Срібна призерка чемпіонату світу зі стрибків у висоту Юлія Левченко є однією з найпопулярніших і найбільш затребуваних у рекламі українських атлеток. Уродженка Бахмута, яку називають найкрасивішою спортсменкою країни, цього року повернулася на свій високий рівень, зупинившись за крок від медалі ЧС-2025 під зливою у Токіо.

Відео дня

У розмові з OBOZ.UA Юлія розповіла про те, як ставиться до свого статусу красуні, популярність, похід по хліб без макіяжу та скажену світову першість, де чоловіки плавилися від спеки, а жінки – перечікували зливу.

– Ви одна з тих спортсменок, які реально затребувані у нашій країні як бренд і яка має спонсорські контракти. З чого все починалось і за рахунок чого вам це вдається?

– Найперше – це спортивні результати, тобто, якщо ти – атлет, то звичайно маєш займатися своєю справою, і фундамент – це твоя спортивна кар'єра. Звичайно круто, якщо у цій кар'єрі є ще й медійність. Це і додатковий заробіток для спортсмена, і заділ для майбутнього.

Адже коли ти працюєш над своїм ім'ям, то потім можеш використовувати це для своїх майбутніх проєктів – наприклад, відкрити школу або долучитися до якихось благодійних акцій, або бути тренером, і до тебе будуть приходити займатися спортсмени. Все, що ти хочеш. Варіантів безліч, але все ж таки найважливіший компонент – це бути спортсменом і не забувати про це.

А другий момент – це бути собою. Звичайно з поправкою на те, що в нас є імідж, який ми маємо підтримувати і нести в маси такий позитивний приклад. Але бути собою, бо світ мінливий, а те, яким ти є, це один раз і на все життя. Тому ця автентичність дуже цінується.

А третє – це звичайно удача, тому що дуже багато факторів є, які вже від нас не залежать. І тут вже потрібна удача – як у спорті, так і у житті. І якщо вийде так, що тебе помітять люди, зацікавляться тобою, то далі вже це буде більш автоматичний шлях.

– Вже не перший рік у вас статус найкрасивішої спортсменки країни – вас так неодноразово називали і журналісти, і уболівальники. Які плюси і мінуси такого статусу? І як це відображається на ваших успіхах поза аренами?

– Дивіться, з плюсів – я просто займалася тим, що люблю – стрибками у висоту. А те, що люди помітили в мені красу, це зіграло мені на руку, тому що вони почали цікавитись легкою атлетикою і дивитися її як спортивні вболівальники. Тобто це трошки спрацювало, як така візитна картка. Це почало привертати увагу людей до нашого виду спорту і легкої атлетики, зокрема.

Мінуси – особливо не знаходжу. Тому що у мене завжди на першому місці був спорт. Тому коли навіть були порівняння – модель або спортсменка, я ніколи у моделі й не йшла, а закріпила за собою статус спортсменки. І ніколи не чула нарікань, мовляв, хто ти є – атлетка, чи модель, чи ще хтось. В мене вийшло так, що оцю свою візитівку я змогла інтегрувати у в свій бренд як спортсмена. Можливо, у мене не було якогось суперплану. Але так вийшло, що й удача вплинула.

– Але іноді через багато років відомі люди зізнаються, що вони стали заручниками певного образу. Наприклад, вас вважають найгарнішою спортсменкою, тобто без макіяжу по хліб не вийдеш? Адже у людей є певні очікування.

– Ну, мене рятує те, що Україна – досить велика країна і стати дуже популярним у нас надзвичайно важко. Тому я би сказала, що в мене дуже класний такий баланс – є деяка пізнаванність, але вона не така надмірна, щоб я боялася десь вийти в магазин по хліб. Я спокійно їжджу громадським транспортом, роблю всі свої повсякденні справи, і це абсолютно не заважає мені в нормальному житті.

Якщо люди мене впізнають, то дуже приємно, але якщо не впізнають, мені також приємно, бо я живу своє найкраще життя, і це класно. Це в таких не дуже великих державах, наприклад, деяких країнах Європи, Балтики, відомих спортсменів дуже сильно впізнають. Колись я навіть спілкувалася з ними і думала, що це круто.

Наприклад, кажу спортсменам, мовляв, вам там дали автомобіль, на ньому написане ваше ім'я. Це ж так круто! А вони кажуть, ну знаєш, це не круто, бо іноді ти приїхав кудись, і всі знають про це завдяки авто. Людям дійсно іноді важко, бо це вже додатковий тягар від слави, коли дивляться за кожним твоїм кроком.

Але я хочу сказати, що навіть якщо в тебе немає пізнаваності, ти все одно маєш слідкувати за собою і знати, що ти можеш зустріти десь знайомих або батьків дітей, які приходять на легку атлетику. Вони дивляться на тебе як на приклад, навіть якщо ти не дуже популярний. Але вони будуть вже робити якісь свої висновки. І дуже хочеться, щоб вони були в позитивному ключі, бо якщо це буде не дуже спортивна ситуація, звичайно, це впливає на твій імідж.

– Склалось враження, що зокрема в Японії, де відбувався останній чемпіонат світу з легкої атлетики, дуже добре ставиться до українців. А взагалі останнім часом дуже багато топових змагань відбувається в Азії. Ви відчуваєте якесь особливо відношення?

– Так, це країни, які звичайно відрізняються від Європи, Америки та нас, тому що у них зовсім інша культура, зовсім інше бачення. Вони десь закриті в своїх медіа. Навіть трансляція чемпіонату світу на токійському телеканалі і наші трансляції міжнародних змагань дуже відрізнялись. Подача картинки зовсім різна. Це дуже цікаво, бо це – різна культура.

