УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Великий Жовтень і сучасність

Великий Жовтень і сучасність

Свято Великого Жовтня доводиться відзначати з важким почуттям. Комуністичний рух України в результаті зрадницької, опортуністичної політики верхівки КПУ виявилося відкинуто на двадцять років тому, до ситуації осені 1991 року. Тоді, після заборони КПРС, через відсутність організованої політичної сили, що відстоює соціалістичні ідеали, масове громадське стан за зміцнення і розвиток соціалізму було використано прихильниками капіталістичної реставрації для руйнування соціалістичного ладу і радянської держави. Подібне відбувається і в наші дні. Якщо формується масове протестний рух не зможе спертися на політичну підтримку, якщо в країні не знайдеться політичної сили, здатної очолити боротьбу за соціальні права, олігархічний режим зможе істотно зміцнити свої позиції. А це означає, що правляча олігархія в період кризи зможе використовувати національні ресурси країни заради власного порятунку. І якщо світова капіталістична система зможе і на цей раз уникнути обвалу, а економічна рецесія не призведе до великого військового конфлікту або до фінансової катастрофи, то Україна вийде з кризи країною, що не володіє ні політичної, ні економічної самостійністю, повністю залежної від волі найбільш розвинених капіталістичних держав, насамперед США. Україна, займаючись геополітичним блудом, який вигідний тільки олігархам, остаточно втратить можливість самостійного розвитку, і її роль у світовій економічній системі полягатиме в постачанні на світовий ринок промислової і сільськогосподарської сировини і дешевої робочої сили. А олігархічна диктатура прийме жорсткий характер і буде нещадно придушувати будь-які спроби самоорганізації трудящих мас, приречених жити в умовах бідності, безправ'я і вимирання.

Зупинити подібний розвиток подій можна тільки в тому випадку, якщо саме суспільство зуміє добитися кардинальних соціально-економічних перетворень, скориставшись революційною ситуацією, що складається в сучасній Україні. Нинішнє позірний спокій оманливе. Може здатися, що українське суспільство залишилося байдужим до падіння рівня життя і змирилося з переходом політичних інститутів під контроль правлячої угруповання. Безумовно, українські міста поки не стали ареною для масових протестних дій, подібних тим, що стрясають Нью-Йорк, Барселону або Афіни. Однак причина цього не в тому, що український народ забув про традиції Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917-го року і готовий покірливо терпіти правління олігархії, що живе за рахунок розкрадання природних ресурсів та промислового потенціалу. Революційна ситуація в українському суспільстві ще тільки формується. Але вже в наявності найбільш два об'єктивних умови її виникнення, сформульованих В.І. Леніним в 1915 р. у статті "Крах II Інтернаціоналу". По-перше, панівний клас більше не може "зберігати в незмінному вигляді своє панування". Соціально-економічні процеси все більше виходять з-під контролю правлячої верхівки, оскільки "верхи не можуть правити по-старому". По-друге, все більше загострюється невдоволення трудящих мас, які більше не бачать для себе будь-якої перспективи в рамках існуючої системи: "низи не хочуть жити по-старому". Те, що ще вчора здавалося прийнятним і терпимим, сьогодні викликає роздратування. Суспільство поступово усвідомлює, що нинішній курс веде країну до катастрофи, все ясніше відчуває, що так далі тривати не може. Не можна розраховувати, що подібні суспільні настрої збережуться надовго, але зараз саме огиду до існуючого ладу і готовність боротися за його кардинальне перетворення визначають і стан масової свідомості і соціальну поведінку.

Панування в суспільстві подібних настроїв, на мій погляд, і є головною причиною того, що загальне невдоволення має призвести до появи масового соціального протесту. У США та Західній Європі вимоги протестуючих зводяться до реформи капіталістичної системи, обмеження олігархічного панування, до проведення більш відповідальної соціальної політики та збільшення підтримки малозабезпечених. Соціальний протест, який зріє в нашій країні, буде спрямований проти існуючої соціально-економічної системи в цілому, а тому може стати основою для проведення соціалістичних перетворень. Українські громадяни не повинні бачити сенс у висуванні приватних вимог або в боротьбі з окремими проявами олігархічного свавілля, оскільки ясно відчувають, що соціально-політична система, що встановилася в нашій країні, не може бути реформована відповідно до суспільними інтересами. Устремління правлячої олігархії докорінно суперечать потребам суспільства. Проте в країні не існує більше будь-яких механізмів, які могли б змусити олігархічні угруповання поступитися власною вигодою і влада не допустить створення політичних інструментів, що дозволяють відстоювати суспільні інтереси. Самі ж олігархічні клани не в змозі відмовитися від монопольного економічного і політичного панування навіть під загрозою масового соціального протесту.

