Сімейна медицина: як не створити колоса на глиняних ногах

Національна академія медичних наук України днями опублікувала дані, що змушують замислитися кожного з нас. Очікувана середня тривалість життя в Україні - 67 років, а очікувана тривалості здорового життя - 55 років. Лише 6-10% підлітків 12-18-річного віку можна вважати здоровими. У семирічному віці серед українських дітей налічується більше 30% мають хронічні захворювання, до 12 років - їх кількість зростає до 50%, а до 16-ти - до 64%. Жахлива статистика, яка ставить під питання саме існування СИСТЕМИ надання медичної допомоги в Україні.

Чи потрібна з такою катастрофічною статистикою реформа медицини? Позитивна відповідь настільки очевидний, що навіть не потрібно, щоб його зайвий раз озвучували. Реформа охорони здоров'я стала якоїсь мантрою, яку люблять повторювати політики різного рівня, та й переважна більшість громадян України (боле 90%) вважає, що країні потрібна реформа системи охорони здоров'я. Столична медицина не виняток. Останнім часом вона переживає ноу-хау, пропоновані один за іншим київською владою: територіально-медичні об'єднання замість райздравов, лікарняні каси, а тепер ось і зовсім свіже нововведення - сімейний лікарі. КМДА планує передати функції надання первинної медико-санітарної допомоги від терапевтів і педіатрів комунальних поліклінік сімейним лікарям-підприємцям.

Схема, запропонована КМДА така: " приватні "лікарі, які мають ліцензію МОЗ на надання відповідних послуг, займуться обслуговуванням городян (у розрахунку по 1,5 тис. пацієнтів на рік на одного лікаря), і отримуватимуть за це фінансування з міського бюджету. Чиновники навіть рапортують, що планують на протязі року відкрити по всьому Києву близько сотні амбулаторій сімейного типу (поки що в Києві така єдина - на Святошино). На додаток, клінікам, які поряд з комунальними та державними медичними закладами в Києві стануть виконавцями міського замовлення на медичне обслуговування киян, у КМДА будуть так само виділяти бюджетне фінансування. Відповідно, замовниками даних послуг на певній території виступлять районні управління охорони здоров'я. Якщо медустанови, з якими будуть підписані договори, в повному обсязі виконають районний замовлення, вони отримають обумовлену фінансування з міськбюджету, якщо немає - тільки його частину.

У КМДА хочуть запропонувати і матеріальну мотивацію сімейних лікарів, але виглядає вона дещо дивно. Щоб лікарі мали можливість законно отримувати від пацієнтів винагороду за додаткові послуги, які не будуть значитися в договорі з управління охорони здоров'я РДА, лікарів хочуть зробити суб'єктами підприємницької діяльності. Хоча в такому випадку не зовсім зрозуміло чим тоді вони будуть відрізнятися від медиків в платних клініках?

На перший погляд, проект, безумовно, соціально-корисний, оскільки в даному випадку сповідується принцип "гроші ходять за пацієнтом" - фінансується не койкоместо, а конкретна послуга, але поки не дійшла до реалізації. Перші базові чотири питання, без вирішення яких ідея приречена:

1. Сьогодні не прийнята єдина законодавча база для повноцінного функціонування інституту сімейних лікарів;

2. Сьогодні немає достатньої кількості підготовлених медичних кадрів, здатних виконувати функції сімейного лікаря. Тому створення нових медамбулаторий призведе до того, що в тих же районних поліклініках просто поміняють таблички, а функції сімейних лікарів будуть виконувати всі ті ж дільничні лікарі та терапевти.

3. Сьогодні не визначено статус "сімейного лікаря". Це означає, що механізму взаємодії сімейних лікарів і поліклінік не існує. Адже ситуація, коли сімейний лікар буде направляти пацієнта до спеціалізованого фахівця для подальшого обстеження нічого нового не несе, підхід до надання медичної допомоги залишається колишнім - пацієнт бігає по кабінетах, збирає аналізи, знімки і все це приносить до свого лікаря, який далеко не завжди може правильно читати отримані документи (до речі, і не зобов'язаний зовсім). Це означає, що в поліклініці фахівець консультує пацієнта, пацієнт з отриманою інформацією знову йде до сімейного лікаря (зараз лікаря загальної практики), і .... продовжує лікуватися незрозуміло від чого. Основне правило - спеціалізований лікар повинен консультувати НЕ пацієнта, а його сімейного доктора. Ось у чому необхідність і основне завдання механізму взаємодії сімейного лікаря та поліклініки.

4. Який буде механізм фінансування проекту з міського бюджету? У першу чергу, як будуть проводитися конкурси, обов'язкові при виділенні бюджетного фінансування? Як буде враховуватися якість роботи лікаря, від якого залежатиме обсяг виділеного бюджетного фінансування, якщо наприклад в одному районі гірша екологічна обстановка і більше проживає людей похилого віку, а в іншому - навпаки, більше молоді, відповідно і статистика захворювань зовсім інша?

