"Давай повернемось в Україну": олімпійська чемпіонка з легкої атлетики – про життя на Кіпрі, потуги росіян повернутись на змагання і нестачу дітей під час війни

Олімпійська чемпіонка з багатоборства Наталія Добринська на початку повномасштабного вторгнення РФ змушена була залишити Україну заради безпеки своїх трьох маленьких дітей, але потім не могла дочекатися, щоб повернутися додому. Адже титулована легкоатлетка ніколи не хотіла мешкати за межами батьківщини, навіть відмовилась від навчання у США. А після повернення Добринська започаткували у Вінниці власний турнір, який буде надихати дітей займатися спортом.

У розмові з OBOZ.UA Наталія розповіла, як наважилась на власні змагання у такий важкий час, які має обов'язки у Світовій Атлетиці і якими шляхами країни-терористки намагаються повернутися на міжнародні змагання. Також Добринська згадала досвід судді апеляцій на Олімпійських іграх, технічного делегата на чемпіонаті світу-2026 у приміщенні і зізналась, наскільки важко тренувати власних дітей.

– Як наважились започаткувати свій турнір DOBRYNSKA NEXT у такий складний час? Що вас підштовхнуло?

– Підштовхнуло все. По-перше, наші діти. Українські діти, які зараз переживають такі важкі часи. Можливо, ми навіть не помічаємо і не розуміємо, наскільки їм непросто. Тому що дитяча психіка зараз дуже травмована. І дуже хочеться діткам зробити радість, зробити для них свято. Тому що я знаю по своїм дітям, як вони до цього всього ставляться. І коли зараз літають Міги, лунають тривоги і вони з тими квадратними очима... Для мене це завжди дуже важко бачити і розуміти, в яких умовах живуть наші діти в період війни.

Тому дуже хочеться робити дітям свято, залучати їх до спорту, оскільки спорт нам просто необхідний. Кожній дитині. Цей турнір для того, щоб показати батькам, наскільки потрібен спорт. У нас є і батьківські забіги, щоб вони також активізувались, показували, що можуть, й інші батьки надихнуться ними – 100%. І будуть знати, що на наступний рік треба буде підготуватися краще, щоб взяти участь, отримати призи й підтримати дітей.

Це у мене, напевно, таке натхнення донести людям, наскільки спорт важливий, наскільки це може бути і святом, і здоров'ям, і красою, і об'єднуючим моментом. Оскільки я дуже добре пам'ятаю, як у ті часи, коли я тренувалася й займалася легкою атлетикою, ми їздили на змагання, і були хлопці, і дівчата, і ми всі разом дружили. Товаришуємо багато з ким і досі. Тобто формується така твоя спортивна тусовка людей, однодумців. Тут ти знаходиш друзів, з якими можеш йти по житті.

Тут формується характер дітей, а зараз – і ментальне здоров'я дітей, дорослих. Наприклад, мене тільки спорт зараз і рятує. Від самого початку війни. Тому що голова постійно думає про негатив, про те, чи хтось злетів, чи не злетів, де ті дрони тощо. Читаєш новини, які не є хорошими. А спорт якраз цей момент вимикає. Коли ти приходиш займатись, то просто включаєш свій організм, і всю себе віддаєш тренуванню. І це дуже сильно допомагає.

– Під час розмови з медіа напередодні турніру ви сказали, що найскладніше було знайти не гроші, а дітей. Як вам це вдалося? З якими ще викликами зіштовхнулися в цьому плані?

– Насправді для мене це було дуже великим здивуванням. Оскільки я беру участь в багатьох змаганнях – і всеукраїнських, і обласних у Вінниці. І завжди є спортсмени. Чомусь я навіть не могла подумати, що їх може не бути. І тим паче, що це триборство. Навіть не семиборства, де коли я ще тренувалася, у змаганнях брали участь дівчат 15-20.

