"Якщо ніхто не стане на захист країни, то за що загинув Олежка?" Інтерв'ю з акторкою Анною Яремчук-Бобало, яка втратила на війні чоловіка

Акторка Анна Яремчук-Бобало відома глядачам за ролями в театрі, кіно та серіалах ("Перші ластівки. Zалежні", "Люся-інтерн", "Хороший хлопець", "Жіночий лікар", "Свати"). У грудні 2022 року пережила найбільшу втрату у житті – на фронті загинув її чоловік – режисер Олег Бобало, який добровольцем пішов захищати Україну.

В інтерв'ю OBOZ.UA Анна розповіла, як переживає втрату коханого, чому й досі відчуває його присутність поруч, як доросла донька відреагувала на загибель батька і чому після цього сама хотіла піти до війська. Також акторка поділилася спогадами про життя в окупованому нині Криму, пояснила, чому вважає російську пропаганду найнебезпечнішою зброєю, розкрила історію незвичних подвійних прізвищ з чоловіком. А ще – розповіла про нову роль у містичному фільмі "Хатник", на знімальному майданчику якого ми й зустрілися.

– Анно, розкажіть про свою героїню в цій картині.

– Кілька слів хочу сказати про сам фільм. Для мене це тепла, світла історія. Про сім'ю, про рід, про спадок, який отримуємо від предків. Про те, що коріння потрібно берегти, адже коли людина не пам'ятає, звідки вона, їй складно будувати майбутнє. І, звісно, це ще й історія про кохання. Щодо моєї ролі, вона колоритна. Я граю дружину священника. За сюжетом мого чоловіка призначають служити в сільській церкві, і ми приїжджаємо шукати житло. Знаходимо стареньку хату, що продається. Для нас головне, що неподалік церкви. Але в цій хаті починають відбуватися дивні, незрозумілі речі. Оскільки мої герої – люди віруючі, сприймають це як прояв нечистої сили. І врешті-решт просто тікають звідти. Роль хоч і невелика, але додає історії настрою.

– Якщо говорити загалом, як війна вплинула на професію? Що зараз відбувається з роботою в українському кіно?

– Хороших акторів у нас багато, а от проєктів, на жаль, значно менше. Конкуренція велика. Якщо говорити про цей рік, то "Хатник" – лише моя друга робота. А для актора професія – це не лише питання заробітку, а й робота, яка потребує постійної практики. Коли цього немає, ти, звісно, сумуєш. А в моїй ситуації це відчувається ще гостріше. Після загибелі чоловіка, коли залишаєшся сама, робота стає не просто професією – вона допомагає жити.

– Якщо можете про це говорити: як ви переживали втрату? Що допомогло не зламатися?

– Мені дуже допомагало виписуватися. Я просто писала. У Facebook публікувала невеликі замальовки, спогади про чоловіка. Спочатку писала майже щодня – згадувала наше життя, різні історії, дрібниці, які хотілося зберегти. Рятувала робота. Коли виходиш на сцену чи працюєш на майданчику, можеш увесь біль, усі емоції вкласти в роль. Ще я буквально витанцьовувала свій біль. Із початку повномасштабної війни працюю в Закарпатському обласному театрі. Живу в Києві, але приїжджаю туди на роботу. Для мене це стало місцем сили. Пам'ятаю, звукорежисер просто вмикав мені музику, і я годинами танцювала на сцені, поки не впаду. Могла чотири години поспіль не зупинятися.

Шукала знаки. Побачиш хмаринку у формі серця – знаєш, це тобі привіт. Коли було дуже погано, йшла в ліс і просто викрикувала біль. І уявіть собі: це Київ, звичайний ліс, не Карпати якісь. І раптом просто на стежку переді мною вибігає косуля. Іншим разом – лисиця. І це щоразу траплялося саме тоді, коли найважче. Або знаходжу маленьке червоне сердечко з хутра. Я розумію, що, мабуть, у когось воно просто випало з кишені. Але чому саме в той момент, саме в ту секунду, коли мені так потрібна підтримка? Я вірю в такі речі. Вірю, що наші хлопці поруч і допомагають нам, і от через такі маленькі знаки також.