Відповідей на ці питання поки у київської влади немає, і вона це навіть не приховує. Та й дати їх скоріше повинна держава. Для цього має бути прийнятий Закон "Про сімейну медицину". У ньому мають бути закладені зміни на рівні системи, які стосуються і перерозподілу фінансових потоків, і нових принципів організації праці та принципу підготовки кадрів. В Україні вже 13 років говорять про перехід на сімейну медицину, і під сімейні перепрофілювали навіть кілька тисяч поліклінік і сільських амбулаторій по Україні. Але система появи нових закладів - абсолютно хаотична і не піддає навіть прогнозам. І все через те, що реальні рішення приймаються на місцевому рівні, а урядові Постанови - лише рекомендації.

Крім законодавчих прогалин, є ще й соціальні аспекти питання. А саме, чи знає середньостатистичний житель Києва, що таке сімейна медицина і який принцип її роботи? Ймовірно, спочатку влади, і київської зокрема, необхідно провести широку інформаційно-роз'яснювальну роботу серед населення, так і лікарів теж. Сьогодні самі лікарі не готові до нових підходів в охороні здоров'я, крім того адміністратори від влади не готові і не розуміють до кінця як проводити реформи, державний бюджет не готовий забезпечити надання якісної медичної допомоги. А це означає - що нерозуміння, непорозуміння призведе до провалу і саботажу будь-якої ініціативи.

Нова модель медичного обслуговування з використання сімейних лікарів припускає появу лікарів принципово нової формації, які цілодобово повинні нести відповідальність за своїх пацієнтів і здатних чинити на належному рівні медичну, психологічну та соціальну допомогу. Готові молоді медичні кадри до цього в умовах хронічного недофінансування і падіння престижності лікарської професії? Питання звичайно більше риторичне, але вимагає відповіді. Так само важливо підкреслити, що мало хто взагалі враховує, що сімейний лікар і лікар загальної практики - це різні спеціалізації, хоча часто в нормативних актах між ними ставлять знак рівності. На нинішньому етапі впровадження сімейної медицини лікар загальної практики - це терапевт, недостатньо володіє практичними навичками і знаннями, щоб здійснювати спостереження за дітьми першого року життя, проводити оздоровлення, вакцинацію, диспансеризацію і т.п. А ось сімейний лікар повинен бути різнобічно підготовлений не тільки з питань терапії, педіатрії, а й неврології, офтальмології, хірургії, психіатрії та інших розділів медицини. Він повинен орієнтуватися в галузі медичної психології, соціальний захист сімей. Переорієнтація охорони здоров'я на сімейну медицину тягне автоматично підвищені вимоги до лікарів, які працюють за принципом сімейної медицини. Можна знайти бюджетні гроші, пообіцяти лікарям "золоті гори", знайти приміщення для медамбулаторий, але щоб підготувати достатню кількість кадрів такого рівня в стислі терміни - це вже питання не для КМДА, а Міністерства охорони здоров'я та Міністерства освіти і наукі.Требует створення система підготовки сімейних лікарів. Хоча у всіх інститутах і створені кафедри сімейної медицини, і 90% бюджетників випускається саме сімейними лікарями, але відсутнє головне - чітка програма і стратегія їхньої підготовки. І це на тлі того, що зараз столичні поліклініки відчувають брак навіть у звичайних терапевтах - їх нинішня кількість порядку 81% від норми. У Києві не вистачає близько 250-ти терапевтів і більше 150-ти педіатрів. За Україну дефіцит лікарських кадрів складає майже 46 200, а з урахуванням осіб пенсійного віку - 92 тисячі.

Очевидно, що українській системі медосвіти необхідна розробка та реалізація національного плану навчання (підготовки) з сімейної медицини, вдосконалення програм навчання з сімейної медицини (приведення їх у належне відповідність з існуючими міжнародними визначеннями і проводами з сімейної медицини).

Наступне питання - чи є сьогодні модель адаптації сімейного лікаря в мегаполісі? На жаль, але в Україні сьогодні науково-дослідні медичні інститути, інститути організації охорони здоров'я на сьогоднішній день не можуть запропонувати жодної розробки, методики або рекомендації, необхідної моделі. Тому зараз вкрай потрібна запропонована вченими формула і методика впровадження сімейної медицини в мегаполісах, щоб міста не використовували метод проб і помилок.

Отже, безумовно, впровадження практики сімейної медицини, як на рівні міста, так і держави дозволить поліпшити охорону здоров'я і стан здоров'я населення. Але чи вдасться "хрестовий похід", залежить від того, як підготують юридичний і фінансовий базис, причому не тільки на рівні міста, а й держави. Інакше "скарбничка популістських проектів" Києва буде поповнена ще одним. А адже медицина - це та сфера, де навіть чиновницькі помилки і експерименти можуть стати непоправні.