Він, до речі кажучи, може взагалі не сформуватися, якщо в українському суспільстві не з'явиться політична сила, здатна запропонувати такий образ майбутнього і таку концепцію національного розвитку, які отримали б широку підтримку трудящих мас. Крім того, необхідна наявність організаційної структури та агітаційної мережі, що забезпечує зв'язок між політичними активістами і найбільш масовими соціальними групами. Поки, як ми бачимо, в країні немає політичної сили, яка має необхідними можливостями і ресурсами. Але у нас ще залишається можливість її сформувати, об'єднавши зусилля всіх справжніх прихильників соціалізму.

Українська політична система перебуває у глибокій кризі. Про це свідчать насамперед міжкланові розбирання, що перетворилися в боротьбу на взаємне знищення. Поки ведеться (точніше кажучи, закінчується) розгром угруповань, довгий час конкурували з "донецьким" кланом. Немає ніякого сумніву в тому, що після того, як цей процес буде завершений, правляча угруповання загрузне в внутрекланових чварах. Українська економічна модель виявилася повністю неефективною в умовах кризи. Олігархія більше не може забезпечити собі звичний спосіб життя, можливість керувати політичними силами і повністю контролювати інформаційний простір, жити тільки за рахунок експорту промислової і сільськогосподарської сировини. Для збереження існуючої економічної системи вже зараз потрібні великі фінансові вливання. При цьому кошти, що знаходяться в розпорядженні властьпрідержащіх, неухильно скорочуватимуться.

Відповідно, з одного боку, загостриться боротьба за контроль над державними ресурсами. А з іншого, - між окремими представниками олігархії зав'яжеться політична боротьба, спричинена гострими проблемами, пов'язаними з пошуком виходів з глухого кута, в якому опинилася українська економіка. Причому в міру загострення кризи такі конфлікти будуть все більше набувати публічний характер, і в них будуть втягуватися все нові верстви суспільства, в тому числі надзвичайно далекі від олігархії. Однак з тотальної кризи Україна зможе вийти, тільки вставши на шлях соціалістичних перетворень. Тому широка і гостра суспільна дискусія про подальші перспективи національного розвитку допоможе підірвати легітимність олігархічного панування і переконати українське суспільство в необхідності переходу до соціалізму. Української правлячій верхівці нічого запропонувати своєму суспільству. Всі політичні партії, які виражають інтереси правлячого класу, стрімко втрачають популярність. Справа тут не стільки в адміністративному тиску, скільки в тому, що політична опозиція, пов'язана з олігархічними угрупованнями, не викликає більше громадського співчуття навіть у тому випадку, коли вміло прикриває свої справжні цілі популістськими гаслами.

Головна особливість сучасної української політичної системи полягає в тому, що до участі у загальнонаціональному політичному процесі допускаються тільки сили, прямо або побічно відстоюють інтереси великої буржуазії. Такого немає в жодній розвиненій капіталістичній країні. У провідних капіталістичних державах поряд з політичними представниками олігархії до влади допущені політичні діячі, що відстоюють вимоги середній і навіть дрібної буржуазії. Це відбувається, звичайно ж, не від якоїсь вродженої схильності європейських, американських і австралійських капіталістів до ідеалів політичної демократії. Як ми знаємо, олігархія готова відмовитися від демократичних принципів при першій же можливості. Але в період кризи присутність у владі дрібнобуржуазних політиків, які змушують банки і корпорації йти на поступки на користь суспільства, надає соціально-політичній системі необхідну стійкість. Крім того, подібні кроки мають величезне пропагандистське значення, оскільки демонструють трудящим масам, що влада захищає їхні інтереси, виступає на їх стороні, щиро прагне подолати соціальні труднощі, а тому заслуговує на підтримку.

У сучасних українських умовах це принципово неможливо. Будь-яка політична діяльність, не пов'язана із захистом великого капіталу, жорстко придушується владою. Всіх політичних діячів, не згодних миритися з пануванням олігархії, видавлюють з політичного процесу і позбавляють доступу до ЗМІ. Усі партії, що спиралися на підтримку селянства, трудящих і середнього бізнесу, під загрозою знищення змушують зраджувати інтереси своїх прихильників і виборців. Горьким і ганебним прикладом подібного махрового, опортуністичного зради, звичайно ж, представляє діяльність верхівки КПУ. Відповідно, навіть у розпал соціально-економічної кризи, влада, спираючись на симоненківців, що знаходяться на парламентських хлібах і вирішальних свої меркантильні делишки, продовжуватиме курс на користь олігархічних угруповань, що поставив країну на межу катастрофи. Найбільше, на що зможе піти оточення В. Януковича, - це разові подачки і косметичні поліпшення, що не мають ніякого практичного значення. При цьому підтримка банків і корпорацій, власники яких пов'язані з нинішньою владою, буде здійснюватися за рахунок решти суспільства, що неминуче призведе до різкого падіння рівня життя і поставить незаможні верстви на грань виживання.

