ЮВТ і ВАЮ вбивають курку, яка несе країні золоті яйця

Види на Одеський припортовий завод (ОПЗ) у Юлії Володимирівни є давно. Не перший рік пані Тимошенко, прикриваючись благими мотивами, намагається штовхнути з молотка одне з найбільших хімічних підприємств країни.

Приватизаційна епопея почалася кілька років тому. Два роки тому завод був уже виставлений на продаж, але в останній момент глава держави скасував рішення Кабміну про приватизацію. У серпні 2007-го Фонд держмайна оголосив конкурс з елементами аукціону з продажу 99,52% акцій Одеського припортового зі стартовою ціною 2,5 млрд.грн. У той момент приватизація не відбулася через притаманних нашій державі політичних баталій.

Погляди на приватизацію великого об'єкта хімічної промисловості кардинально різні: прихильники наполягають на необхідності переходу підприємства до приватного власника і наповненню держбюджету, противники ж наполягають на унікальному статусі підприємства та необхідність його збереження в державній власності.

Враховуючи унікальні можливості, а саме наявність перевалочних потужностей, підприємство за кілька останніх років діяльності показувало досить непогані результати роботи. Природно в умовах кризи, говорити про надприбутки просто абсурдно, але у випадку з ОПЗ ніколи раніше і тепер не можна було говорити про понад збитковому виробництві. Дійсно, в I кварталі 2009 р. збитки ОПЗ склали 10 млн грн через високі ціни на імпортований природний газ, на який припадає 90% собівартості готової продукції підприємства. Знову ж таки це, враховуючи те, що підприємство повністю знаходиться у власності держави.

Основна спеціалізація заводу - виробництво і реалізація аміаку і карбаміду. ОПЗ займає друге місце в Україні після заводу в Горлівці за обсягом випуску цієї продукції. Також виробляє азот рідкий, двоокис (діоксид) вуглецю, кисень рідкий, натрій сірчанокислий.

Головна перевага ОПЗ, в порівнянні з іншими підприємствами хімічної галузі, - наявність в його складі перевалочних потужностей (для прийому і перевантаження в морські судна призначеної для експорту хімічної продукції інших підприємств України і Росії). Так, завод є монополістом на вітчизняному ринку послуг з прийому, охолоджування і перевантаження аміаку. Потужності з перевалки цієї речовини становлять близько 4 млн.тонн на рік. Ця особливість робить ОПЗ особливо привабливим, враховуючи, що завод є кінцевим пунктом аміакопроводу "Тольятті - Горлівка - Одеса". Він з'єднує з Одеським припортовим такі величезні комбінати, як "Тольяттіазот" (РФ) і український "Стирол".

Чергова сторінка в історії продажу ОПЗ почалася в липні нинішнього року. Чухаючи долоньки і здався вічним питанням, де б знайти гроші, щоб заткнути бюджетні дірки, Юлія Володимирівна згадала про ласий шматок, на який давно мала види - Одеському припортовому.

Цього разу до приватизації вона підійшла серйозно, торги призначені на 29 вересня, президент вже встиг дати своє добро, а тимчасово виконуючий обов'язки голови ФДМ з усіх боків поливає брудом ОПЗ, щоб посіяти в суспільстві тверду впевненість у правильності рішення Кабміну.

15 липня ФДМ оголосив конкурс про продаж 99,567% акцій ВАТ "Одеський припортовий завод" за стартовою ціною 4 млрд грн. Крок аукціону складе 50 млн грн. За прогнозами керівництва фонду, підсумкова ціна пакету досягне 1 млрд дол

Цікавою в цьому питанні є позиція президента. Якщо раніше він накладав вето на приватизацію ОПЗ, то зараз за словами заступника глави Секретаріату, президент визнає, що ОПЗ був куркою, що несе золоті яйця для держави, але в умовах реалій, що склалися буде більш доцільно продати його по "хорошою" ціною і направити гроші в бюджет. Іншими словами курку, яка несе золоті яйця, обходиться годувати дуже дорого, тому краще її зарізати, засмажити і дружно з'їсти. Ось вам вся позиція президента.

Можливо, приватизація такого великого об'єкта як ОПЗ і принесла б позитивні результати, але напевно до продажу найважливішого хімічного підприємства країни варто було скрупульозно підготується, а не оголошувати торги в розпал світової економічної кризи, в максимально невигідною момент, коли спостерігається падіння вартості основних фондів та зниження кон'юнктури ринку. Продавати стратегічний з точки зору особливостей виробництва об'єкт в самий невигідний з точки зору кон'юнктури ринку момент виглядає як мінімум нерозумно, а як максимум людина, що приймає подібні рішення повинен нести відповідальність, адже це не що інше, як розбазарювання державних, тобто народних коштів.

Крім того, приватизація стратегічних об'єктів згідно з українськими законами може відбутися тільки згідно з Державною програмою, яка цього року так і не була прийнята. Це важливий факт, адже саме в Програмі вказується весь комплекс необхідних для приватизації процедур, а саме: передприватизаційної підготовка, балансування інтересів внутрішнього і зовнішнього ринків, необхідність збереження надалі основного профілю роботи, використання інвестицій для модернізації виробництва, робота соціальних програм та інше. Очевидно, що без прийняття цих найважливіших пунктів виставляти на продаж завод неможливо.

Приймаючи рішення про приватизацію, уряд, насамперед, керувалося надходженням коштів до скарбниці, проте до цих пір залишається загадкою на які цілі будуть спрямовані виручені від продажу гроші?

Логічно було б направити гроші в модернізацію умов роботи промислової галузі, на створення енергозберігаючих технологій, розвиток малого та середнього бізнесу. Але ж уряд і прем'єр навіть не намагаються приховати, що гроші потрібні, щоб покрити дефіцит бюджету. Грубо кажучи, сьогодні ми продаємо великий промисловий об'єкт, щоб завтра проїсти виручені гроші і фінансувати президентську кампанію прем'єра.