– Коли Олег вирішив добровольцем піти на фронт, що тоді відбувалося між вами? Про що говорили, що відчували?

– Ми живемо в Бортничах. Коли все почалося 24 лютого, прокинулися від вибухів. Я ще сказала: "Та це, мабуть, якась фура гримить". А Олежка: "Ні. Все почалося, поїхали". Він хотів відвезти мене і мою маму на захід. Олег львів'янин, а я кримчанка. Лише у 2021 році ми змогли перевезти мою маму із Сімферополя до Києва. Забігаємо до мами, а вона стоїть у нічній сорочці, руки в боки: "Я вже один раз виїхала – більше нікуди". І ми залишилися. Олег одразу пішов до Дарницької територіальної оборони. Для нього це було абсолютно природне рішення. Не тому, що він був якимось особливим патріотом, просто був громадянином своєї країни. Вважав, що саме так має вчинити. А вже 17 травня, нічого мені не сказавши, мобілізувався до ЗСУ. Причому міг цього не робити. Але сам наполягав, щоб його взяли. Наш сусід був військовим, і Олег постійно просив його допомогти з мобілізацією, навіть натякав на хабар, але його взяли і так.

Коли поставив мене перед фактом, я… Знаєте, я настільки його любила і люблю, що розуміла одну річ. Якби змусила залишитися вдома, ми не змогли б жити разом. Він ніколи не пробачив би собі цього рішення. І не пробачив би мені. Я не мала права забрати в нього можливість бути тим, ким вважав за потрібне бути. Це його вибір, і я його прийняла, хоч як не було страшно. У нас донька, їй зараз 24 роки. І ми обоє усвідомлювали: якщо зараз не зупинити зло, воно дістанеться вже не тільки нашим дітям, а й онукам. Я цього не хотіла. Моя мама телефонувала свекрусі і благала: "Іро, зупини його!". Але та відповіла: "Я не можу його зупинити. Чоловік має захищати свою землю". Ці слова дуже мені запам'яталися.

Тому зараз мені боляче дивитися на всі ці дискусії навколо мобілізації, ТЦК, заяв окремих людей, зокрема й із мого середовища... З одного боку, я не можу просто голосно сказати: "Усі мають іти". Бо знаю, яка це страшна ціна. Що таке чекати, що таке втратити людину, яку любиш найбільше. Але з іншого боку думаю: якщо ніхто більше не стане на захист країни, то за що тоді загинув мій Олежка?

Якщо, не дай Боже, ворог прийде сюди, моїй родині не буде місця. І знаєте, тут я знову повертаюся до теми спадку, яку піднімають у фільмі "Хатник". Я ж кримчанка. Для мене багато років домом залишався Сімферополь, хоча з 1996 року живу в Києві. Я тут навчалася, працюю, дуже люблю це місто. Але в душі завжди казала: "Мій дім – маленький, рідний, прекрасний Сімферополь". А тепер усе змінилося. Тепер у київській землі, на Лісовому кладовищі, лежить мій Олежка. Мій дім тепер тут. Мені часто кажуть: "Переїжджай на Закарпаття. Там безпечніше, там у тебе робота". Але я не можу. Здається, якщо поїду, то ніби залишу його. Знаю, що, можливо, це не зовсім раціонально. Але серцю цього не поясниш.

– У той час, поки Олег був на фронті, як ви підтримували зв'язок?