Зниження якості життя йде повним ходом, незважаючи на тимчасову стабілізацію світової економіки перед другою хвилею глобальної кризи. У 2011 р. в рейтингу якості життя Україна посіла 73 місце (у 2010 р. було 68). Це вкрай низький показник для країни, все ще зберігає залишки радянського промислового і наукового потенціалу. Найближчими сусідами України є країни, істотно відстають у своєму економічному розвитку: Намібія, Ботсвана, Туніс, Марокко, Тринідад і Тобаго. Це означає, що за останній рік реальна соціально-економічна ситуація в Україні суттєво погіршилася і кризові процеси в нашій країні розвиваються швидше, ніж у решті світу.

Тим часом, нас очікує не рядовий криза надвиробництва, а перехід від одного економічного укладу до іншого, подібний до того, що цивілізація переживала в період між двома світовими війнами. Швидше за все, світова економіка опиниться у важкій депресії, з якої капіталістичний світ може і не вийти мирним шляхом. Йому знову може знадобитися "велика війна" для того, щоб за рахунок військових витрат, створення і впровадження нової техніки, концентрації всіх ресурсів у руках держави і декількох тісно пов'язаних з владою корпорацій забезпечити підйом економіки. Що чекає в такій ситуації Україну, якщо в ній збережеться нинішня система влади, краще навіть не думати. Вже зараз українська економіка зіткнулася з проблемами, які принципово не можуть бути вирішені в рамках нинішньої системи. Головна з них полягає в тому, що потенціал, створений у радянський час, практично вичерпаний, а ніякої іншої основи для розвитку промисловості і сільського господарства так і не було створено. Українська економіка виживає виключно за рахунок експорту промислової сировини, причому майже половину експорту важкої промисловості складає продукція чорної металургії, потреба в якій в період глобальної рецесії катастрофічно знизиться. Країна, що володіє сприятливим кліматом і унікальними природними ресурсами, змушена купувати продовольство за кордоном. Так, за 8 місяців 2011 р. імпорт зернових культур зріс на 50,3% порівняно з аналогічним періодом 2010 року. Це означає, що у разі нового падіння надходжень від сировинного експорту Україна навіть не зможе забезпечити себе продовольством.

Отже, перед прихильниками соціалістичних поглядів два шляхи. Або чекати, поки тривалий світова економічна криза знищить українську економіку та відкине наше суспільство на декілька століть назад, в часи натурального господарства. Або спробувати скористатися революційною ситуацією, що складається в українському суспільстві, для проведення соціалістичних перетворень. Але як писав В.І. Ленін, для цього революційної ситуації самої по собі недостатньо. Щоб соціально-економічні перетворення стали реальністю, необхідні масові протестні дії, здатні зламати існуючу систему політичного та економічного панування. А для того щоб правлячий клас не зміг за допомогою обману і маніпуляцій домогтися збереження вигідного йому ладу, потрібна партія, озброєна соціалістичною теорією, здатна очолити трудящі маси і довести соціальні перетворення до переможного кінця. Така партія є. Це - Комуністична партія робітників і селян.

Тому головним завданням усіх прихильників соціалізму (поряд з веденням агітаційно-пропагандистської роботи) стає об'єднання навколо такої партії, що володіє, з одного боку, теоретичною базою і стратегічним баченням, а з іншого, - ідеологічної чесністю і принциповістю, здатної до активних дій, спрямованих на організацію та координацію масового соціального протесту. Наш спільний обов'язок - забезпечити організаційну єдність усіх сил, які виступають за проведення соціалістичних перетворень. Формування революційної ситуації, яке завершиться тільки виникненням широкого масового соціального протесту, може стати історичним шансом для українських лівих. І ми зобов'язані об'єднати наші сили, досвід, знання, можливості для того, щоб наблизити новий Октябрь.

Л. Грач,

Голова Ради КПРС,

лідер Всеукраїнського громадського руху

"Інтернаціональна Росія",

народний депутат України