Українського тренера ув'язнили за "м'яч із вибухівкою" і могли розстріляти: влада СРСР хотіла знищити творця чемпіонів як ворога, а потім дала орден
30 квітня виповнилось 122 роки з дня народження відомого тренера з легкої атлетики та автора спортивних часописів в СРСР Зосими Синицького. Він з'явився на світ на території Білорусії, навчався у Москві, але домівкою спортсмена, наставника і журналіста стала Україна, за яку він міг померти у 30-х роках минулого століття під час сталінських репресій.
Синицький виріс у Гомелі, де й почав займатися важкою атлетикою. Змагався у ваговій категорії до 82,5 кг, пізніше – понад 82,5 кг. У 1926 році він став чемпіоном СРСР у напівважкій вазі, що відкрило йому шлях до радянської столиці. 1927-го Зосима вступив до Центрального інституту фізкультури та переїхав до Москви, де почав активно займатись легкою атлетикою, але не досяг високих результатів.
Після отримання освіти Синицького відрядили до Харкова, де очолив кафедру легкої атлетики в Харківському інституті фізкультури, що тільки-но відкрився. Колишній важкоатлет Синицький ввів у тренувальний процес легкоатлетів заняття зі штангою, за що його спочатку нещадно критикували. Проте невдовзі з'явився результати, які свідчили на користь його методології.
Чемпіонами СРСР у метальних дисциплінах ставали учні Зосими Петровича – Олександр Шехтель та дружина тренера – Зоя Сініцька, а також штовхальник ядра Олександр Канаки, який також займався за його методикою. Синицький збирався узагальнити результати своєї роботи у дисертації, але завершити наукову працю спочатку завадив арешт і ув'язнення, а потім – Друга світова війна.
Не секрет, що одним із методів масового знищення українців у Радянському Союзі була фізична розправа над інтелектуальною елітою народу. Радянська влада роками проводила "чистки", арешти, ув'язнення, депортацію та навіть страти діячів освіти, науки та культури. І хоча за визначенням істориків "великий терор" тривав у 37-38 роках, у Києві масові розстріли не припиняли до 1941 року.
Згодом дійшла черга і до спорту. Вважається, що одним із перших в Україні був заарештований учасник міжнародної спортивної конференції у Празі, професор Володимир Блях – заступник голови Всеукраїнської Ради фізкультури. Мовляв, завербований ворогами Москви. У переліку його "спільників" опинилися фізіологи спорту, лікарі-гігієністи, одеський гімнаст Камінський та харківський доктор Ессі-Езенг.
Але цих "ворогів народу" для показового шмагання було недостатньо, влітку 1937 року в застінки НКВС було кинуто директора інституту фізкультури Михайла Бунчука та завідувача кафедри легкої атлетики Зосима Синицького. Тренер був репресований сталінським режимом у тому числі за свою журналістську діяльність у харківському журналі "Динамо".
За даними журналістського розслідування, вони начебто готували цілий терористичний акт разом із чемпіоном СРСР з метання молота Миколою Виставкіним, якого заарештували прямо на стадіоні. Згідно з вигаданим спецнарієм НКВС, під час фізкультурного параду досвідчений метальник мав закинути на урядову трибуну м'яч, начинений вибухівкою.
Але після тривалого ув'язнення, довгих і нестерпних годин допитів і обробки, Виставкін не визнав своєї провини. Навіть після того, як для очної ставки із камери смертників привили змучених та хворобливо схудлих Бунчука та Синіцького, яких легкоатлет ледь упізнав. Мовляв, хтось із них більше не міг витримувати допити і просив Миколи "зізнатися".
Але Виставкін так нічого й не визнав, чим цілком можливо, врятував життя усьому опальному тріо. Адже його супротив сильно затримував показовий суд. А за цей час вже встигли знайти більш зговірливих "ворогів народу". Розстріляти встигли тільки професора Бляха. А от Синицького та його друзів-"закоротників" відпустили.
Зосима Петрович продовжив свою роботу в інституті. А як автор протягом кар'єри друкувався у таких спортивних часописах, як "Спорт" (з 1931 по 1935 – "Фізкультурник України") та "Фізкультура і спорт".
У роки Другої світової війни Синицькі евакуювалися у Закавказзя, де Зосима Петрович працював у шпиталі, керував процедурним кабінетом, а також допомагав відновлюватися бійцям. Потім на два роки опинився у Ленінграді, і в 1946-му як один з тренерів збірної виїжджав на чемпіонат Європи з легкої атлетики в Осло.
А 1947 року Синицький повернувся до свого інституту, який перебазувався до Києва, і знову очолив кафедру легкої атлетики. А його учні знову почали доводити ефективність методики тренера і вигравати чемпіонати країни. Євген Буланчик зробив це у бігу на 100 м із бар'єрами, Канакі у новому для себе метанні молота, а Петро Денисенко – у стрибках із жердиною.
1954 року наставник дочекався й перших міжнародних успіхів: Надія Коняєва стала рекордсменкою світу в метанні списа, а Буланчик виграв "золото" чемпіоната Європи. Синицький отримав заслуженого, а також орден Трудового Червоного прапора. А верхівкою тренерської кар'єри Сініцького вважається перемога метальника спису Віктора Цибуленка на Олімпіаді-1960.
Після цього Зосима Петрович продовжував працювати в інституті, написав книгу "Легка атлетика" і залишався з родиною в Києві, поки не помер 14 грудня 1994 року і був похований на Байковому цвинтарі столиці.
Раніше OBOZ.UA повідомляв, що криваве побоїще між Угорщиною та СРСР на Олімпіаді стало відповіддю радянській владі на вбивства в Будапешті.
Тільки перевірена інформація у нас в Telegram-каналі OBOZ.UA і Viber. Не ведіться на фейки!