– Насправді він не встиг довго повоювати... Після 24 лютого, поки був у територіальній обороні, майже щодня повертався додому. Єдине правило було: "Аню, не дзвони". Мені це давалося дуже важко. Ми й до війни були дуже близькі. Могла телефонувати йому кожні п'ять хвилин, і це було абсолютно нормально для нас. А тут не можна. Він казав: "Просто пиши. Максимум, що зможу, – поставлю плюсик". І от ти пишеш повідомлення... Чекаєш того плюсика, як манни небесної. Або хоча б побачити, що повідомлення прочитане – сині галочки. Побачила – і вже видихнула. Коли у травні його мобілізували до ЗСУ, спочатку було навчання. Ми телефонували, переписувалися. Потім його на два місяці відправили до Великої Британії. Він був дуже здібним. Уже під час навчання його призначили командиром відділення. Присвоїли звання молодшого сержанта.

Потім, 28 листопада, їх відправили під Бахмут. Там були ротації: кілька тижнів на позиціях, потім коротке повернення, далі знову виїзд. Він приїхав додому, а 18 грудня знову поїхав. Перед від'їздом сказав те саме: "Аню, не дзвони". Я просто писала йому повідомлення і дивилася на телефон. Є сині галочки? Значить, усе добре. 19 грудня написала. Галочки не посиніли. Написала ще раз – нічого. Заспокоювала себе: мабуть, на позиції, немає зв'язку. Пам'ятаю, ще раніше запитала його: "Скільки часу має пройти, щоб я починала хвилюватися?". Сказав: "Ну, давай так – через місяць". І я тоді подумала: "Минув лише день". І все чекала, що ось-ось з'являться ті сині галочки.

Наступного ранку ми з мамою йдемо базаром, а люди якісь стурбовані, чую: "Цієї ночі багато наших, бортницьких, загинуло". Подумала: "Та ні... Не може бути, щоб це було про нас". Увечері лежу вдома, світла немає, під маленькою лампою читаю якусь книжку. І раптом боковим зором бачу, що Олежка поруч зі мною. Повертаю голову – нікого. Знову відвертаюся – лежить. І так тричі. Тоді вголос сказала: "Будь ласка, ти живий, не лежи тут. Будь ласка, будь живий..." А о п'ятій ранку страшно завив наш собака. За все життя жодного разу такого не було. А о восьмій зателефонував командир... Сказав, що Олег загинув.

– Вам розповіли, як це сталося?

– Вони поїхали вночі під Кліщіївку. Олег міг не йти на те завдання. Але була складна ситуація – наших хлопців могли взяти в оточення. Виїхали на евакуацію. Хлопці вистояли. Мені розповідали, що за ніч відбили три атаки вагнерівців. Олег уже сів у машину, щоб повертатися, але помітив, що немає одного побратима. Сказав іншим їхати без нього, а сам залишився чекати іншу машину і шукати товариша. Саме в цей момент стався мінометний обстріл. Осколок влучив йому в голову. Побратими сказали, що навіть для такого міцного організму, як у нього, це були секунди... Максимум двадцять вісім. Розумієте, якби він загинув у самому бою, але ж ні: вони вистояли, він переміг. Але доля розпорядилася інакше.

– Як на страшну звістку відреагувала ваша донька?

– Вони з татом були найкращими друзями... Знаєте, я завжди жартувала, що я вдома поганий поліцейський, а тато – хороший. Ще до повномасштабного вторгнення Ліза поїхала до Праги. Це був січень 2022 року. Дуже хотіла навчатися там, ще в Києві вивчала чеську мову, полетіла готуватися до вступу. За місяць почалася велика війна. Коли дізналася, що тато пішов на фронт, казала: "Мамо, як ти його відпустила? Так за нього боюся". А буквально за день чи два до його загибелі написала мені: "Наснилося, що тато загинув. Що ми його ховаємо..." Я почала її заспокоювати: "Це навпаки добрий сон, кажуть, що після такого людина довго житиме".

А потім настав той ранок. Найстрашніше було подзвонити доньці. Набрала. Каже: "Їду в трамваї на роботу". Я сказала: "Вийди, будь ласка, з трамвая". Вона одразу почала питати: "Мамо, що сталося?" Повторила: "Вийди, будь ласка". Коли вона вийшла, сказала лише одну фразу: "Тато загинув". І її крик... Не забуду його ніколи в житті. Потім Ліза розповідала, що в ту мить просто впала на коліна в брудну калюжу біля зупинки. Впала і кричала.

