Літературний конкурс. Духи загублених речей

Йому захотілося вдихнути свіжого весняного повітря, як тій впійманій та викинутій на берег рибі прагнеться ковтнути прохолодної річкової води.

Діма вийшов на балкон і вилаявся. Його всього трясло від злості. Ну скільки це буде тривати?! Скільки? Втім відповідь на це запитання лежить напевно не в його компетенції, а якихось вищих, незнаних хлопцю, сил.

Це триває довго, з тих пір, відколи він себе пам’ятає. Щоправда, коли він вперше пройшов обряд ініціації – не пригадував, зате подальші наслідки добре відчували його сідниці, коли їх лупила прутиком мама або паском батько. Проте ці екзекуції нічого не змінили. Юнацьке, і тепер, доросле життя, він був змушений плисти за течією цього особистого прокляття. І от знову воно гучно нагадало про себе.

Діма хронічно губив речі: чужі та власні, й нічого не міг з цим вдіяти. Напевно справді його такого горбатого… тьху, гублячого лише могила виправить. 

У дитинстві він був часто битий за те, що губив ключі від хати, свої іграшки та друзів, ручки, зошити, підручники, рукавиці і сандалі, марки з батькової колекції, мамині дрібнички, навіть дещо з харчів примудрявся десь посіяти. З плином часу речі продовжували безслідно зникати, лише їх перелік урізноманітнився: мобільні телефони, картки поповнення щойно куплені у магазині, CD-диски, конспекти лекцій, брелоки, квитки на поїзд або в кінотеатр, важливі папери на роботі, навіть паспорт разів п’ять виробляв і у паспортному на нього вже починали косо поглядати. Напевно якби ходив у костюмі Адама, то б загубив би і фіговий листок.

Чомусь, хлопцю здавалося, що вони не пропадають, а втікають від нього, наче від якогось диктатора чи невдахи, не хочуть визнавати своїм володарем.

На балкон прошмигнув Любчик – вогнянорудий пухнастий котяра і почав тертися до ніг і муркотіти. Домашній улюбленець знав, коли заспокоїти господаря. Діма поглянув у його зелені очі.

- Добре, що я ще тебе не загубив, - посміхнувся, погладив його, почухав за вушками і отримав у винагороду заспокійливе мурчання.

Любчик крутився біля його ніг, муркотів, а хлопець спостерігав за хлопчаками, котрі завзято ганяли м’яча на подвір’ї. Пристрасті вирували ще бурхливіші, ніж у фіналі Ліги чемпіонів.

Він подумки вкотре здійснив подорож у часі на годину назад, коли з ним трафилася чергова катавасія.

Шеф його зачекався і нервово ходив з одного кута кабінету в інший та час від часу поглядав на годинника. Коли Діма увійшов, то він кинув на нього роздратований погляд, від якого, здалося, той опинився в ролі миші перед голодним удавом. А втім, Микола Петрович (в колективі, поза плечима шефа, ми звали його дядя Коля) був доброю, чуйною людиною і всі його любили. Точніше майже всі, бо завжди в колективі є заздрісники, котрі завидують чужій вдачі, зляться через чиїсь успіхи, тішаться із не своїх поразок і невдач. Але такі хамелеони частенько вміють добре маскуватися, хоча, якщо колектив вже давно усталений і близький у спілкуванні, то їх доволі швидко демаскують. Були вони і у його колективі. Щоправда, Діма себе до них не відносив.

- Де ти так довго був? Скільки тебе чекати?

- Пробки, Микола Петрович…

- Менше з тим давай показуй, що ти напрацював за цей тиждень.

Хлопець працював у фірмі, котра займається дизайном інтер’єру офісних приміщень. Частину замовлень виконував на роботі, а дещо вдома. Цей проект якраз був таким домашнім завданням.

Він почав копирсатися у своїй папці, але потрібних паперів не знаходив. Чим довше в ній длубався, тим червонішим від злості робилося обличчя шефа, а він все більше розумів, що вкотре загубив папери. І це не вперше в присутності Миколи Петровича.

- Мені це вже набридло! Інколи мене беруть сумніви, що ти виконуєш все вчасно! – зарепетував шеф. – Не встигаєш зробити, а потім вигадуєш, що десь загубив. Що, тижня мало на таку роботу?! Дідько знає, що ти насправді робиш! – Діма спробував вставити свої п’ять копійок у його спіч, але де там. – Добре, що свою голову не загубив! Геть звідси! Якщо завтра, до дев’ятої, на моєму столі не буде проекту, то полетиш на вулицю, аж гай загуде!

