"Грузини бажали багато поганого". Український форвард – про літери Z на стінах у Сербії, вилучення у збірній України та особливості життя у США

Олександр Кобзистий дебютував у збірній України у дуже важливому для нашої команди матчі відбору до ЧС-2027 проти Грузії (95:76), де отримав два технічні фоли та вилучення, але вивів з гри американського лідера суперника Маркіза Ріда, спростивши завдання партнерам. Тренер після поєдинку похвалив форварда за те, що той зміг постояти і за себе, і за команду. Сам Олександр, який останні два сезони грав у США за університет Орегону, вважає, що без характеру у спорті нікуди, і будує сміливі плани.

В інтерв’ю OBOZ.UA син відомого українського баскетболіста Віктора Кобзистого розповів про тренування з батьком і його №6, запрошення до команди з Белграда та поведінку сербів після початку повномасштабної війни з РФ, особливості студентського баскетболу в США, де у команди був приватний літак і власний шеф-кухар, а також виступ за дорослу збірну.

GGBET є титульним спонсором Федерації баскетболу України та збірної України. Кожен матч національної збірної — це подія, яку разом переживають тисячі українських уболівальників. Букмекерський бренд GGBET створений для тих, хто цінує справжні емоції та унікальний ігровий досвід. Підтримай збірну України разом із GGBET!

– Знаєте, такого ефектного дебюту у збірній я давно не пам’ятаю. І це аж ніяк не іронія. Адже, з одного боку, так, вас вилучили в матчі з Грузією, але, з іншого – ви вивели з гри найрезультативнішого гравця суперників, натуралізованого американця Маркіза Ріда. Що взагалі сталося в той момент, бо, як мені здалося, другий технічний фол вам не за що було давати?

– Так, я згоден. Спочатку це був просто ігровий момент. Я пішов на підбір, у контакті, фізично. І оскільки я вищий за нього, Рід не зміг нічого з цим вдіяти, розлютився й почав мені щось розповідати. Я йому відповів, щоб він помовчав. І все. І тоді нам дали по першому технічному фолу.

Наступний момент – він хоче отримати м’яч, я теж фізично в контакті, по-баскетбольному, але без фолу, без нічого. Він почав тиснутися, штовхатися. Я просто стояв, щоб судді бачили, що це він провокує мене, а не я. Навіть підняв руки вгору, показуючи, що це він, а я нічого не робив. І все. Потім набігли всі, почали штовхатися. Судді вирішили, що мені теж треба дати другий технічний фол. Ну, вирішили і вирішили, що я вже міг зробити.

Напевно, я не так уявляв собі свій дебют у збірній, але вийшло так, як вийшло. І всі мене похвалили, тренер сказав: "Молодець, відстояв себе, відстояв команду, не дав себе образити".

– Ну так, я розмовляла з вашими партнерами, зокрема з В’ячеславом Бобровим, і вони казали, що вас нема за що сварити, адже ви діяли так, як і домовлялися, жорстко, але в межах правил.

– Так, я нічого такого Ріду не говорив, не провокував, я просто фізично сильно захищався, був у контакті й усе.

– Але партнери й тренери готували вас до того, що може статися така ситуація чи щось подібне? Адже з Грузією ми граємо не вперше і знаємо, що в їхньому арсеналі є брудні прийоми.

– Ніхто нічого про це не говорив, але я пам’ятаю, бо дивився ці матчі раніше й бачив, що таке вже було. І потім усі мене підтримали – і гравці, і тренери. Люди навіть написали мені в Instagram, підбадьорювали. Правда, грузини писали багато поганого. Писали мені і в коментарях, і в особистих повідомленнях.

– А що писали грузини? Якщо це можна озвучити.

– Ну, там дуже неприємні й негарні речі. Побажали дуже багато всього поганого.

– Після такого офіційного дебюту, з яким настроєм ви виходили на другий матч вікна проти Данії?

– Просто робити все, щоб допомогти команді виграти. Налаштовувався грати у свій найкращий баскетбол. Втім, як і на будь-який інший матч.

– І як оцінюєте поєдинок із Данією?