І знову ж таки переконалася: наші померлі рідні не залишають нас, вони – поряд. Коли Лізі після моїх слів стало погано, на тій зупинці раптом опинився чоловік. Як потім розповів, понад 20 років живе в Празі, сам українець. Підбіг: "Дитино, що сталося?" Допоміг підвестися, повів до аптеки, купив ліки, щоб обробити коліна. І просто сидів поруч, поки не приїхали її друзі. Уже наступного дня після загибелі тата Ліза попросила дозволу взяти котика. Він виявився тяжко хворим, вона кілька місяців його лікувала і зрештою врятувала. Мені здається, ця турбота допомогла їй поступово повернутися до життя. Тепер у нас у Празі є Семен. Семен Олегович.

Після загибелі тата Ліза казала: "Я піду до війська, ти мене не відмовиш". Навіть почала готуватися. Ходила на стрільби, навчилася поводитися зі зброєю. Хотіла стати операторкою дронів. Але побратими Олега почали її відмовляти. Казали: "Твій тато загинув, щоб ти жила, щоб була в безпеці. Навчайся, працюй. Нам потрібні живі українці. Бо за кого ми тоді воюватимемо, якщо нікого не залишиться?" Мені здається, саме їхні слова на неї вплинули. Зараз їй уже трохи легше. Поступово повернулася до життя, знайшла справу, яка надихає. Працює у мовній школі. Допомагає українським дітям, які через війну опинилися за кордоном.

– Ви народилися в Криму. Що сьогодні для вас означає півострів? Чи залишилися там рідні?

– У Криму в мене залишилися могили рідних. Там похований тато. Йому було лише 60 років, серце не витримало. Я впевнена, що його вбила саме ця "русская весна". Усі ті події, окупація, постійний тиск... Він цього просто не пережив. Тато до останнього залишався собою. Вітався словами "Слава Україні", говорив українською мовою. Я дуже просила його переїхати до Києва, просто благала про це. Ми з мамою разом вмовляли. Але він відповідав: "Це моя земля, і її не покину. Нехай вони йдуть". Для мене це дуже болюча тема.

Я корінна кримчанка. У нас там покоління за поколінням жили предки. Тому боляче чути, коли кажуть, що кримчани добровільно проголосували на тому псевдореферендумі. Я знаю кримчан, чиї родини поколіннями жили на цій землі. А були й ті, хто приїхав до Криму – переважно сім'ї військових із різних регіонів Росії. Це зовсім інші історії. Моя мама вже кілька років живе в Києві, але досі не може звикнути. Постійно мерзне. Каже, що сумує за домом... І я її розумію, бо земля – це не просто місце на карті. Це коріння, пам'ять про рід. Переживає за наші могили. Там поховані її батьки, дідусь, бабуся, прадідусь, прабабуся.

Там залишилися наші родичі. На початку повномасштабної війни телефонували нам, коли ми сиділи в укритті під обстрілами, казали: "Потерпіть, вас зараз звільнять..." Боляче таке чути. Хоча серед моїх однокласників було багато людей, які підтримували Україну. Але те, що відбувається в Криму зараз... Це зовсім інша реальність. Я зрозуміла одну річ: найстрашніша зброя – це пропаганда. В інформаційній війні ми досі багато в чому програємо. І я не знаю, що з цим робити.

Добре пам'ятаю перші дні окупації Криму. Бачила все на власні очі. У нас будинок на Москольці, у центрі Сімферополя, біля універмагу "Крим". Там встановили ретранслятори, і з них цілодобово лунала російська музика, звучали фрази на кшталт: "Крим повернувся в рідну гавань". Це повторювали без кінця. І знаєте, коли людина чує одне й те саме щодня, щогодини, це відкладається в голові. Потім мама розповідала, що по телевізору постійно крутили дивні ролики. Просто хвилину на екрані звучало: "Росія... Росія... Росія..." Знову і знову. Хіба це не спроба проникнути людині у свідомість?