І там, як і в будь-якій країні світу, є фанати, вони буквально живуть спортом, дуже сильно вболівають, їздять на всі змагання. Вони колекціонують, наприклад, номера або автографи, фото, тому підходять після змагань. Тобто це такі палкі вболівальники, це така каста, і вони є по всьому світу. Дуже хочеться, щоб в Україні це теж набувало ще більше популярності. Але вони там прямо не бояться, вони і подарунки можуть якісь там символічні подарувати.

Наприклад, коли я приїхала до Токіо, мені там подарували картину або якийсь брелок зробили зі мною. Це було дуже прикольно. І така увага – вона приємна. Звичайно, напевно, коли дуже популярний, така увага може бути надлишковою, але, тим не менш, зараз на цьому етапі мені це дуже подобається.

– В кінці минулого року ми з вами спілкувалися, і ви нічого не хотіли загадувати на майбутній сезон. Але стрибнули два метри, були за крок медалі чемпіонату світу. Це було повернення?

– Так, у мене не було чіткого плану, я просто почала щось робити. Зараз так само: сезон закінчився, був маленький відпочинок, коли відчула, що я вже готова повертатись до тренування, повернулася. Зараз вже повноцінно тренуюсь. Але через те, що хочеться відбудувати й відшліфувати деякі моменти технічні і фізичні, я не знаю, скільки це займе часу і чи буду я готова повноцінно на зимовий сезон.

Якщо відчую, що клас, я готова, то буду виходити в зимовий сезон. Якщо буду відчувати, що потрібно трошки більше часу, можливо, буду вже більше фокусуватися на літо. Будемо дивитися. В спорті важко загадувати. Звичайно, ми робимо якісь нариси на майбутнє, але будемо дивитися, як буде все це відбуватися в плані підготовки. Бо завжди є над чим працювати і скільки би ти років не займався, завжди є виклики, щоб себе удосконалювати.

– Минулий сезон здавався дещо екстремальний. Фотографії, де ви абсолютно мокра під зливою вибираєтесь з калюжі, яка утворилась на маті, мабуть, облетіли весь світ. І злива була не тільки на чемпіонаті світу, а й під час "Діамантової ліги". Наскільки важко було показувати результати в такій ситуації? І в яких найекстремальніших умовах вам доводилось змагатись?

– Це той випадок, коли ти досить довго виступаєш, вважаєш себе досвідченим і наче вже все пройшов, але так не буває. І класно, що в житті підкидаються такі ситуації, які несуть щось нове. Тому це був прикольний досвід, і ти маєш уміти з цим впоратись. Тобто, наскільки зміг, наскільки ти в цих умовах себе реалізовував.

І бачите, до чемпіонату світу в нас була можливість пострибати під водою у Швейцарії (посміхається). І в Токіо теж почався дощ. Хоча всі готувалися до спеки і думали, що буде дуже гаряче, тому що у чоловічій висоті за пару днів до цього було надзвичайно спекотно. Вони казали, плавилися там просто, наче пластилін, прикладали лід всюди, де тільки можна. Було дуже важко.

А під час наших змагань пішов дощ. Ніхто не знаєш наперед, але треба бути готовим до всього, тому що це спорт. І він цим і цікавий.

– Як вважаєте, ця злива вплинула на ваш результат?

– Ви знаєте, от важко сказати. Навіть, коли зробили паузу під час дощу, а її робили пару разів, я навіть не розуміла, скільки часу перебувала в секторі. І тільки потім, коли я вже повернулася додому, мені сказали: а ви там півтори години сиділи, перечікували цю паузу. Я кажу: "Що серйозно?" У той момент я про це не думала, а вирішувала проблему вже по ходу ситуації.

Тому, звичайно, це вплинуло, але в цьому і суть спорту: на тебе може вплинути все, що завгодно. Тобто може піти дощ, а хтось там не виспався, а хтось пізніше приїхав на змагання, а у когось щось заболіло. Тобто це такі фактори, які завжди на тебе впливають.

Тому, коли ви бачите спортсмена в будь-якому виді спорту, треба завжди думати заради цікавості: він готувався, приїхав, чи все у нього там добре, чи посварився з кимось з родини. Все може бути. І це цікаво, бо спортсмен має все це залишити за межами стадіону, залу, татамі тощо. І виходити й робити свою справу. Чемпіон визначається за тих обставин, які є зараз – в цей день і цей час.

– Зрозуміло, але українським уболівальникам дуже хотілося знову побачити двох українських висотниць на одному п'єдесталі топових змагань. Ви дуже важко повертались після коронавірусу, і хотілося б, щоб цей сезон закінчився на такій медальній ноті чемпіонату світу, тим паче, що без нагороди ви залишились тільки через одну зайву спробу, здається.

– Звичайно. Але, знаєте, ми хочемо, щоб наш шлях був рівний, а Божий план він трошки інший – ось такий. Іноді ми не розуміємо, для чого нам ці випробування. Але вони точно працюють в плюс. Просто треба віддатися життю і такий: окей, я роблю все можливе і сьогодні так. Тобто в будь-якому випадку знаходити плюс. Навіть поразки в плюс. Просто треба вміти це все правильно аналізувати.

– Але оці два метри на етапі "Діамантової ліги" в Цюриху вас надихнули?

– Мене більше надихнуло, коли я вперше за ці роки стрибнула 198. І тоді я зрозуміла, що це вже таке повернення на той рівень, на який відчувала, що маю повернутись. А 198 і 2 метри – це вже дуже високо, тому в принципі стабільно воно вийшло по сезону.

Ці пару сантиметрів на цих висотах – вже один рівень, можна вважати. Тому я просто відчувала, що можу їх стрибнути. І прикольно, що це вдалось і вже записано у протоколі.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!