УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Чому демократи за 20 років незалежності не стали олігархами

Чому демократи за 20 років незалежності не стали олігархами

Блякло й неторжественно відсвяткувала Україна 20-річчя проголошення своєї незалежності. Так несолідно наша країна ніколи раніше не відзначала цю знаменну для своєї історії дату.

Відео дня

Якби не сутички в Києві опозиції з правоохоронними органами, то у ЗМІ не було б навіть інформаційного приводу сказати що-небудь оригінальне з приводу 20-ї річниці. Тому склалося стійке відчуття, що нинішня влада вважає 24 серпня 1991 НЕ епохальної віхою в сучасній історії України, а лише нормативним вихідним, який її попередники придумали для додаткової релаксації народу від щодня чинимого над ним державного насильства.

Керівництво країни навіть полінувалося продовжити свято до трьох днів за рахунок приєднання до нього чергових суботи та неділі. Та й питається: навіщо? Адже в такому випадку треба було б заповнювати всі три дні додатковими святковими заходами. І на деяких з них пристойності заради поприсутствовать. А так можна "відстрілятися" увечері 23-го серпня на урочистих зборах і з ранку 24-го - на офіційному виступі перед політичним бомондом, а потім спокійно плавати в басейні або бігати по пеньках у себе в резиденції або в заміському маєтку.

Нинішня влада вважає, що все схоплено. Залишилося ще трішки придавити опозицію, і всі устаканиться як у путінській Росії. Показовим у цьому плані став факт відсутності на урочистих зборах, присвячених 20-річчю незалежності справжніх правителів України - Фірташа, Ахметова, Пінчука, Ярославського і ряду інших олігархів "першого ешелону". Не панська це справа "паритися" у прекрасний літній день на офіціоз в закритому концертному залі. Куди комфортніше провести цей час на своїй заморській віллі.

Відмова від військового параду під приводом економії коштів (після покупки нових вертольотів і літаків в це важко повірити) продемонстрував неповагу нашого естеблішменту до держави, в якому він збагатився і став владою. Хоча військові паради і є старомодною і тенденційною традицією, але традицією не України, не Радянський Союз, а державності як історико-культурного феномену людства.

Можна і, напевно, потрібно було б не проводити їх в "некруглі дати" проголошення нашої незалежності, але на 10-у, 20-у, 30-у, 40-у та інші Вехов річниці, як то кажуть "сам бог велить". 24 серпня 2011 український народ повинен був побачити, що хоч щось в нашій армії ще рухається і літає, а, отже, що керівництво наших Збройних Сил не тільки займається дерибаном військового майна і землі, а й обороноздатністю своєї держави.

Військовий парад постаралися замінити численними розважальними заходами. "Хліба і видовищ" - відомий ще з часів Римської імперії прийом для відволікання людей від життєвих страждань і політики. Але навіть в історичних умовах глобалізації влада не може довгий час використовувати державу як бізнес-корпорацію для особистого збагачення. Цим підривається сакральна сутність держави як соціально-культурної основи функціонування будь-якої влади. Напередодні 20-ї річниці проголошення незалежності України виникає закономірне питання: чим наш народ гірше за інших історично відбулися націй? Чому у нас така непатріотична, егоїстична і недалекоглядна еліта?

Намагаючись відповісти для себе на ці питання, мимоволі згадуєш про своїх товаришів-однодумців, разом з якими я в 1990-91 роках брав участь у створенні Демократичної платформи в Компартії України. Про професора КПІ Євгенії Мочульський, кореспонденті газети "Известия" в Києві Олександрі Тертичний, професора Інституту кібернетики Юрія Чехова, доктора філософських наук-старшому науковому співробітнику Київської вищої партійної школи Валерії Хмілько, журналісті газети "Вечірній Київ" Світлані Синякової, викладача Інституту народного господарства Руслані Гарбар. Вони стали найбільш активними виразниками прагнення вузівської та наукової інтелігенції України до соціально-економічних і політичних змін у суспільстві.

Ці люди не були націонал-патріотами як В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Степан Хмара, Ярослава Стецька та ряд інших яскравих представників РУХу та Конгресу українських націоналістів. Але вони також боролися не за посади, не за гроші, а за свої погляди. Найбільш наочно свідчить про це той факт, що ніхто із засновників Демократичної платформи в компартії України за 20 років незалежності не зробив собі ні політичної, ні чиновницької кар'єри, не заробили будь-яких великих грошей. Сьогодні Тертичний, Мочульський, Синякова, Гарбар, Чехової, Хмілько - скромні пенсіонери, як і інші представники їхнього покоління насилу зводять "копійку з копійкою".

У той час як ці люди на початку 90-х боролися за практичне здійснення своїх поглядів, Віктор Пінчук, Юлія Тимошенко, Ринат Ахметов, Сергій Тігіпко, Ігор Коломойський тим чи іншим способом заробляли собі початкові капітали. Тому можна стверджувати, що народження в 1991 році української незалежності стало ще одним підтвердженням банальної історичної істини: "революції роблять ідеалісти, а її плодами користуються прагматики-пристосуванці".