У мене була найкраща подруга – проукраїнська. Уже після початку повномасштабної війни ми листувалися. Одного разу зізналася їй: "Можливо, це погано, але мені хочеться, щоб люди в Росії й окупованому Криму хоча б трохи відчули те, що відчуваємо ми". Вона відповіла: "Аню, це нормальне бажання. Це не помста, а бажання справедливості". Пізніше писала: "У нас у Сімферополі поки що спокійно. Але буде як буде".

А потім настав момент, коли війна почала приходити й до Криму. Після однієї з найстрашніших ночей у Києві, коли під час масованого обстрілу неподалік нашого будинку сталося влучання, я о третій ночі записала відео. Виклала його у соцмережі й згадала сатиричний дитячий вірш про те, що Росія ніяк не може від нас відчепитися. І знаєте, що подруга мені написала: "Аню, навіщо ви бомбите Крим? Хіба Україна не терорист? Це ж українська сторона б'є по наших електростанціях. Ми вже місяць сидимо без світла і бензину..." І тоді я зрозуміла, наскільки глибоко працює пропаганда. Людина, яка була абсолютно проукраїнською, почала говорити словами російського телебачення. У нас будинки, цілі райони стирають із лиця землі. А вони скаржаться, що місяць без бензину і світла. У Криму, де тепло, де навіть без електрики це зовсім інший рівень випробування.

Я тоді написала їй: "У нас узимку люди сиділи в квартирах, де було плюс сім градусів, коли надворі – мінус 25. І ти зараз порівнюєш це з тим?" У мене це просто не вкладається в голові. І це людина, яку знаю все життя. Ми сиділи за однією партою, навчалися в одній школі. У нас була чудова вчителька історії. Ми знали, що таке сталінські репресії, що таке комунізм, що робила радянська влада. І навіть їй змогли змінити свідомість.

Мама часто запитує мене: "Як же ми житимемо після деокупації? Як ми будемо з тими людьми?" А я відповідаю дуже просто. Я вірю, що Крим повернеться в Україну. Навіть більше – мені здається, цей процес уже почався. І я дочекаюся цього дня. Мама іноді каже: "Ой, я вже, мабуть, не доживу". А я їй відповідаю: "Ми обов'язково дочекаємося". І тоді вона знову питає: "А як ми будемо жити поруч із тими людьми?"

– Нещодавно в нас вийшло інтерв'ю з режисером Сергієм Кулібишевим, який родом із Керчі. Він сказав майже те саме. Мовляв, після деокупації доведеться жити поруч із людьми, з "якими дуже по-різному бачимо минуле, теперішнє і майбутнє".

– А я знаю, як із ними поряд житиму! Просто не буду спілкуватися. Мені не потрібне їхнє схвалення. Мені потрібна моя земля, моє море, мій Крим. А подобатися всім ніколи не прагнула. Просто тепер я вже не дам жодного шансу знову прорости цій заразі. Бо вона, як ракова пухлина: якщо не зупинити, розростається. Ми були занадто толерантними: "Розмовляють російською? Ну нехай – це ж Крим". Надто довго заплющували очі на речі, які не можна було ігнорувати.

Я пам'ятаю, як у Криму прибрали російські телеканали. Скільки було обурення: "Як же ми тепер без них?" Натомість з'явилися українські канали. Тодішній "1+1", передачі Костянтина Грубича – це був справді якісний контент. Згадую й інший момент. Якось ми пішли в кіно, уже не пригадую, з ким саме. Подивилися фільм, виходимо, і я запитую: "Ну як вам переклад?" Мені відповідають: "Чудовий російський дубляж". А я кажу: "Ви навіть не помітили, що весь фільм був українською мовою?" Ось настільки якісним був дубляж. Люди швидко звикли. Дивилися українські телеканали, хороші програми, інтелектуальні передачі. Це було цікаво. Потім я навіть не помітила, коли все почало змінюватися. З'явилися супутникові антени, повернулися російські телеканали. Разом із ними повернулася й пропаганда.

