Далека невловима туманність показала вченим майбутнє нашої Сонячної системи

Південний телескоп Gemini дозволив вченим побачити далеку планетарну туманність IC 5148, що утворилася навколо вигорілого ядра мертвої зірки. Через мільярди років далекі спостерігачі бачитимуть нашу Сонячну систему дуже схожою на цю туманність.

Відео дня

Як пише Inverse, туманність IC 5148, також відома як Туманність Запаска (Spare Tyre Nebula), знаходиться на відстані близько 3 000 світлових років у сузір'ї Журавля. Телескоп Gemini, який дозволив вченим побачити цю красу, розташований високо в чилійських Андах (Щоб подивитися фото, доскрольте новину до кінця).

Навколо ледь помітного вигорілого ядра мертвої зірки мерехтливі шари газу сформували майже ідеальну сферу, яке дещо нагадує автомобільне колесо або гігантську кришталеву кулю, що плаває в космосі. Якщо ж підключити трохи уяви, то можна помітити, що туманність схожа на гігантське космічне око, що вдивляється кудись у безкінечність.

Попри візуальний спокій цієї туманності, насправді вона досить бурхлива, адже хмари газу там вириваються на волю зі швидкістю близько 180 000 кілометрів на годину.

Хоча IC 5148 належить до планетарних туманностей, вона жодним чином не пов'язана із планетами. Назва таких об'єктів виникла через помилку, зроблену під час спостережень. 1894 року, коли астрономи вперше помітили ці туманності, вони назвали їх саме планетарними, оскільки візуально вони були схожі на гігантські планети. Попри те, що зараз ми уже розуміємо, що це жодним чином не планети, а залишки зірок, вчені продовжують використовувати помилкову назву. Ймовірно, з поваги до першовідкривачів.

Щодо схожості туманності IC 5148 з майбутнім нашої Сонячної системи. То вона дійсно існує, хоча й досить умовна.

Приблизно через 5 мільярдів років наше Сонце перетворить останні запаси водню на гелій. Після цього зникне гравітаційна сила, яка утримувалася ядерними реакціями в серці зірки, і Сонце колапсує саме в себе.

Внаслідок цього середні шари зірки будуть розчавлені із такою силою, що знову запуститься синтез водню. Але за відсутності гравітації це призведе до того, що зовнішні шари Сонця, як вогняна куля, почнуть роздуватися до гігантських розмірів, поглинаючи планети внутрішньої Сонячної системи, разом із Землею, аж до Марсу.

Зрештою, вмираюче Сонце позбудеться усіх своїх зовнішніх шарів та відправить у космос розпечений, пульсуючий газ, маса якого в сотні тисяч разів перевищуватиме масу Землі.

У центрі системи після цього залишиться білий карлик – мертве ядро Сонця, що палатиме і повільно остигатиме в оточенні газової сфери, що розширюватиметься в космос.

Космічні дослідники майбутнього зможуть знайти в цьому газі молекули, які колись були частиною нашої Землі, яку поглинуло Сонце.