Блог | Ізраїльська армія: що варто перейняти українцям?
У часи гібридної війни Росії з Україно для українців важливо спробувати запозичити досвід інших країн, які також опинилися у стані силового протиборства з агресивними сусідами. Декілька років тому пощастило майже місяць побути на стажуванні в Ізраїлі, побачити зблизька проблеми протистояння ізраїльтян з палестинцями, які не визнають саме існування Ізраїльської держави, як і Росія Україну. І, як мені видається, саме зараз в Україні ми могли б багато чого корисного перейняти з ізраїльського досвіду.
Їдучи до держави, яка понад 70 років знаходиться в стані неоголошеної війни з палестинцями, котрі ніяк не хочуть визнавати право ізраїльтян на свої землі, здавалося, що їдеш в зону суцільної нестабільності, де весь час потрібно бути насторожі, оскільки від коледжу в якому нас розмістили недалеко від містечка Кфар-Саби під Тель-Авівом, чітко проглядалися палестинські території, до яких було не більше 5 кілометрів.
Читайте: Керченский мост обязательно взорвут
У перший день після приїзду нас відверто попередили, що тут не так усе спокійно, як це може здаватися на перший погляд, але при цьому запевнили, що за певний час ми до цього звикнемо.
Як не дивно, адаптація і звикання відбулися буквально вже на другий день. Варто було тільки сонячного ранку на початку березня відкрити вікно і побачити прямо перед собою полуничне поле, почути щебет екзотичних пташок та відчути теплий подих ізраїльського "літа" навесні. І коли все віє спокоєм і душевною рівновагою, то мимоволі починаєш забувати про те, що "кассами" з палестинського боку дуже легко можуть долетіти до твого нового помешкання, і що лінія "фронту" з арабським світом проглядається дуже добре.
Образно кажучи, "хвиля" ізраїльського оптимізму відразу ж перекинулася й на нас. А позитивний інформаційний фон, що оточував скрізь, налаштовував на оптимістичне світосприймання, приводячи водночас у стан мобілізаційної готовності та спонукаючи до перейняття бадьорістю, життєрадісністю, твердою вірою у краще майбутнє і успіх.
Читайте: Массовый психоз в России: ждут ядерного удара
Власне, це світосприйняття ізраїльтян ставило закономірне питання – в чому ж причина національного оптимізму єврейського народу? Адже без нього важко було б вижити усі ці довгі, жорстокі та темні століття вимушеної бездержавності, знаючи, що у твоєму домі і на твоїй землі хазяйнують, змінюючи один одного, завойовники, які у жодному разі не бажають визнавати твоє право на свою батьківщину.
Оптимістичне світосприймання ізраїльтян стало по суті стержнем і основою для виживання нації посеред розбурханого моря арабського світу. Адже навряд чи можна говорити про швидку ймовірність політичного врегулювання нав’язаного палестинцями конфлікту, коли ті не визнають саме права на існування Ізраїльської держави. Проте у часи, коли нібито існують усі підстави для безнадійності і песимізму, Ізраїль вперто продовжує шукати можливості реального компромісу з арабським світом, що в підсумку може закінчитися проголошенням палестинської державності.
Очевидно, що національний оптимізм під час перманентної війни з арабами, котра фактично ніколи і не закінчувалася, для ізраїльтян не зводиться до ідеї виживання в абсолютно ненормальних умовах постійного конфлікту, а є можливістю постійно підтримувати статус однієї з найбільш технологічно розвинутих держав світу, яка перетворила опустелені колись під час арабської колонізації землі на квітучий і плодоносний сад.
Читайте: Боевой клоун Путина: сага о пулеметчике
Наразі, що найбільше вражає в ізраїльській дійсності, то це те, що як молоде покоління готове жертвувати собою заради свого народу. І хоча воно, можливо, і менш релігійне, ніж більшість його попередників (хоча і серед піонерів переселення з Європи й Америки на історичну батьківщину вистачало нерелігійних соціалістів різного спрямування), але не менш сіоністське та віддане ізраїльським принципам.
І якщо спробувати дати визначення ізраїльського оптимізму, то він є однією із похідних національного патріотизму. Оскільки душевний стан народу Ізраїлю є його "секретною зброєю" для подолання воєнних й економічних негараздів та дієвою підтримкою у періоди послаблення рівня керівництва країною. Народ єврейської держави завжди проявляє гнучкість і оптимізм, всупереч палестинському тероризму, політичній невизначеності і в періоди економічного спаду.
Необхідно звернути увагу на те, що ізраїльські військові та дипломатичні підходи до погроз у воєнній сфері ґрунтуються на п’яти елементах:
Стримуванні, тобто створення умов, що виключають прагнення противника вирішити проблеми воєнним шляхом.Раннє попередження (випереджальний удар, знищення об’єктів і конвоїв, що створюють загрози безпеці Ізраїлю).Пасивна оборона (готовність тилу).Активна оборона, тобто перехоплення різноманітних ракет, що запущені противником.Наступальні можливості, які дозволять скоротити кількість і частоту ракетних атак.
Таким чином, неважко помітити, що одним зі кольорів ізраїльського оптимізму є усвідомлення того, що усі надбання народу мають бути надійно захищені. А захищати свою країну, свій народ, свої території мусять усі. Незалежно від статі, віку чи політичних поглядів.
В Ізраїлі не раз доводилося спостерігати, як військові органічно вписані в життя всього соціуму. І вони гордяться тим, що захищають свою батьківщину.