– Аню, у той час ви багато знімалися. Напевно, часто працювали на одному майданчику з російськими акторами. Якими вони були у спілкуванні?

– Так, російських акторів було дуже багато. Але проблема все в таки була не в них самих. А в наших продюсерах, асистентах, адміністраторах. Вибачте за грубий вислів, але це було якесь суцільне цілування в дупу. Я добре пам'ятаю, що для російських акторів – окремі гримерки, ставлення, сервіс. А українські актори сиділи разом у маленькому автобусі чи загальній кімнаті. Ми наче були людьми другого сорту. Це дуже зачіпало.

Особисто зі мною росіяни спілкувалися нормально. Але, думаю, тому, що коли ти знаєш собі ціну і не намагаєшся комусь догодити, то ніхто об тебе ноги не витре. Але був один випадок, який запам'ятала. Олежка тоді працював другим режисером на зйомках у Білорусі й узяв мене із собою. Мені дали невелику роль. І головну роль у тому фільмі грав російський актор Денис Нікіфоров. Це був, здається, 2008 чи 2009 рік. І знаєте, що він тоді мені сказав: "Ми ще Крим у вас заберемо". Я відповіла дуже коротко: "Подавитеся".

І ще один момент добре пам'ятаю. Моя мама працювала вірусологинею в республіканській санітарно-епідеміологічній службі в Сімферополі. Уже у 2010 році, у державну установу, їм приносили календарі. І на них була карта, де України як держави не існувало – вона була позначена як частина "російських губерній". Там були "Дніпровська губернія", "Донецька губернія". Це був 2010 рік, розумієте? Саме тому мені дивно чути, коли хтось з кримчан зараз каже: "Якби не Майдан, усе було б нормально". Та ні. Ще до Майдану росіяни просували свої наративи, уже тоді готували ґрунт. Намагалися нав'язати людям думку, що України як самостійної держави не існує.

– Аню, ви кримчанка, Олег – львів'янин. Як ви знайшли одне одного?

– Це все театральний інститут (усміхається). Напевно, це було кохання з першого погляду. Було якесь студентське свято. Переді мною сидів знайомий хлопець. Покликала: "Пашко, привіт!" Він обернувся. І разом із ним обернувся ще один хлопець. Кучерявий, світловолосий, із великими вухами, широкою усмішкою... Дуже харизматичний, з абсолютно кіношною зовнішністю. А потім з'ясувалося, що він ще й живе поруч зі мною в гуртожитку – поверхом вище.

До знайомства зі мною жодного разу не був у Криму, а я ніколи не бачила Львова. І коли він уперше повіз мене знайомитися зі своїм містом, то зробив це не будь-коли, а на Великдень. Для дівчини із Сімферополя це був культурний шок. Ми ж у Криму виросли ще в радянських традиціях. Бабуся могла спекти паску, посвятити її. Але якихось великих святкувань не було. А у Львові я побачила інший світ. Люди святково вдягалися, йшли до храму, навколо було стільки світла, радості. Я ніби потрапила в іншу Україну. Так само було і з Днем святого Миколая. У Сімферополі його не святкували, я навіть не знала про таку традицію. І ось одного ранку прокидаюся, а під подушкою лежить маленьке іграшкове кошеня. Питаю: "Що це?" А Олежка сміється: "Так сьогодні ж День святого Миколая. Це тобі Миколай приніс".