– Це був рівний матч, але потім нам вдалося трохи відірватися. Ми були готові до того, що вони гратимуть так агресивно, швидко, з великою кількістю дальніх кидків. Але у нас спочатку було багато втрат, тому данці трималися. Але потім ми трохи покращили свою атаку й відірвалися. Ми їх трохи понесли, і вони якось піддалися нашому ритму, нашому темпу, і розрив у рахунку почав збільшуватися – 10, 20, 30 очок. Чи було хвилювання? Я зазвичай хвилююся перед грою, а коли вона починається, то я вже спокійніший.

– Задоволені своєю грою? Все-таки набрали 9 очок.

– Завжди, звичайно, можна зіграти краще. Міг краще діяти в захисті, і в нападі теж можна було зіграти трохи краще. Але для першої повноцінної гри за збірну – непогано. Найближчим часом буду тренуватися, підтримувати себе у формі та працювати над усіма аспектами своєї гри, над фізичною підготовкою.

– Ну, як показали матчі в цьому вікні, ви маєте такий бійцівський характер. І поборотися можете, і поштовхатися.

– Ну, а в спорті інакше й бути не може. І всі мої тренери постійно говорили, що треба більше контактувати, бути більш фізичним, і тому я намагаюся так робити. Намагаюся прислухатися до тренерів.

– В Україні ви майже не грали, бо в 16 років стали однією із зірок збірної на Євробаскеті U16, набирали в середньому по 22 очки за матч. І одразу після цього поїхали грати до Сербії. Як з’явився такий варіант?

– Так, поїхав на чемпіонат Європи U16, за його підсумками у мене була дуже гарна статистика, і надійшло дуже багато пропозицій від різних команд. Але на тому турнірі були представники агентства "Біобаскет" і представники сербської команди "Мега". Там також були мої батьки, вони з ними поговорили, привезли моїх батьків до Белграда, показали їм там усе. І батьки вирішили, що "Мега" буде найкращим варіантом для продовження моєї кар’єри. Потім я повернувся додому з чемпіонату Європи і через кілька днів уже полетів до Сербії.

– Безумовно, Сербія – дуже сильна країна в плані баскетболу. Але щодо ставлення до України – є питання.

– Просто десь у 90-х моя мама жила в Сербії зі своїми батьками. Їй тоді було років 14–15. Дідусеві запропонували роботу, вони поїхали, прожили там років 5, і в них залишилися теплі спогади про Сербію. До мене всі теж добре ставилися до початку повномасштабної війни. Не було ніякої неприязні через те, що я з України. Навпаки, всі хотіли мені допомогти, всі піклувалися про мене.

– Ну так, по суті, 16 років – це все одно ще дитина. Як адаптувалися самостійно?

– Перший місяць зі мною жив дідусь, який знає сербську мову. Мені ж перший місяць було важко, бо все було сербською, а я не дуже розумів. Було складно звикнути до іншого баскетболу, до іншого рівня. Я приїхав – у них там свій зал, у залі є тренажерка. Мені зняли квартиру, забезпечили харчуванням. І підхід до тренувань відрізнявся від того, що був в Україні. Там було два тренування на день. Загалом, усе було по-іншому.

І я відразу почав добре грати. Вже перші матчі провів результативно, було комфортно, зручно. Дуже допомагали мені партнери по команді, щоб я почувався комфортно в новому колективі. У мене не було жодних проблем. Навпаки, я був радий, що нарешті житиму сам (посміхається). Пам’ятаю, що я був такий щасливий.

– А взагалі ви – вихованець кременчуцького чи київського баскетболу?

– Я народився в Кременчуці, але майже відразу ми переїхали до Києва, бо там грав тато. З татом я почав займатися і якийсь час тренувався лише з ним, потім спробував кілька різних команд. Потім, мені здається, я потрапив до Тетяни Олександрівни Чорногрицької в "Тейваз". Довго залишався в цьому клубі, там були різні наставники. Але за рік до Євробаскету U16 я перейшов до Київського спортивного ліцею-інтернату.

– Чи є у дітей відомих спортсменів є шанс не пов'язати життя зі спортом? Чи відчувається якийсь тиск з боку батьків або оточення, в якому ти зростаєш?