Коли за його плечима ляснули двері Діма зрозумів, що попав. Звісно хвилювався, але не те, щоб дуже сильно. Папери загубив, але ж мав увесь проект на компі, тому завтра дядя Коля матиме все на своєму столі. Він посміхнувся і почимчикував додому.

Проте він рано заспокоївся. Лишень включив вдома комп, як полетів вінчестер. Тоді Діма зрозумів, що влип. Завтра йому реально загрожувало звільнення з роботи.

Раптово мандрівка у часі перервалася. Він спочатку не второпав, що саме перервало заплив по річці спогадів, а потім зрозумів, що не чує муркотіння Любчика та його вовтузню під ногами.

Оглянувся, шукаючи кота. Той завмер, і стиха та уважно заглядав у кімнату.

„Що тебе там зацікавило?" – теж заглянув у вітальню.

Спочатку нічого дивного не помітив. Втім, він знав, що коти можуть бачити те, чого не вздрить людина. Тому і подумав, що Любчик теж зирить на щось видиме лише йому.

Аж глип! Діма помітив якийсь рух на комп’ютерному столі. Придивився і обімлів.

Невеличкий чоловічок, у сірому діловому костюмчику, діловито хазяйнував серед його речей, вочевидь щось вибираючи. Повністю заглибившись у цей процес, він не помічав нічого навколо. Нарешті знайшов те, що шукав. Це був годинник фірми „Орієнт", презентований Дімі співробітницями на минулорічний День Збройних Сил.

Хлопець спочатку перелякався, бо не щодня побачиш таку дивину, чортзна, що можна чекати від цього ліліпута. Проте поступово, в процесі спостереження над тим, як він діловито копирсається серед речей і має явний намір поцупити годинника, у нього всередині почала наростати лють. Він усвідомив, хто є причиною його великих і малих бід.

Діма вихором влетів у кімнату. Чоловічок перелякався і чимдуж побіг до шафи, покинувши свою здобич. Невідь-звідки, хлопець зрозумів, що коли той заскочить всередину, тоді його не зловити. Плигнув і в останній момент, до того як невідомий крадій встиг би проскочити в щілину між незакритими дверцятами, упіймав його за поли піджака і шарпнув до себе. Швидко, поки чоловічок не очуняв, запеленав його своїм светром, що недбало лежав на дивані ще з часу  приходу з роботи.

Поклавши перед собою на підлогу впійманого злодія, Діма сів перед ним, намагаючись справитись із тремтінням, викликаним раптовим викидом у кров добрячої порції адреналіну.   

- Відпусти!

Він аж здригнувся від несподіванки, адже навіть не очікував, що це дивне створіння може розмовляти. Але ж з усього видно, що це не дика істота, можна було й здогадатися. Однак, все ж по нашому, по-українськи.

- Ти хто такий?

- Тобі навіщо знати? Відпусти мене і більше не побачиш.

- Хм… А ти звідки знаєш? Он тепер побачив. Та й, знаєш, некультурно відповідати запитанням на запитання.

- Я тобі нічого не скажу. Якби не бавовна і червоний колір Сварога, то фіг би ти мене упіймав. Везе ж деяким…

- Но-но! Не хами! А то буде тобі непереливки.

- Тільки-но спробуй. Мій народ тобі цього не пробачить. Погубиш ти все: не лише дрібниці, а й квартиру, а може й власну голову, - чоловічок захихотів.

Його слова підтвердили підозри хлопця. Ось хто головна причина його невдач. Але треба щось робити. Можливо він і блефує, однак змальована перспектива зовсім не тішить. Проте, поки що, у Дімині плани не входила акція зі знищення цього мініатюрного злодюжки. Однак, йому конче необхідні зниклі папери, інакше завтра він втратить роботу.

- Давай спробуємо домовитися. Добре.

Після нетривалих вагань чоловічок кивнув.

- Спочатку познайомимося. Мене звати Дмитро. Я простий міський хлоп, який працює на одній фірмі. Неодружений. Постійно, навіть хронічно, гублю свої речі. Принаймні донедавна так думав, - і замовк, очікуючи на відповідь.

- Басклюк. Дузар.

