Блог | Не бійтеся дозволити своїй дитині жити
Приходу цьогорічної осені я дуже чекала і боялась водночас. Причина проста – моя донька пішла до 1 класу, і я, як і всі батьки, переживала як моя дитина адаптується і увіллється в класний колектив, як даватиметься їй навчання і не тільки це. Мушу зауважити, що мої переживання не безпідставні, оскільки моя донечка у свої 7 років ще самостійно не ходить, не пише і майже у всьому залежить від сторонньої допомоги.
Тобто, кажучи сучасною мовою, Ганнуся - дитина з особливими освітніми потребами. Я дуже довго зважувалась на такий крок. Я розуміла, що віддаю дитину з інвалідністю в звичайну школу, де інклюзія лише впроваджується, де немає практиків для навчання особливих дітей, де матеріально-технічне забезпечення шкіл часто існує лише на папері (і це тільки те що стосується школи) але … Я дуже прагну, щоб моя дівчинка ЖИЛА ПОВНОЦІННИМ ЖИТТЯМ, наскільки це можливо. Я хочу, щоб вона спілкувалась з однолітками (а не замикалась в чотирьох стінах і в собі); щоб вона розвивалась і тягнулась за здоровими дітьми, наслідуючи їх; хочу щоб стала повноправним членом суспільства зі всіма правами і обов’язками.
Коли 1 вересня ми йшли шкільним подвір’ям і галасливими коридорами, повними учнів, батьків, вчителів, я бачила, відчувала людські погляди: цікаві і здивовані. Першокласниця на візочку! І ці погляди не диво! Бо більшість батьків особливих діток не дають своїм дітям шансу бодай спробувати жити у суспільстві. Я розумію, що є багато труднощів. У всьому. Але якщо не пробивати цю стіну незнання, байдужості - все залишиться так як і було. А я так не хочу!!!
Все звичне не лякає нас. У нашому класі є діти, з якими моя дитина почуває себе комфортніше, ніж з іншими – я сміливо можу назвати їх друзями, бо такими їх вважає моя донька. Вони допомагають переміщатись у візочку школою; допомагають помити руки біля, непристосованого для візочників, умивальника; граються під час перерви і після уроків; діляться солодощами і фруктами. Від’їжджаючи на реабілітацію на кілька тижнів, більшість з однокласників підходили і бажали: хто щасливої дороги, хто досягнень, хто швидкого повернення. Діти дивляться на світ чистими очима, і вони сприймають інакшість не так як дорослі. Вони задають прості але відверті питання, показують як треба ходити. "Дивись, Ганнусю, спочатку ніжку ось так, потім іншу так", - навчає Владик, дивлячись як Ганнуся ходить зі мною на перерві.
Я не знаю, що чекає нас далі. Навчатись непросто. Особливо, коли є маса нюансів із ідентифікацією, сприйняттям, розумінням матеріалу. Але школа це не лише навчання. І за цим "іншим", що містить в собі школа ми йдемо туди щодня. Йдемо жити!
