Чому українці ностальгують за СРСР?

Прочитав якось в Інтернеті статтю під назвою "Стокгольмський синдром" і з превеликим дивом для себе відкрив одну "істину". Її авторка, виявляється, точно знає, чому більшість українців ностальгують за добрими старими часами. З її слів, причина тут в тім, що в них живе туга за "радянською доброю ковбасою, дешевим маслом та декількома тисячами рублів на ощадній книжці…". Як все просто…

Незабаром ми будемо відзначати двадцятиріччя незалежності України. Можливо авторка й не пам’ятає того, але більшість з нас, яким ще пам’ять не відмовила, знають, що тоді, на старті, наша держава мала найкращі шанси серед республік СРСР продовжувати темпи росту, закладені ще при Союзі. І коли дуже скоро все почало летіти шкереберть, коли замість грошей почали ходити папірці-купони, коли ми стали мільйонерами-злидарями, в головах українців все частіше починали виникати запитання: де ж зник той потенціал, всі ті запаси матеріальних ресурсів, якими нас тішили, розмальовуючи майбутній самостійницький рай?..

Пригадую, як я перешивав зі старих плащів дитячі куртки, щоб діти ходили в школу одягнуті, не гірше інших, освоїв ремесло чоботаря і шив їм черевики з халяв старих радянських жіночих чобіток (слава Богу, вони були шкіряні). І коли взнав остаточно, що мої сімейні заощадження, біля двадцяти тисяч, "згоріли", тоді вперше запитав себе: "Це точно те, що нам треба, ми йдемо туди, куди треба? Це така має бути Незалежність ?.."

А включиш телевізора, візьмеш газету в руки, а там патріоти-самостійники гатять себе в груди кулаками і соромлять нас, простих та обкрадених, тією ж дешевою радянською ковбасою. І так професійно соромлять, що дійсно думаєш, грець там з нею, скоро своя, українська, буде - така ж якісна і дешева. Ми ж така могутня держава, з таким розвинутим сільським господарством… Була…

Надія поїсти свою, а не "кляту московську" ковбасу лопнула, як мильна бульбашка, з початком "реформ" в тому ж сільському господарстві. Але якою це дрібницею здавалося тоді перед обіцяними "грандіозними" змінами в селі - воно нарешті отримає свою свободу і незалежність. І село її отримало, а мільйонна армія селян стала враз абсолютно вільною від… роботи в колективних господарствах, стабільного заробітку, впевненості в завтрашньому дні. При цьому кожен став, аж подумати страшно, - власником кількох гектарів землі.

Правда, ще страшніше стане, коли той власник плюне на все і продасть оті свої гектари, навіть, чортові лисому, щоб хоч одну дірку залатати в своєму порожньому гаманцеві. Закон про продаж землі сільськогосподарського призначення вже визрів, а це означає, що його "дожмуть" у Верховній Раді, і годувальниця піде з молотка. І в ініціаторів цієї затії, і в потенційних продавців чомусь навіть не виникає запитання, що вони доклали до землі, що, зробиnи її товаром? І невже для того, щоб ми її шанували, Творець мав поселити українців в пустелі? А так, отримали даром таке багатство, то чого б його не продати? Не треба нам його? То може й правильно, що природа так бунтує останні роки? То вимокає урожай, то вигорає…

І тут нові підспівувачі наспівують нам нову пісеньку про те, що ринок землі потрібен для… створення великотоварного виробництва на селі. При цьому у реформаторів чомусь повипадало з пам’яті те, що такі формування у нас вже існували у формі колгоспів. Існували досить успішно до дев’яностих років минулого століття. Скільки років потрібно було тоді державного знущання з них, щоб розвалити їх вщент? Розвалили, потішили людей земельними паями, тепер тішать байками про те, як вони розбагатіють, продавши землю.

І тут, щоб не ностальгували селяни за тими часами, коли вони комусь в селі були потрібні, час від часу нагадують всім нам про насильницьке створення колгоспів. Нібито поставити людину перед вибором: продати з безвиході землю, щоб вилікувати, наприклад, близьку людину, - це менше знущання над селянином, ніж забрати колись в нього примусово до колгоспу його власну худобину? Чи не знущанням виглядає пай в руках літніх пенсіонерів, котрий їм треба, як зайцеві стоп-сигнал? І чим краща буде ота їхня завтрашня "добра воля" продати свій земельний кусок від колишньої "насильницької" влади, коли проводилася колективізація?

Нічим. За якою ковбасою ми будемо тужити чи згадувати, коли усвідомимо, що землю продати можна тільки один раз, я от не знаю. Знаю, що на купленій землі її власник може робити, що захоче. І всі запевнення, що будуть його контролювати по кількох пунктах, включаючи ефективність господарювання, не більше як блеф.

Повертаючись до "стокгольского синдрома", хотілося б, щоб ті, хто при радянській владі встиг лише "походити в жовтенятах", не чорнили все підряд і залишили вже в спокої ту якісну московську ковбасу. Хоча б до того часу, поки не буде своя: також – дешева та якісна. Якщо тоді когось "нестерпно кусала дешева шкільна форма ", - то може він просто рідко мився? Якщо колишня брила дешевого "шоколадного масла на столі " гірша аніж нині кусочок дорогого масла, яке навіть в морозильній камері не захолодає, то ми точно скочуємося до рівня своїх предків. Тільки приматам, які спустилися колись з пальм на землю, може смакувати масло, змішане навпіл з пальмовою олією.

Чогось в нас так дивно виходить, що їсти в радянські час добру ковбасу, відкладати вільно кошти на якусь потребу, гарантовано мати роботу, житло, освіту, медицину… - це жити в становищі раба. А незалежність має бути обов’язково поєднана з безробіттям, безгрошів’ям, відсутністю нормальних натуральних продуктів, відсутністю права на роботу, житло, освіту, медицину…

Більше сімдесяти років тому Гітлер в одній із розмов пояснював :"Не усувати нерівність між людьми, а збільшувати її, поставивши непрохідні бар’єри. Який вид прийме майбутній соціальний лад, я вам скажу… Буде клас панів і натовп різних членів партій, розміщених суворо ієрархічно. Під ними - анонімна маса, нижчі назавжди. Ще нижче клас переможених іноземців, сучасні раби. Над усім цим стане нова аристократія…".

Нічого не нагадує цей вислів щодо сучасної України? Де ще є така країна в світі з такою різницею між доходами бідних та багатих, і чи не стаємо ми поступово тією моделлю держави, якою марив у свій час Гітлер?

Отож, відмічаючи 20-річчя Незалежності, слухаючи нинішніх політиків, котрі тішать нас новими казочками на кшталт того, що олігархи в Україні нарешті відходять від влади, знаймо своє: відходять – бо там вже красти практично немає чого. А біля владного керма можна і поставити свого васала, треба воно їм самим напрягатися?

А братам та сестрам по перу, які ще й досі "ковбасяться", експлуатуючи тему колишньої дешевої ковбаси, хочеться нагадати, що двадцять років достатній строк, щоб істинну незалежність відчули вже всі українці, а не п’ять - десять відсотків так званої еліти.

В.Михайловський