Він подивився на Діму.

- Мені ці два слова нічого не кажуть. Я не зрозумів, котре з них твоє ім’я. Детальніше, будь-ласка.

- Ти знаєш, мене не погладять по голівці, якщо я тобі все розповім.

- А ти спробуй. Принаймні не я зараз лежу зв’язаним.

- Добре. Мене звати Басклюк. Я – дузар. Дузар – скорочено, повністю – дух загублених речей.

- Радше дур – дух украдених речей.

Той гнівно блимнув на хлопця.

- Ти думаєш ми від веселого життя цим займаємось? Та й ніхто з людей не знає, що ми – головні винуватці пропаж, а вважають, що їх загубили. Та ти й сам знаєш. Щоправда, інколи, люди дійсно можуть дещо загубити, але вже без нашої допомоги.

- Навіщо вам ці речі? Що ви з ними робите?

- З давніх-давен люди поважали різних духів та істот, що їх оточували. Проте поступово, особливо із розповсюдженням християнства, вони почали нас забувати, щоправда не відразу. Але за останнє століття ми перетворилися у міф та казку. Нас не шанували, не приносили у жертву їжу, необхідні речі тощо, без яких ми теж не годні обійтися. Ми перетворилися на голодних жебраків.

Кілька десятиліть тому, на всезагальному Віче, ми вирішили самі взятися за вирішення цієї проблеми. Деяких духів уповноважили на цю роботу і назвали їх духами загублених речей. Вони мали приносити загублені речі. Однак, цього було замало і прийшлося допомагати людям губити речі. Зрозумій, ми теж хочемо їсти, одягатися.

- А ким ти був до того, як став дузаром?

- Домовиком, і повір, що та робота подобалася мені більше, ніж теперішня. Але вже нічого не поробиш.

- А чому ви до мене так причепились. Я особливий, чи що?

- Ти не один такий, але зізнаюсь, що ти справді не схожий на звичайних людей. В тебе особлива енергетика і речі, котрими ти користуєшся є найбільш сприятливими для використання такими істотами, як ми.

- Добре, але навіщо тобі знадобилися мої папери? Яка з них користь?

- Все йде у діло. Ми будь-чому даємо раду.

- Думаю, що ми підійшли до головного. Я хочу, щоб ти повернув мені папери, які поцупив сьогодні. Я завтра можу полетіти з роботи, тому не маю вибору. Натомість я тебе відпущу і ми забудемо про це прикре непорозуміння. І ще, хочу, щоб ви залишили мене у спокої. Розумієш, мені вже капітально набридло губити речі.

- Як я поверну папери, коли зв’язаний.

- Ти вже подумай. Ти ж у нас незвичайний. Може використай там телепатію чи якийсь телекінез.

-Добре, - усміхнувся Басклюк.

Він заплющив очі і завмер, напевно щось чаклуючи. Хоча як він міг це робити будучи знешкоджений светром, Діма не знав. Але теж завмер в очікуванні дива.

- Все, - він важко видихнув і розплющив очі. Перевів погляд на комп’ютерний стіл. Хлопець прослідкував за ним і побачив свій проект. – Я свою частину договору виконав, тепер твоя черга.

- Але ти не пообіцяв, що залишиш мене в спокої.

- Я обіцяю, але за інших нічого не можу сказати.

- Добре.

Діма звільнив його з пут светра. Басклюк підійшов до дверцят шафи, обернувся.

- Прощавай! – посміхнувся і зник у щілині.

- Прощавай.

*                   *                   *

  Будильник на мобільному телефоні настирливо заволав, збудивши Діму з міцного сну. Він потягнувся, вставати з теплого затишного ліжка зовсім не хотілося. Раптом пригадав учорашню розмову із шефом.

„Папери!"

Він зірвався з постелі та підскочив до комп’ютерного столика. Відкрив папку - проект був на місці. Від серця відлягло. І як він вчора міг його забути вдома? Ледь з роботи не полетів!

До ніг почав тертися голодний муркотливий клубок шерсті – Любчик вимагав свого сніданку.

Діма почимчикував до кухні, намагаючись пригадати, як знайшов вчора загублені папери. Але не зміг. Все, геть чисто, з голови вилетіло.

„Мабуть ще не прокинувся, - засміявся подумки. – Таке враження, що я загубив дещо зі вчорашніх спогадів".