Роздуми Противсіха

Роздуми Противсіха

Нещодавно відомий журналіст і мандрівник Євген Іхельзон виступив на сторінках свого блогу в "Українській правді" з серією статей під загальною назвою "Не наша війна". У них Євген спробував сформулювати громадянську позицію тих, хто перебуваючи в опозиції до існуючої влади, тим не менш, не бажає приєднуватися до кампанії з порятунку Тимошенко. Він не перший хто спробував аргументувати позицію невтручання в справу Тимошенко. Однак, саме він грунтовно "зачепив" опозиційний співтовариство, яке відразу почало продукувати безліч текстів із закликами "не подавати руки", "ігнорувати" і навіть "ізолювати" активних протіввсіхов ".

Відео дня

У цей "цькування" включилися провідні критики влади та моральні авторитети опозиції. Так, журналіст Віталій Портников написав: "це стосується і політиків, і журналістів, і суспільства - потрібно просто зрозуміти це і хоча б перестати посміхатися і потискати руку тим, хто виправдовує беззаконня, розповідає про" чужій війні "або вимовляє схожі підлості або дурості, залежно від розвитку свого інтелекту і своїх моральних якостей ". Чи не упустили тему і професор Олексій Гарань, публіцист Сергій Грабовський, бютівський політтехнолог Олег Медведєв і пр., які то цитували слова пастора Немеллера, то натякали на якісь технологічні заготовки Банковій, то викривали в "надмірної принциповості" "послідовників Винниченка" і т.д.

Сухий залишок такий: або ти за Тимошенко - тоді ти демократ і чесна людина, або ти проти - ворог демократії, прихильник влади і взагалі мало не фашист. Якщо ти не з ними, тога ти ворог! Формула Горького, сказана ним на початку сталінських репресій, взята на озброєння юлефіли.

Радетелі "за Юлю і демократію" стверджують, що "за країну відповідальність несе кожен". І тому цей самий кожен повинен визначитися з ким він. Якщо він тихо мовчить про свій вибір, то він просто "зомбований совок" і як явище майже опозиції не цікавий. А якщо він має "нахабство" публічно заявити про свою позицію "невтручання", та ще й підвести під це аргументований базис - то ти ідеологічний ворог покруче відкритих прихильників влади.

Чого ж так злякалася в штабі Тимошенко?

По-перше, розкриття власної "ідентичності". Іхельзон, влучно зауважив, що "ті люди, які кличуть на барикади на захист Тимошенко, насправді не є незалежними експертами або політологами - вони нічим не відрізняються від" юлеботом ", яких їхні штаби наймають для того, щоб писати образи в коментарях. Вони - в зграї, у них є регалії, положення в суспільстві і нібито переконлива позиція, часто ще й добре оплачувана ". Багато дізналися в цьому портреті себе. А це не подобатися ...

По-друге, виявилося, що протіввсіхі не зникли після виборів 2010 року і Тимошенко так і не вдалося переконати всіх нас у тому, що вона єдина альтернатива владі. Більше того, виявляється у цих протіввсіхов є ще й громадянська позиція.

Головною причиною істерики з приводу листів Іхельзона є усвідомлення політико-експертного супроводу Тимошенко неспроможності власних зусиль з консолідації протестного електорату і каналізації його під прапор "Батьківщини".

Вся кампанія, яку вели в ЗМІ "експерти, журналісти та політологи" штабу БЮТ останнім часом, повинна була зводитися до вибудовування в свідомості громадян чіткої залежності "боротьба за демократію = боротьбі за звільнення Тимошенко". У підсумку так і сталося. Будь протестна активність під політичними прапорами (соціальний протест тут стоїть осібно) почала асоціюватися з кампанією "звільнимо Тимошенко". Але замість того, щоб об'єднати протест і розширити власну електоральну базу бютівці отримали "алергічну реакцію суспільства".

"Якщо демократія - це Тимошенко, то я заради ТАКИЙ демократії на барикади не піду" - такий логічний порядок виник в уявленні багатьох людей середнього класу. Здебільшого ті хто зараз "проти всіх" - це успішні люди, що створили себе. Які щось досягли в цьому житті і ще молоді. Вони вже боролися за демократію. І коли настав "велике помаранчеве розчарування" вони відмовилися інвестувати свій протест у чиюсь персональну політичну кар'єру. Ось вони то і не вірять у щирість Тимошенко і її прихильників. Звинувачувати їх у відсутності принциповості, совковості або маргінальності це по меншій не розуміти суспільство в якому живеш. Тому й надії на сотні тисяч громадян, які з початком нового політичного сезону вийдуть на вулицю, "новий Майдан" і "біло-червону революцію" виявляються прожектами. Якщо немає соціальної бази і революційної ситуації, то і Захід тут не допоможе.

Днями Центр Разумкова опублікував результати соцдослідження, де вказав на зростання тих хто готовий вийти на вулиці при погіршенні соціальної ситуації (до 55% респондентів). Однак, кількісний аналіз при оцінці революційної ситуації є некоректним. Можна згадати, що в жовтні 2004 р. лише 10-15% заявили про своє бажання відстоювати сої політичні права на вулиці. Соціологи (прихильники кількісного методу) не очікували Майдану. І навпаки кількісне зростання прихильників силових акцій протесту в 2009 р. на піку кризи не привів до конвертації в народний бунт а був "видуден" в клаксон (акція "Дістали").

Об'єктивну картину наявності або відсутності революційної ситуації дає тільки класовий аналіз (якщо ви марксист) або якісна соціологія (якщо закінчений прагматик).

Про те, що революційною ситуацією в Україні не пахне, свідчить результати досліджень за методами виявлення Індексу деструктивності протестних настроїв, Інтегрального індексу соціального самопочуття (Н.Головаха, Н.Паніна, вимірюваний Інститутом соціології НАН України) [1] , Інтегрального індексу соціальної напруженості [ 2] (який використовується Центром досліджень проблем громадянського суспільства). Наприклад, у березні-липні 2011 р. ІІСН дорівнював 0,6, що свідчить про наявність середньої соціальної напруженості, в серпні він зріс до 0,7, і це ніяк не революція, та ще під політичними гаслами.

Таким чином, замість того щоб мобілізувати весь протест під партійні знамена, спровокувати широке виступ протестних мас населення, штаб Тимошенко отримав несподіваного опонента: справжнє громадянське суспільство.

Іхельзон не самотній у своїх політичних висновках. Його теза про перезавантаження України як системи, а не заміни прізвищ у владі, симпатичний багатьом думаючим громадянам. "Їх війна" йде на іншому фронті, поки в локальному масштабі. Йдеться про практиках горизонтальній демократії, кампаніях громадянської адвокасі, позапартійних соціальних акціях протесту, в просвітницьких кампаніях, лобіюванні прийняття закону про громадські організації, екологічних акціях і пр. У кінцевому рахунку, мова йде про формування імунітету в громадянському суспільстві від корумпованих політиків. "Звершення великої роботи над помилками, - по Іхельзон, - щоб ні Тимошенко, ні ті, хто проти неї, ніколи не змогли керувати цією країною".

Анатолій ЛАЗАРЕНКО,

експерт Центру досліджень

проблем громадянського суспільства