А зараз там дорослих лише шість дівчат, хлопців ще менше, а в юніорах взагалі по дві людини. Я була дуже сильно здивована насправді. І зрозуміла дуже багато речей в цьому контексті. Дуже потрібно розвивати багатоборство, адже це – такий фундаментальний вид. Тому що діти мають вміти все. Тим паче, що в них маленькі бар'єрчики, це не є складно. В них м'ячі для метань можуть бути, біг, стрибки. Тобто, я вважаю і завжди вважала, що кожна дитина-легкоатлет має вміти це робити.

У подальшому, звичайно, дитина може просто стрибати в довжину чи висоту, але такі речі, як пробігти 100 чи 50 метрів з бар'єрами або без – елементарні. Але виходить, що це трошки не так. Однак зараз Федерація легкої атлетики розробила низку дитячих чотириборств, тому, я думаю, це все буде з часом розвиватись і підніматись на новий рівень.

І такими змаганнями, які ми плануємо робити, я хочу показати, що це буде цікаво, що будуть призи, які мотивують дітей, що вони можуть вигравати, а окрім нагород отримати якісь класні рюкзаки і кросівки. І грошові нагороди для старших чотирьох категорій. І ми точно заплануємо з Федерацією легкої атлетики низку таких багатоборств, щоб вони були і цікаві, і з призами, і щоб тренери також розуміли, що дітей треба розвивати в різних видах.

– Ось, наприклад, у мене дитина вісім років. Куди приходити таким маленьким дітям, щоб займатися багатоборством? Взагалі, як їм влитися у цей вид спорту?

– Дивіться, легка атлетика безкоштовна. Що я також вважаю дуже невиправданим фактом, оскільки за всі інші види батьки платять, а за легку атлетику – ні. І це, на мою думку, трошки знімає відповідальність із батьків, і з дітей. Знаю навіть по собі: коли я сплачую, наприклад, за боротьбу, і мені дитина каже, мовляв, мама, я не піду сьогодні, я відповідаю: "Дивись, ми за тебе платимо гроші, ти маєш це робити, це – твоя відповідальність". І він розуміє. Звісно, що це – батьківська маніпуляція, але часом нічого більше не працює. Тому хай вони вже вибачать (посміхаєється).

Тому я і думаю, що стосовно легкої атлетики є така несправедливість. Але треба знайти найближчий стадіон, манеж, і там точно є тренер з легкої атлетики. Я зараз у Львові з дітьми, і ми знайшли тут того, хто викладає. Звісно, я всіх знаю, але, заходячи в манеж або на стадіон, завжди є тренери з дітьми, до яких можна прийти і сказати: "Ми хочемо до вас в групу".

Якраз 8-9 років – це чудовий час почати займатися легкою атлетикою. Тому що вона є фундаментом для всіх видів спорту. Я завжди пам'ятаю, як всі тенісисти були колись в манежі – бігали кроси, всі робили бар'єрчики і стрибочки. Легка атлетика – це база. Дуже багато наших тренерів працює і у футболі, і в тенісі. Тому шукайте найближчий стадіон, приходьте під вечір, десь четверта година, оскільки всі зазвичай проводять ці гуртки і тренування після школи. Якщо шукаєш, то точно знайдеш.

У мене в Instagram всі запитують, куди йти. І це також велике питання, оскільки проблема тренерів і інфраструктури стоїть дуже гостро. Наприклад, навіть ми у Львові тренувалися в одному місці, потім всі переїхали на стадіон, а від нас цей стадіон знаходиться дуже далеко, тож тренувала трошки своїх дітей сама. І це дуже складно, найскладніше, що може бути. Тому я завжди кажу, що тренер – це особлива людина. Це має бути особливе покликання. Це має йти від душі, від серця, просто так тренером не станеш.

– От ми поговорили про те, що немає дітей, але і в дорослому багатоборстві у нас зараз теж дуже складна ситуація. Бо я пам'ятаю, як разом із вами серед фавориток змагань завжди була Людмила Блонська, потім з'явилася Анна Мельниченко, тепер – Касьянова. Тобто, у збірній України раніше постійно існувала така конкуренція, і ми завжди боролися за чемпіонські титули.