Ізраїльтяни горда і красива нація. Такими зробили їх умови життя у вільній країні, бо вони виросли вільними на своїй землі. Після Другої світової війни на Землю обітовану приїхали не лише ті, хто переніс страхіття трагедії Голокосту і зумів вижити. Приїхали й учасники опору, котрі були офіцерами і солдатами різних армій.
У них була незламна воля відстояти свій вибір та свою країну, вирватися з стереотипів минулого, і створити щось принципово інше. Бо для того, щоб діти виросли вільними треба, що і батьки відчували себе вільними.
Так, дівчата-красуні у військовій формі охоче погодилися на "фотосесію" для української преси. По тому, що вони з військовими рюкзаками, можна визначити, що вони передислоковуються на нове місце служби. Але це сприймають, як належне, адже в Ізраїлі не існує жодних поблажок щодо військової служби ні дітям прем’єр-міністра, ні дітям членів кабінету міністрів, відомих політиків чи багатих підприємців. Тому й не намагається там хтось "відкосити" від призову, бо у цьому питання рівність для всіх є обов’язковою.
Таким чином, основою ізраїльського національного оптимізму можна вважати й рівність в екстремальних ситуаціях, коли кожен має визначити для себе, що для нього є важливішим, батьківщина чи власне благополуччя.
Адже система національної оборони Ізраїлю побудована таким чином, що у час "Ч" на допомогу країні, яка входить у зону чергового протистояння зі своїми арабськими "сусідами", літаками прибувають громадяни, які на даний час живуть чи перебувають в інших державах та євреї, що мають громадянство інших країн, але вважають своєю батьківщиною Ізраїль.
Їдуть військові спеціалісти, везуться пересувні госпіталі, прибувають медики різних спеціальностей, щоб захистити незалежність і суверенітет своєї держави.
А у той же час в самому Ізраїлі підтягуються резервісти і військові частини терміново доукомплектовуються закріпленими за ними військовозобов’язаними.
У одній із таких ізраїльських військових частин довелося побувати. Вражало, як ставляться військовослужбовці один до одного. Порядок, повага і взаємна підтримка відчувалися буквально скрізь. Хоча, іншого боку, усе це зовсім не відрізнялося від того, що вже раніше довелося побачити на американських і натівських військових базах в Америці і Європі. Адже для військовослужбовців розвинених країн подібна служба – це не що інше, як відповідальна робота. А роботу там звикли виконувати якісно і надійно.
Між іншим, хлопці і дівчата живуть хоч у різних казармах, але постійно пересікаються по службі та після служби, однак жодного випадку приставань чи нестатутних відносин там не спостерігалося. Скоріше за все, це можна назвати взаєминами товаришів по роботі, котрі сумлінно роблять свою справу, захищають батьківщину.
Ще одних захисників Ізраїлю довелося побачити на прикордонній заставі, що знаходилася в горах. Невелика за розміром, вона складалася з будинку з приблизно п’яти кімнат. У найбільшій за біля екранів комп’ютерів сиділи молоді хлопці й дівчата і моніторили закріплені за ними ділянки кордону. За той час, коли ми там перебували, ніяких особливих подій не сталося. Якщо, звісно, не згадати палестинського пастуха з козами, який випадково порушив кордон. Ця інформація була швидко повідомлена прикордонному наряду, який прибувши на місце, пояснив ситуацію порушнику, і той відбув з ізраїльської території.
Якщо відбуваються порушення серйозніші, то на місце швидко направляється на "Джипах" оперативна група, яка, у разі потреби, затримує чи заарештовує порушників державного кордону.
Наразі готовність дати відсіч непрошеним "гостям" і терористам відчувається скрізь. Так, цікаво було в Єрусалимі спостерігати за групою школярів, котрих супроводжувала молода дівчина з модерним карабіном. Ну так, на всякий випадок. І вона дозволила себе сфотографувати.
Біля старовинного єрусалимського базару також чергували військові з автоматами, адже ситуація може змінитися у будь-який момент, і дії терористів необхідно упередити.
Але найбільш зворушливим моментом стало сусідство з групою ізраїльських військових, які прибули на екскурсію до Стіни плачу. Вони сиділи групами в кілька невеликих кіл, вели жваву невимушену розмову і відчувалося, що вони вважають себе причетними до історії Ізраїлю, сучасну частину якої вони творять разом зі своєю державою.
Утім, сучасна ізраїльська історія – це наочний приклад того, як національний оптимізм і патріотизм допомагають країні вижити у ворожому оточенні. Адже ворога ми собі не обираємо і не напрошуємося, але якщо він уже є, то ми не маємо жодного права розслаблятися доти, поки він не буде нейтралізований або ж переможений.
То ж найбільший урок ізраїльського оптимізму полягає у тому, що хоча євреї і є мирною нацією, але вони готові дати відсіч кожному, хто тим чи іншим чином зазіхатиме на їхню державність.
Ізраїль має не найбільшу, але найкращу армію в близькосхідному регіоні. Це – приклад для нас. Адже зрозуміло, що росіяни завжди матимуть більшу армію, ніж Україна, але нам необхідно відразу ж націлюватися на те, щоб перегнати їх не за кількістю, а за якістю.
Хочеться вірити, що ми, українці, таки відтворимо свій Єрусалим. І українці з всього світу будуть приїздити до нас у Київ (саме його книжники з кола митрополита Петра Могили прямо назвали "другим Єрусалимом", що чекає на своє визволення) як на святе місце для кожного українця, де б йому не доводилося перебувати по світах.