А потім відкривала для себе й інші традиції. Наприклад, поливаний понеділок після Великодня. Виходиш з маршрутки, а діти можуть облити водою так, що всі повністю мокра (сміється). Отак ми й жили. Були не просто чоловіком і дружиною. Ми були найкращими друзями. Я завжди кажу: секрет щасливих стосунків у тому, щоб кохана людина була водночас і твоїм найкращим другом. Ми абсолютно довіряли одне одному. Олег рідко говорив: "Я тебе люблю". Я навіть ображалася: "Чому ти мені цього не кажеш?" А він: "Не люблю гучних слів". Він був людиною дії. Не говорив пафосних фраз про патріотизм, не розповідав, як любить Україну. Він просто мовчки пішов її захищати.

– До речі, у вас за документами цікаві подвійні прізвища. Ви – Яремчук-Бобало, а він навпаки – Бобало-Яремчук. Як так вийшло?

– Це кумедна історія. Одружувалися ми в Сімферополі. Моє дівоче прізвище – Яремчук, Олега – Бобало. У РАЦСі нас запитали, яке прізвище будемо брати. Я чесно сказала: "Олежко, не хочу бути Бобало". Він одразу відповів: "Тоді я буду Яремчук". Але працівниця РАЦСу пояснила, що це створить багато клопоту з документами. Тоді Олег запропонував: "А давай обоє візьмемо подвійні прізвища". Так і з'явилися Яремчук-Бобало та Бобало-Яремчук – першим за правилами поставили рідне прізвище. Нам одразу сказали, що все життя доведеться пояснювати, чому так (сміється). А найбільше цьому зрадів мій тато – йому сподобалося, що Олег не відмовився від свого прізвища, але водночас узяв і наше.

– Аню, про що сьогодні мрієте в професії?

– Дуже хочу інтенсивно працювати. І, знаєте, не буду скромною: вважаю, що можу багато. За плечима вже є ролі, якими пишаюся. Моя моновистава "Краще б я народилася кішкою" отримала головну нагороду на міжнародному фестивалі в Монголії, а з "Гамлетом" ми представляли Україну на Всесвітньому шекспірівському фестивалі в Шанхаї.

Мені хочеться, щоб мене оцінювали не колись, потім. Не після того, як, не дай Боже, приб'є ракета. Не хочу, щоб потім говорили: "Яка ж вона була талановита... Шкода, що так мало зіграла". Хочеться працювати зараз. Мрію про велику, складну роль. Люблю трилери, фентезі, дуже хочу, щоб в Україні більше знімали дитячого кіно. І, звісно, з нетерпінням чекаю виходу "Хатника".

Уже незабаром вийде ще один важливий для мене проєкт – картина "Житє". Це п'ять новел, я знялася в одній із них – історії про двох сестер. Одна живе на заході України, інша – в Києві. В однієї син воює, а інша не знає, як зізнатися, що збирається вивезти 18-річного сина за кордон. Уся новела – це фактично їхня розмова. Обох сестер граю я. Це величезна відповідальність. Здається, новела триває хвилин п'ятнадцять, і практично весь цей час на екрані лише я.

Мені здається, ми нарешті починаємо усвідомлювати: кіно – це не просто розвага чи спосіб заробити гроші. Це історії, які формують людей. Культура – теж зброя, і війна це довела. Саме тому про Україну потрібно говорити постійно – і в нас, і за кордоном. Нещодавно після чергової масованої атаки я написала у Facebook англійською звернення до людей усього світу: "Нас убивають. Уже 2026 рік. Невже ми не маємо права жити, любити й не боятися за своє життя?" І цей допис отримав навіть більше відгуків, ніж мій пост після загибелі чоловіка. Мені написали люди з різних країн. Тоді я зрозуміла просту річ: не можна мовчати. Треба говорити – знову і знову. Бо поки ми говоримо – світ пам'ятає. Тому я дуже вдячна вам за цю розмову. Для мене кожна можливість розповісти про мого Олега – це велике щастя. Мені хочеться, щоб люди знали, яким він був.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з народним "довгоносиком" України Віктором Андрієнком – про політичну авантюру, пророчі жарти та пенсію в 4 тисяч гривень: "Зупиніть Андрієнка, бо ця потвора виграє вибори!"

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!