– Ми між собою боролися за перемоги на чемпіонатах світу і Європи.

– А на останніх чемпіонатах світу та Європи ми навіть не були представлені. У чому, на ваш погляд, полягає головна проблема?

– Важко сказати, якщо чесно. По-перше, це – війна. Роз'їхалася молодь, от ті підлітки, які зараз теоретично могли би бути цими дорослими, які виступають. Тому що, насправді, діти є – з 2014–2015-й і молодші. А ось до цих років прошарок підлітків, то їх якраз дуже мало. Багато виїхало, і це точно має вплив. На жаль, у цей час ми багато втратили і атлетів, і тренерів. Тому, так, багатоборство переживає зараз таке невелике затишшя.

Але я все-таки дивлюсь наперед, на 10-15 років. Тому треба формувати наших дітей. Давати їм цей поштовх, щоб через 10-15 років у нас знову було багато атлетів, які будуть захищати Україну і на всесвітньому рівні, і мати класні змагання між собою. Тому що завжди результат росте в конкуренції. Це я знаю по собі. Мені пощастило змагатися в той час, коли у нас були такі сильні багатоборки. Ми постійно боролися за місце під сонцем. Це дуже заряджає та стимулює. Тому я дуже вірю в наше майбутнє.

– Так, на жаль, зараз ми втрачаємо молодь. Хтось зі спортсменів приєднався до сил оборони і захищає нас зі зброєю в руках, як, наприклад, Аліна Шух, на яку свого часу покладали надію.

– Зараз це – просто велике щастя, що діти взагалі тренуються, що хлопці та дівчата ще якось виступають, і ми ще маємо атлетів. А нашим топовим атлетам взагалі просто велика подяка за те, що вони зараз такі рольові моделі, і за те, що вони так гарно виступають.

Ви ж можете собі уявити, наскільки це психологічно важко в таких умовах війни виступати, виходити на світову арену і стримувати там всі свої емоції, які є дуже різними в цій ситуації.

– А як ви зустріли війну? Знаю, що на певний час залишали Україну? Як повернулись і прийшли до свого турніру?

– Я взагалі давно мріяла про свої змагання. І Олександр Петрович Мендусь, це голова товариства "Колос", завжди казав: "Наталя, ну вже треба провести змагання". І я завжди це хотіла, планувала, але почалась війна. Діти мої були дуже малі тоді – два, чотири та шість років. І чоловік нас просто спакував і каже: "Ні, ви їдете!". І ми виїхали.

Ми виїхали і були на Кіпрі три роки, і вже місяців дев'ять, як ми повернулися в Україну. Тому що я кожного року казала: "Давай, ми вже повернемось. Ну, давай..." Але ми вирішили трошки залишитись і дати дітям англійську мову, для того, щоб вони стали сильнішими. У цій страшній ситуації додати їм щось, що ми би не могли зробити тут. Це була мова, ми їм її дали, і я дуже цьому рада.

Я вивчала англійську також, це мені дуже допомогло і допомагає, оскільки я – у Світовій Атлетиці, а мова – це прямо настільки важливо і настільки потребує уваги, що це мені також дуже стало в пригоді. І повернувшись, звичайно, хочеться робити все, тому що ти вдома, ти можеш вільно спілкуватись, ти можеш домовлятись. Мене знають люди, зі мною хочуть співпрацювати, ми знайшли класних спонсорів і думаємо вже про майбутні змагання.

Ідей дуже багато насправді, тому що наші люди, вони такі: починаєш спілкуватися, а давайте, може, зробимо змагання для дітей, а давайте, може, ще одні. І вже починається одне за другим. І такі всі креативлять, щось вигадують, мовляв, а давайте батьківські забіги, а давайте ветеранів запросимо.

У нас люди дуже відкриті, дуже талановиті, як діти-спортсмени, так і просто люди, які творять, щось вигадують і в такій страшній ситуації, в умовах війни живуть, роблять все можливе, що від них залежить. І це дуже круто. Тому я обожнюю бути вдома, я так радію, що ми тут. І хочеться віддавати зараз.

