійна основа невдоволення православного населення. Чи не "бєспрєдєл" повсталих, а цивілізовані бойові дії військ Суворова, привели до остаточної перемоги над шляхтою. І в 1768-72 роках, коли великий полководець ще в чині полковника довів справу до "першого поділу Польщі". І в році 1794, коли отримав за цю перемогу чин фельдмаршала воєначальник взяв штурмом Варшаву - після чого вона на 125 років втратила незалежність. А українські землі Правобережжя назавжди позбулися польського гніту.

Погано одне - незважаючи на те, що всі учасники тих подій давно "стали просто землею і травою" - досі жива міфілогія, майже не змінилася з тих часів. І подібно збудникам небезпечних хвороб, що вириваються на свободу при розкопках могил жертв епідемій, може (і все ще приносить) чимало шкоди. І хтозна, чи не чи відбудеться ще один спалах лише злегка заглушеній релігійної чи міжнаціональної ворожнечі на Україні - особливо, з зростанням невдоволення населення, викликаного кризою? Щоб цього не сталося, мабуть, варто займатися не романтизацією "народного повстання" - а частіше згадувати крики закатованих людей, попелища Умані та інших міст, колодязі, забиті трупами. І - неминучу заслужену кару бузувірам, котрі вважають, що можна служити і християнському народу, і Богу Любові шляхом кривавих убивств-жертвоприношень ...