– Ні, з боку батьків не було жодного тиску. Сказали: якщо хочеш – займайся, якщо ні, то ні. Але мені просто відразу сподобався баскетбол. У мене в дитинстві вдома завжди були баскетбольні м’ячі. Я постійно ходив з м’ячем по квартирі й кидав у стіни.

У мене є молодший брат. Він теж займається баскетболом, але ми його ніколи не змушували. Він займався, потім сказав, що більше не хоче. І якийсь час не тренувався. Потім знову сказав, що хоче займатися. Наші батьки нас ніколи не змушували. Просто подобається баскетбол. Ось і все.

– Коли хтось із батьків прославився у своїй сфері, а дитина йде його слідами, її мимоволі починають порівнювати. Як ви до цього ставитеся? Адже порівнянь із батьком не уникнути.

– Я з гордістю до цього ставлюся. І коли порівнюють, мені, навпаки, приємно. Я навіть обрав собі шостий номер, бо тато носив цей номер. Я пишаюся тим, хто мій батько.

– Я добре пам’ятаю вашого батька і в "Азовмаші", і в "Будівельнику". А мої колеги навіть пам’ятають, як маленький Саша приходив з мамою на матчі в київський "Меридіан".

– Ось Денис Лукашов каже, що він пам’ятає мене ще маленьким, бо вони з моїм татом разом грали за "Будівельник". Питав мене, чи пам’ятаю я його. Я сказав, що його – ні, хоча пам’ятаю деяких гравців з того періоду, коли тато щодня брав мене на свої тренування.

– Хто запам’ятався найбільше?

– Я пам’ятаю Зака Морлі, Суада Шеховича, Андрія Малиша, Леоніда Стефанишина. Потім – Халід Ель-Амін, Томас Делінікайтіс. Мені здається, що ми з ним постійно бавилися в душі – він мене обливав теплою водою, а я його – холодною.

– Вас виховав баскетбол та баскетболісти...

– Так. Я пам’ятаю, як тато бігав кроси з командою, а потім ми бігали з ним удвох у парку на Дорогожичах. Я ще був маленьким і не міг добігти. А у мене тоді було улюблене морозиво "Буржуй". І тато мені казав: "Ось якщо ти зараз добіжиш, ми купимо тобі ціле відро морозива". І я добігав. Коли була така мотивація, я відразу добігав.

– Наскільки я зрозуміла, у вас навіть не поставало питання, який номер обрати?

– У всіх командах, де є така можливість, я беру шостий. Вперше, коли мене запитали, який номер я хочу, я підійшов і запитав у тата, який у нього. Він сказав, що шостий. І відтоді я беру його.

– Ви сказали, що до початку повномасштабної війни з РФ ставлення до вас у Белграді було дуже гарним. А що змінилося після лютого 2022-го?

– З боку гравців ставлення не змінилося. Просто на вулицях почали з’являтися сербські прапори й почали продавати футболки з російською атрибутикою, з Путіним та ще різні. На стінах будинків малювали графіті з літерою "Z". І коли ти йдеш вулицями й щодня це бачиш...

– І у вас з’явилося бажання покинути Сербію?

– Так. До того ж я не так багато грав, травмував плече. І вже хотілося виїхати звідти, важко було там перебувати.

– Як у вашому житті з’явився Університет Орегону, де ви навчалися і за команду якого виступали останні два роки?

– Закінчився сезон із "Мегою", і я сказав своєму агенту, що хочу поїхати до коледжу, щоб бути ближче до родини, бо вже тоді мама й брат переїхали до Нью-Йорка. І просто хотілося бути з ними хоча б в одному часовому поясі, в одній країні, бути поруч, щоб ми могли бачитися. Бо вони поїхали за спеціальною програмою і не могли залишати Штати.

Тому мені хотілося грати в США, щоб я міг часто бачитися з ними. Вони могли приходити на мої матчі. Мій агент запропонував мені кілька хороших варіантів у Європі, але я сказав, що все одно хочу в Америку. А там потрібно було отримати спеціальний дозвіл. І він сказав, що оскільки на той момент мені було вже 21, то я, швидше за все, не отримаю того дозволу. Але додав, що якщо я хочу, то можу спробувати поїхати або зв’язатися з іншим агентом. Я зв’язався з іншим, і він мені допоміг усе владнати. Ось так і з’явився Орегон.