– Згодна. Але все-таки три роки за кордоном. Я знаю, що декому потім дуже важко повертатися, ти наче трошки відірваний від нашої реальності. Як ви наважилися? Особливо з дітьми?

– Я не наважувалась, я просто вже чекала цього моменту. Я хотіла повертатися вже після двох років, але вирішили залишитись ще трохи через мову. І я нарешті насолоджувалась життям за кордоном, тому що знала, що за 9 місяців ми вже їдемо додому (посміхається). Я тоді вже же розслабилася, мовляв, ну все, досить вже поспішати додому.

Знаєте, я дуже люблю Україну! Я тут народилась, виросла, всі мої перемоги, всі мої емоції були тут. Я ніколи не хотіла виступати за інші країни, я ніколи не хотіла навчатися в Штатах, куди мене просили увесь час переїжджати. Я завжди поверталася додому. Я ніколи не забуду повітря Борисполя, коли ти виходиш з літака втомлений після змагань, вдихаєш це повітря і розумієш: "Боже, ти вдома". І ціннішого за це немає нічого.

Тому я навіть не розглядаю і не розглядала ніколи життя за кордоном. Так, це може бути якийсь періодичний час, це для мене не є проблемою. Але завжди я хочу додому і завжди хочу, щоб і мої діти були українцями. Тому ми ще у Львові, бо у нього є така перевага – тут всі говорять українською, зберігають традиції. В мене дитина йде до першого причастя, до якого вони в школі готувалися пів року. І в мене тут бабуся з дідусем додатково.

Тому я дуже хочу прошити в такий український код своїх дітей. Щоб вони знали, що таке Україна, щоб вони знали традиції, пісні, мову. І взагалі просто жили в нашій чудовій країні.

– Мені здається, що у світовій легкі атлетиці ви маєте таку чималу вагу. Я бачила, що на чемпіонаті світу-2025 ви нагороджували призерів у чоловічих стрибках із жердиною на чолі із Мондо Дюплантісом. Це ж, безумовно, один з топових і дуже престижних видів. А на світовій першості-2026 у приміщенні ви були технічним делегатом, займалися організацію змагань. Розкажіть трохи детальніше про досвід роботи у World Athletics.

– Так, мене обрали до Світової Атлетики – зі 194 країн 164 проголосували за мене, і це був дуже великий успіх. Ми, чесно кажучи, навіть не сподівалися, що буде настільки багато. До цього я проробила дуже багато роботи, ми їздили на чемпіонати Азії, я знайомилась з людьми. Спочатку думала: "Боже, як же ж це буде взагалі?" Але все якось складалось дуже гармонійно, і так я влилася в колектив, і загалом у Світову Атлетику.

Мене запросили стати технічним делегатом чемпіонату світу. Це дуже важлива роль і дуже цікава. Для мене це було вперше. Але до того я вже була суддею апеляцій на Олімпійських іграх. Це також – просто неоціненний досвід. Там було дуже багато ситуацій. Наприклад, дівчата штовхаються на півтора кілометра, багато камер знімає, але судді все одно вирішують, оскільки камера не може визначити, хто був правий, а хто – ні.

Тому дуже цікаво, коли збираються всі судді. А я якраз була суддею в той час, коли Дюплантіс знову бив світовий рекорд на Олімпіаді. Але у нас були десь 5 чи 6 апеляцій, і ми бігли працювати. Тому того разу я не подивилася його світовий рекорд.

І знову таки, це – спілкування, ми говоримо. І легка атлетика дуже лояльна до атлетів. Це мені дуже подобається, тому що ми завжди стараємося взяти позицію, яка буде справедливою за правилами. І все одно, мені здається, що до атлетів ми більш лояльні. Це дуже круто, бо ми на їх боці, і легка атлетика цим дуже щира і відкрита.

