"Коли висаджували військових РФ": син загиблого захисника розповів про медаль чемпіонату світу, боротьбу з росіянами і відмову спілкуватися з ними
Прапороносець збірної України на Європейському юнацькому олімпійському фестивалі дзюдоїст Михайло Соляник став срібним призером змагань у вазі до 81 кг. Призер кадетського чемпіонату світу та Європи свої нагороди присвячує батьку, який загинув на війні з російськими окупантами. На жаль, Міжнародна федерація дзюдо прогнулася перед РФ і давно допускає до змагань її атлетів у "нейтральному" статусі, а судді ще й "помиляються" на їх користь, як це було у фіналі кадетського Євро-2024 між Михайлом і чеченцем Абу-Бакром Кантаєвим.
У розмові з OBOZ.UA напередодні змагань 17-річний Соляник розповів про батька-захисника, найемоційніші змагання у своєму житті, розмови з росіянами та значення Олімпійського фестивалю.
– Я думаю, це має більше значення для країни, щоб знову підняти український прапор. У нас у всіх до кімоно пришиті прапори, і хочеться стояти на п'єдесталі, щоб всі бачили, що може Україна в такий складний час, щоб прапор з'являвся на екрані, і хочеться займати перше місце, щоб наш гімн лунав в залі і всі його чули.
– Яка зараз складність тренувань і загалом підготовки до змагань в Україні?
– Важкувато, оскільки, я думаю, всі, хто живе в Києві помітили, що останні два з половиною місяці місто стали дуже сильно бомбити.
Тренування у нас проходять рано, і доводиться вставати о 7-й ранку. А коли вночі масово обстрілюють "шахедами", балістикою, ти йдеш до підвалу, не висипаєшся, зранку прокидаєшся такий трохи втомлений, але потренувався, тяжко, однак приходиш додому, виспався і на вечірнє тренування вже йду з повними силами. Тому це, звісно, проблемка, але не така, щоб здаватися і не рухатись уперед.
– Ви увесь цей час тренувались в Києві?
– Так, тренувалися в Києві, вдома. Тут багато спаринг-партнерів, нещодавно ми їздили на турнір, там був невеликий збір в Берліні, там хлопці дещо старші були, юніори, ми з ними готувалися, поборолися і були готові їхати на змагання на всі 100 відсотків.
– А після початку повномасштабного вторгнення РФ виїздили чи залишалися в Києві?
– Виїздив десь на рік в Чернівці, нас там прийняла мамина подруга, за що їй дуже велика вдячність. І ми той час мешкали Чернівцях, тренувалися трохи. А потім ситуація дещо заспокоїлась, і ми повернулися до Києва, бо сидіти там вже просто не можна було, просто дуже хотілося додому. Потроху відновились тренування, і почали готуватися вдома.
– Вибачте, що торкаюся цієї теми, але знаю, що ваш тато захищав Україну у лавах ЗСУ і, на жаль, загинув.
– Так, батько воював на Покровському напрямку. Він пішов добровольцем разом із своїми друзями, десь півтора року воював, а потім сталася така ситуація... Так, було тяжко, але я з цим впорався, і тепер мене бере гордість, коли піднімаю прапор, і я радий, що можу щось зробити в пам'ять про нього.
– Я так розумію, що батько із друзями спочатку приєднався до київської Тероборони?
– Так, він із самого першого дня повномасштабного вторгнення залишився в Києві і казав, що разом із хлопцями піде до Тереборони. Тож виїжджали там на завдання. Коли російські війська прилітали і їх висаджували, батько з хлопцями їхав на перестрілки, на все таке. Думаю, він би з першого дня пішов і воювати, але не було ніякої військової підготовки.
Тож він пройшов підготовку і хотів бути зарядженим на всі сто процентів, зокрема й вся екіпіровка. Тому що деяку екіпіровку не докупляють. І це погано. Звичайно, довелось придбати за свої кошти, але це не найбільша проблема. І вже підготовлений поїхав з хлопцями на фронт, а там вийшла така ситуація... Не дуже...
– Ви вже є призером чемпіонату світу. Які були відчуття, коли здобуваєш нагороди таких змагань?
– Не знаю, напевне, найбільш емоціональним для мене був чемпіонат Європи, тому що там я боровся в фіналі, і трапився дуже спірний момент, де можна було віддати мені перемогу. Найприкріше, що навіть не передивилися той момент, а потім сказали, що, так, я, можливо, там і виграв.
І от коли таке друге місце – це, мабуть, найбільш болюче, що може бути. Тому що, гаразд, коли ти просто програв... А коли ти розумієш, що виграєш, і я ще вивів два шидо, і мені залишалось останнє шидо – просто добити, і я міг це зробити, у мене ще було дуже багато сил, емоцій. Я міг добити. Але вже так вийшло, нічого страшного. Але прикольно, що узнають десь, фотографуються.
– На жаль, у дзюдо у "нейтральному" статусі до змагань допускають російських спортсменів. Вам вже теж доводилося з ними зустрічатися на міжнародній арені.
– Я боровся з "нейтральним" в фіналі на Європі. І боровся на чемпіонаті світу. І теж виходила весь час якась така ситуація. Але на Європі все, що я міг, для себе я виграв, а на чемпіонаті світу був дуже заряджений, було легко з ним боротися, але збив темп тим, що розбив собі ніс. І, я думаю, досвідчені спортсмени знають: якщо ти збиваєш собі темп і зупиняєшся, то далі все може скластися дуже погано – все, боротьба просто не йде. Так і вийшло.
Я був дуже засмучений, тому що борюсь і розумію, що сам не свій, бо я виходив зовсім іншим. На відео видно, як я півтори хвилини просто рубав і показував реально дуже гарний результат, а потім збився темп, я став просто сам не свій і програв. Але нічого, я не вважаю, що там сталось щось таке, за що я би себе кусав. Думаю, ми ще зустрінемось з цим хлопцем і це питання закриємо.
– А представники країни-агресорки намагаються якось йти з вами на контакт чи підійти, зачепити?
– Загалом ні, але на чемпіонаті світу вони намагалися з нами розмовляти. Я одразу сказав, що ні з ким не буду розмовляти, нікому руку тиснути буду і фото з вами робити не збираюсь. Мовляв, одразу попереджаю. Поставив крапку.
А взагалі ніхто ні з ким не розмовляє, немає бажання, дуже неприємно у нашій ситуації. Ну і для мене це неприємні люди.
Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA і Viber. Не ведіться на фейки!