– Наскільки ви залишилися задоволені своїм рішенням? Я розумію, що там зовсім інший світ у плані баскетболу...

– Все інше. Інший рівень навіть поза майданчиком. Наприклад, у нашої команди був приватний літак, і ми всюди літали на своєму літаку. У нас у команді був шеф-кухар. І після кожного тренування прямо в залі була окрема кімната, де на нас уже чекала готова їжа.

– І це студентський баскетбол.

– Так. Величезна різниця навіть у якихось дрібницях. Наприклад, у нас неймовірна кількість екіпірування. Ти заходиш і кажеш, що тобі потрібно це й це, приходиш через 5 хвилин, а в твоїй шафці вже все лежить. На матчах завжди повні зали. Куди б ми не їздили – і на домашніх іграх, і на виїзді – скрізь приходить щонайменше 10 тисяч людей. Атмосфера неймовірна, бо на студентських іграх вболівальники просто...

– Як вас прийняли в команді?

– Перший рік я теж пропустив через травми, не грав. У другий рік, коли розпочалася передсезонна підготовка, на тренуваннях я часто виходив у стартовій п’ятірці. Тренери казали, що дуже на мене розраховують, що я гратиму. Але потім я підвернув гомілкостоп, вибув десь на 5 тижнів, відновився вже безпосередньо перед початком сезону і не зміг знову влитися в ротацію. То давали грати, то не давали. Виходив десь на 10 хвилин. Важко було.

– А як зараз ситуація?

– Зараз усе добре. Жодних нарікань немає. Вважаю, що зіграв непогані товариські матчі проти Анголи та Литви за збірну. Звісно, є над чим попрацювати. Тренер мені сказав, і я постараюся це виправити. Буду над цим працювати, щоб у майбутньому грати ще краще і за збірну, і за клуб. І просто стати найкращим гравцем.

– До речі, до національної команди ви пробивалися фактично через збірні всіх вікових категорій.

– Я почав з U-14. І фактично щоліта приїжджав до збірної. Правда, на рівні U-14 хоч і були якісь змагання, але не чемпіонати Європи. Потім були команди U-15, U-16. Коли мені було 17, я приїхав, але це, здається, був ковід, і все скасували. У нас тоді просто пройшли збори в Пущі. У 18 років я поїхав до збірної U-20 зі Слепенчуком, потім була команда U-20 зі Степановським і U-20 із Забірченком.

Потім мене запросили до національної збірної, коли ми поїхали на Тайвань на товариські матчі. Після цього я пропустив один збір, бо мене не відпустив "Орегон". Вони сказали, що я відіграватиму важливу роль у команді й маю підготуватися. І ось виходить, що з 14 років я пропустив у збірній лише одне літо.

– Чим перша збірна відрізнялася від інших команд? На що одразу звернули увагу?

– Перший раз, коли я приїхав до дорослої збірної, ми їздили на Тайвань. І тоді я не особливо відчув якусь різницю, бо навколо мене було багато таких самих молодих гравців, багато знайомих, багато людей, які теж приїхали вперше. Хоча були, звичайно, й баскетболісти старшого віку – Слава Кравцов, Іван Ткаченко, В’ячеслав Петров, Володимир Конєв.

Але я просто приїхав грати в баскетбол. І оскільки вже був у професійному клубі, у мене вже були товариші по команді набагато старші за мене. Коли мені було 20–19 років, у мене були партнери по команді віком під 38. Тому я вже був готовий до цього.

– А зараз?

– Напевно, просто більше відповідальності. І, звісно, вищий рівень. Це зрозуміло. Але якихось великих відмінностей я особливо не помітив. Ніби я вже був готовий. Тим паче, що я приїхав уже 23-річним. Я не приїхав зовсім молодим. Хоча вперше мене викликали до першої збірної у 20, якраз після чемпіонату Європи U-20. Але тоді мене не відпустила "Мега". Сказали, що не можна грати за дві збірні за одне літо. Треба готуватися до сезону.

Потім мене викликали вже протягом сезону, але я вже мав травму. І сталося так, як сталося. Можливо, це й на краще. Я розумію, що в 23 роки вже зміцнів, вже більше розумію. Все одно ще молодий, але вже набагато доросліший, ніж я був у 20.