Технічний делегат – це взагалі така унікальна річ. Спочатку ми готувалися, у нас були деякі зуми, телефонні зідзвони, де ми говорили про порядок денний, який буде розклад, які є питання, що можна поміняти, маленький зал для розминки, але тут нічого не зробиш. Тобто всі технічні моменти.

Коли ми вже приїхали туди, то за три дні оглянули просто кожен сантиметр манежу, там проводи не так лежать, де має стояти камера, де мають стояти судді. Всі технічні моменти – повністю все було на нас. Плюс, звичайно, там працюють команди, і нам вже залишається все перевірити – як все працює, як все злагоджено робиться довкола. І це було вже не так складно, але все одно дуже хвилююче, оскільки ми і формували забіги, і якщо якісь питання – спершу йдуть до технічних делегатів.

Наприклад, у стрибках у висоту всі починають стрибати з висоти 165 сантиметрів, а дівчинка приїхала з Норвегії, вона хоче починати зі 160. Такі дрібні питання, але їх багато. Як поставити забіг, коли в забігу на довгу дистанцію 16 людей – чи зробити два забіги, чи по дві людини на лінії? Такі технічні, легкоатлетичні завдання. І їх дуже багато. Це все приходило до нас, ми вирішували і за нашим підписом давали згоду на те, що ми робимо і як рухаємось далі.

– До речі, про досвід в апеляційному комітеті. Мені раніше здавалось, що найскандальнішими і найбільш драматичними є старти на спринтерських дистанціях на чемпіонатах світу, адже один фальстарт – і одразу дискваліфікація, просто немає права на помилку.

– Там працює електроніка і чітко видно цілі соті того, хто зробив фальстарт. До речі, цей чемпіонат світу був дуже спокійний, ми сиділи і думали: хоч би все спокійно пройшло. І був лише один фальстарт за весь турнір. І я ще ніколи не дивилась чемпіонат світу настільки от прям чітко. Я спостерігала за кожним атлетом, за кожною лінією по колу, щоб ніхто ніде не наступив, бо там одразу ж летять апеляції і все інше. І це було дуже цікаво.

А під час літніх чемпіонатів завжди більше питань, тому що там на довгих дистанціях завжди штовхаються ефіопки з кенійками. Оце такі основні цікаві кейси були. Оскільки спочатку хотіли забрати олімпійську медаль у кенійської бігунки, бо її штовхнула ефіопка, ми відбивались, бо апеляцію подає то і одна, то інша сторона. Ми там сиділи до першої ночі і дивилися записи зі 100 камер, було 100 думок, як це все скласти тощо. Тому це дуже цікава й глибока робота.

Я ніколи не могла подумати, що оця організаторська сторона – судді, волонтери – наскільки це величезна робота. Атлет приходить на змагання і в нього вже все готово: колодки стоять, стартер працює, речі забрали, десь віднесли, приходиш, а вони вже стоять в кімнаті. Тобто ми навіть не задумувалися, хто це все робить. А там просто тисячі людей включені в ці процеси.

Наприклад, коли я була технічним делегатом на чемпіонаті світу-2026, ми сиділи на спеціальних місцях нагорі, де бачили весь манеж, і мали навушники, де чули координацію. А координація йде з кожним. Наприклад, зараз триває довжина, а – там штовхання ядра, суддя, заберіть, будь ласка, якусь фішку на такій-то доріжці, суддя такий-то, відійдіть туди, камера має працювати звідти. І це все координується.

Я думала: вау, я ніколи в житті не могла про це навіть подумати. І це все треба пов'язати із трансляцією, з атлетами, з часом – там рахується кожна секунда. Коли я була атлеткою, то штовхання ядра завжди здавалось таким довгим. Мовляв, та давайте швидше, чого ми чекаємо? А йде трансляція, і організатори хочуть, щоб ядро показали. І тоді дають там перерву 20 чи 15 секунд на ядрі, показують нам стрибок к довжину, потім назад повертаються або ще щось.

