1,5 млрд людей – і серед них немає футболістів? Чому Китай завжди пролітає повз чемпіонат світу

Уявіть: ви живете в одній з найбагатших країн світу, у вас стільки людей, що планета може викривитися. Держава жорстко регулює кожен крок і, наче, має допомагати такою бюрократією в усьому. Але футбол так і не розвинувся. У таких умовах живе Китай – про їх збірну ви ніколи нічого не чули. Та й не почуєте, бо чемпіонат світу для них навіть не мрія, а турнір, який існує десь там. Чому у величезній країні вийшло так погано? OBOZ.UA розповідає історії, про які ви і не замислювалися.

Єдиний виступ – національна гордість

Китайська збірна існує давно, але потрапити на чемпіонат світу змогла лише один раз, у 2002 році. Головним творцем того успіху називають тренера – серба Бора Мілутиновича. Він не вперше виходив на ЧС (п’ятий раз поспіль із різними збірними), тому вирішив, що для китайців потрібен свій власний стиль футболу. Його назвали "Щасливий футбол", де команда мала уникати психологічного тиску преси та суспільства. І це спрацювало.

Зібравши ту найкращу збірну, Китай серйозно взявся за відбір на ЧС. Азійська кваліфікація сама по собі екзотика, ми переконуємося в цьому кожен рік. Той етап не був виключенням, тоді вони потрапили у квартет зі збірними Індонезії, Мальдів і Камбоджи. Але дракони просто не помітили суперників: 6 перемог, 25 забитих і лише 3 пропущені м’ячі. Далі був другий етап і група на 5 учасників, але й там вони взяли 7 перемог у 8 матчах; програли Узбекистану тільки останній тур, коли відрив і без того вже був космічним. Сталося диво і збірна Китаю вперше в історії потрапила на Мундіаль.

Їхати було недалеко, турнір проводили в Японії та Південній Кореї. У групі С компанія зібралася солідна – Бразилія, Туреччина та Коста-Рика. Однак вже в першому ж матчі травмувався лідер, захисник Сунь Цзіхай. Проти костариканців збірна поступилася 0:2. Далі… ще дві поразки – 0:4 і 0:3. Отримавши 9 сухих м’ячів, Китай безапеляційно вилетів із першого і єдиного для них чемпіонату світу. Зате китайці можуть похвалитися тим, що у їх воротах розписувалися такі легенди, як Роберто Карлос, Рональдіньо, Роналдо та Рівалдо – майбутні чемпіони 2002 року.

Попри те, що той виступ був ще гіршим, ніж гра збірної України у 2024 році, турнір спровокував безпрецедентний медійний бум. Матчі збірної Китаю збирали аудиторії буквально в сотні мільйонів глядачів – школи та підприємства навіть зупиняли роботу, щоб люди могли дивитися трансляції. Але сплеску на майбутнє не було: те, що ви сьогодні нічого не чули про китайський футбол, означає, що за понад 20 років Піднебесна так і не засвоїла уроки.

Китайський футбол програє ще з етапу дворів

Національне піднесення мало б стимулювати дитячий футбол, як було в Україні після 2006 і 2012 років. Але ні, Китай провалив завдання на найпершому рівні. Все через те, що в країні жорстка система академічної конкуренції і є жахливий іспит Гаокао, який забирає весь час на підготовку. Малечі буквально нема коли грати, бо треба готуватися, а батьки не хочуть так ризикувати майбутнім своєї дитини.

Двори не стали місцем зростання. На відміну від України, європейських чи африканських країн, у Китаї немає традиції масового вуличного футболу. Саме там діти зазвичай розуміють, що хочуть спробувати більше та навчаються базовій креативності. Але навіть якщо хтось потрапить у великий футбол, його чекає бюрократія. Замість довгострокової стратегії, Китайська футбольна асоціація постійно шукала, як би зробити "цікавіше". Тому почалися жорсткі ліміти на легіонерів, обов’язкові квоти для гравців до 23 років, а також спроби штучної натуралізації іноземців. Як розумієте, національній збірній це аж ніяк не допомагало.

А в останні роки китайський футбол остаточно потонув під впливом грошей. Там десятиліттями квітне корупція і зараз її пік. Договірні матчі, підкуп суддів та махінації з трансферами – основа тамтешнього спорту, яка знищила нормальну боротьбу, а кілька хвиль гучних антикорупційних розслідувань закінчилися ув’язненнями топ-чиновників Китайської футбольної асоціації та навіть колишніх тренерів збірної. Не складно уявити, на якому нульовому рівні буде довіра від вболівальників і чи захоче хтось іти грати у футбол із такою атмосферою.

Вилікувати проблеми не вийде ніколи

Китайська економіка серед найбільш розвинених у світі, їх населення – за різними підрахунками від понад мільярда до півтора мільярда людей. Є навіть державна ідея з амбіціями виграти Чемпіонат світу до 2050 року. Але після ЧС почалася системна криза. Головна проблема – бажання отримати результат тут і зараз. Це виглядає дивакувато, але Китай прорахувався там, де цей прорахунок мав би бути ідеальним.

Майже всі топові клуби фінансувалися великими корпораціями, переважно забудовниками. Футбол для них став інструментом лобіювання інтересів перед місцевою владою, а не засобом досягнення спортивних успіхів. Коли в Китаї почалася криза нерухомості, фінансування миттєво згорнули. Показовим є приклад клубу "Цзянсу" – той у 2021 році виграв чемпіонат Китаю, але через кілька місяців припинив існування. Домашня корпорація отримала результат тут і зараз, а далі просто відмовилася від непрофільного активу. Чимось нагадує Україну та період середини 2010-х років, коли топові бізнесмени залишили імениті клуби сам на сам із проблемами й ті просто зникли.

На міжнародному рівні все погано. Остання перемога в азійській Лізі чемпіонів від "Гуанчжоу" була аж у 2015, а за майже 70 років скільки існує той турнір, вигравали тільки 2 команди. "Ляонін" брав кубок аж у 1990, тоді як "Далянь" тільки одного разу насолоджувався фіналом у 1998.

Ви ж пам’ятаєте, як Китай десять років тому масово скуповував за мільйони європейських футболістів? Схема зламалася так само швидко, як запустилася: до Китайської Суперліги переходили Дрогба, Тевес, Оскар, Вітсель, Маскерано та інші. Залучали й топ-тренерів, таких як Марчелло Ліппі чи Луїс Феліпе Сколарі. Але сумарні мільярди доларів не спрацювали. Вже через кілька років у країні запустили жорстку податкову політику стосовно спорту і космічні зарплати зникли. Разом із гравцями. Тому Китаю просто немає на кого дивитися на власні очі, а не з екранів телевізора – і їх збірна лишається просто командою з Азії, яка одного разу нагадала про себе та не може знайти футболістів серед півтора мільярда людей.