Ось коли я приїхав до Америки, то здивувався, яка в них там фізична робота – тренажерний зал, біг. І наскільки там взагалі все по-іншому. Набагато жорсткіше щодо фізичної підготовки. І в Америці ще більше можливостей тренуватися, бо в "Мезі" у мене було не так. Там не було залу, до якого ти можеш прийти в будь-який час.

В Орегоні, по-перше, є командне тренування та тренажерний зал. Але всі гравці, всі до єдиного, перед основним тренуванням беруть тренера й індивідуально близько години з ним займаються. А потім деякі ще й після тренування. Я, наприклад, ходив майже щодня. Зал доступний взагалі в будь-який час.

Є десь 10–15 людей, їх називають менеджерами, яким ти можеш написати, і вони прийдуть у зал, щоб подавати тобі м’ячі. Просто в будь-який час ти пишеш: "Я хочу сьогодні покидати о 8–9 вечора". І вони чекатимуть на тебе в залі. І ти кидаєш, скільки хочеш, тебе ніхто не виганяє. Завжди є три майданчики. І є автомати, які подають м’ячі. Я кидав щодня.

Мені здається, саме тому в Америці баскетбол настільки розвинений. Бо ти можеш приходити й працювати над своєю грою цілими днями. Вранці ти працюєш із тренером, потім — командне тренування, а потім ти ще можеш сам прийти й покидати м’ячі взагалі в будь-який час.

– Ви вже отримали якусь спеціальність?

– Так, я вже закінчив навчання й отримав диплом із кримінального права. Побачимо, може, колись це стане в нагоді.

– Де плануєте продовжити кар’єру?

– Ще не знаю. Поки що без плану, без команди. Чекаємо.

– Хотілося б залишитися в Америці чи вже придивляєтеся до Європи?

– Ні, хотілося б ще залишитися в Америці. Мені подобається в США, подобається, що можна багато працювати. Не подобалося, що не було особливо багато ігрового часу, але в іншому місці буде інакше. Подобається, як вони ставляться до спортсменів. Люди постійно ходять на баскетбол, завжди багато людей, багато вболівальників. Зал доступний 24 години на добу, 7 днів на тиждень. Бери й працюй над своєю грою. І пожити в Америці, мені здається, це гарний досвід, який варто отримати.

– Як вам місцева їжа?

– Так собі. Спочатку, коли приїхав, взагалі нічого не міг їсти, але через пару місяців уже звик і не особливо помічав різниці. Але зараз, коли приїхав до Європи, прямо скучив. Відразу пішов поїсти української їжі, потім сходив до грузинського ресторану.

– Насамперед борщик?

– Борщ, так, обов’язково. За кисломолочним сиром скучив.

– Давно були в Україні?

– Останній раз я прилітав під час сезону в Сербії на Новий рік на 4 або 5 днів. Це було, напевно, у 2021-му. Буквально за пару місяців до повномасштабного вторгнення. Приїхав побачитися з родиною, провести разом Новий рік, після чого полетів назад до Белграду. У нас якраз була невелика перерва в сезоні, і мене відпустили. І з тих пір не був удома...

Звісно, хотілося б і приїхати, і у "Палаці спорту" зіграти. Я пам’ятаю, як дитиною завжди ходив туди дивитися ігри збірної. І це було просто вау! На всі матчі намагався ходити, коли була можливість.

21+

РЕКЛАМА

УЧАСТЬ У АЗАРТНИХ ІГРАХ МОЖЕ СПРИЧИНИТИ ІГРОВУ ЗАЛЕЖНІСТЬ. ДОТРИМУЙТЕСЯ ПРАВИЛ (ПРИНЦИПІВ) ВІДПОВІДАЛЬНОЇ ГРИ.

ТОВ "ГГБЕТ". Ліцензія на здійснення діяльності з організації та проведення букмекерської діяльності від 23.08.2023 (рішення КРАІЛ від 08.08.2023 № 128). Ліцензія на здійснення діяльності з організації та проведення азартних ігор казино в мережі Інтернет від 23.08.2023 (рішення КРАІЛ від 08.08.2023 № 129).

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!