І я постійно не могла зрозуміти: чого ж не можна відштовхати все одразу за 10 хвилин і пішли собі, що ж цей час тягнути? А легка атлетика – це не тільки атлети, це – трансляція, судді, волонтери, організація. Коротше, така маса всього. І я щаслива, що мені це все відкрилося, коли я потрапила в Світову Атлетику.

Я сподіваюся продовжувати свою роботу, тому що завжди, коли хтось потрапляє в World Athletics, то треба тримати це місце, оскільки це дуже важливо. А в ситуації з росіянами і білорусами зараз, то взагалі. Тому що я постійно тримаю руку на пульсі, щоразу на якихось робочих дзвінках, постійно пишу листи, коли бачу, що виникають якісь нові ситуації, ми постійно спілкуємося на цю тему, і це дуже важливо зараз.

І багато рішень приймаємо саме на радах, і я завжди маю виступи, і завжди проговорюю із усіма членами ради про те, що в нас відбувається, як це відбувається. І намагаюся в дружніх таких стосунках говорити більше, щоб всі розуміли, наскільки важка у нас ситуація, наскільки страшна ця війна для всіх людей і для атлетів.

– Так, бо в інших федераціях пішла вже така страшна тенденція, що їх повертають. І не просто в нейтральному статусі, а з прапорами і з національними гімнами. Чи підіймається тема повернення росіян у легкій атлетиці і наскільки важко протистояти зсередини організації?

– Знаєте, це ж всі довкола тиснуть. От нещодавно Міжнародний олімпійський комітет дозволив. Кажуть, що, давайте будемо молодих атлетів тощо. Але ми ж розуміємо, що за цим криється: тільки трохи відкриваються двері, як потім це все летить, і вже ніхто це не втримає.

І перше – нам пощастило з президентом World Athletics Себастьяном Коу, який тримає цю позицію. І дуже непохитний в цьому питанні. І коли він приїздив в Україну, він все бачить, він завжди дуже така проникна людина до того, що відбувається у світі, він завжди розуміється на всьому, і розуміє, що цього робити не можна. Бо він знає, яка в нас ситуація, і дуже нас підтримує. Це дуже велике щастя насправді.

Бо ми сказали спочатку: "Війна закінчиться – будемо розмовляти". Якщо ніякі дії не змінюються, ну як ми можемо змінювати щось? І щоразу ми спілкуємося, і він каже: "Не хвилюйтесь, я тримаю позицію". Тому ми завжди дико вдячні за це, і щоразу я просто захоплююсь цією людиною.

– Ми багато говорили про дітей в легкій атлетиці. Чим займаються ваші діти? Взагалі бачите їх у спорті?

– Так, обов'язково. Я вважаю, що кожна дитина має займатися спортом. Кожна. Взагалі без виключень. І батьки, до речі, це – головні тренери і ті, хто направляють дитину. Тому дайте дітям спорт. Це не має бути професійний спорт. Не обов'язково. Це має бути просто спорт. Дитина потім обере собі – займатись професійно чи ні. Але для здоров'я, для формування особистості, характеру і загалом, спорт – це найкраще, що ми можемо дати своїм дітям. Ну і навчання, зрозуміло. Спорт і навчання – це формула успіху дитини у майбутньому, на мою думку.

Мої діти займаються багатьма видами спорту. Ми кожну суботу та неділю з ними на скелелазіння, на велосипеди. Хочу дуже, щоб моя донечка стрибала в висоту, і вона стрибає, б'є свої рекорди на всіх змаганнях. Не знаю, як це складеться, бо діти зараз зовсім інші. Змусити їх не можна. І якщо вони скажуть, що не хочуть, я з цим нічого не зможу зробити.

Тому тримаю схрещеними пальці, тренуємося і дуже хочу, щоб вона стрибала у висоту. Це моя міря, але я намагаюсь свої мрії тримати при собі. Все-таки у дітей своє життя, своя доля. Тому я просто дуже хочу, щоб вони були здоровими, спортивними і щасливими.

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!