"Цю хворобу він мав давно". Друзі та колеги розкрили невідомі сторінки життя Степана Гіги, які той приховував від публіки

У Львові попрощалися з народним артистом України Степаном Гігою. Виконавця не стало 12 грудня, йому було 66 років. OBOZ.UA попросив колег та друзів Степана Гіги поділитися спогадами про артиста.

Павло Зібров розповів про принципову позицію співака щодо телебачення та шоу-бізнесу, а також про те, як Леся Нікітюк допомогла молодому поколінню відкрити його пісню "Цей сон". Продюсерка Анжела Норбоєва поділилася, що про Гігу говорили в музичній тусовці, а поет-пісняр Вадим Крищенко згадав, що той розповідав про хворобу, яка забрала його життя. Іво Бобул пояснив, чому обговорення того, що українські пісні, зокрема у виконанні Гіги, під час війни набули нового дихання, викликає у нього негативні емоції.

"Стьопа пройшов увесь шлях – від рядового солдата до справжнього генерала найвищого ґатунку, – розповідає Павло Зібров. – І, слава Богу, що хоча б останні роки він встиг побути в центрі заслуженої слави. Він справді сильний композитор і, що дуже важливо, має ґрунтовну, консерваторську освіту. Ми навчалися в консерваторії в один і той же період, завідувачем кафедри у нас був Костянтин Огнєвой, який навчав не лише вокалу – вчив професії на практиці. Казав: "Хлопці, поїхали на концерти: подивитеся, зі мною поспіваєте". У Степана були чудові вокально-інструментальні ансамблі, якими керував. У нього прекрасна студія звукозапису, а вся родина живе музикою. Діти – музично обдаровані: і донька Квітослава, і молодший Степан Гіга. Дружина також у цій стихії".

Степан був скромним, без жодного пафосу. Я ніколи не бачив, щоб він намагався кудись заходити, як кажуть, із чорного ходу. Не запрошують на зйомки – ну й гаразд. Ми казали: "Стьопо, а чого ти не приїжджаєш до Києва?" А він відповідав: "А хто мене запрошує?" Тоді ж тут бал правили "Русское радіо" та їм подібні. Телеканал "Інтер", та й ТРК "Україна" не брали в свої програми. Можливо, туди й можна було потрапити за гроші. Але який народний артист платитиме, щоб його показали по телевізору? Тож у цю тусовку він не входив: не любив тих редакторів, не ходив до них із хабарями й відверто ігнорував такі правила гри. Казав просто: "Пішли в баню".

Він пробивався завжди тільки своєю творчістю – ніколи нікому не платив і ні перед ким не прогинався. Був гордим. А таких не надто люблять. Він один із небагатьох – поряд з Оксаною Білозір та Марією Бурмакою – хто принципово ніколи не співав російською. Це була чітка позиція, і за неї його теж не любили, адже центральні телеканали, самі знаєте, в який бік тоді дивилися. Не співаєш російською – значить, не наш. Сиди собі тихенько, не висовуйся. Ну от так тоді було – де правду діти. Прямо в лоб цього не казали – але з хитрою такою усмішкою постійно тягнули в потрібний їм бік.

Водночас на заході України він завжди був надзвичайно популярним: завжди повні зали, люди знали його пісні, співали разом із ним. А в останні роки ці пісні підхопила вже вся Україна. У нього було багато концертів – і в Україні, і за кордоном. Він заслужив на таке визнання значно раніше. Але так уже склалося, що прийшло воно лише після шістдесяти. Зараз, у період великої війни, молодь активно цікавиться історією, зокрема й музикою. Не шоу-бізнесом, а справжньою естрадою тих років, коли вона переживала свій розквіт. Так от Стьопі дуже допомогла молодь.

Велику роль у цьому зіграла Леся Нікітюк, яка переспівала його "Цей сон". Знаю, що спочатку він не хотів давати на це згоду. Леся навіть казала мені: "Павле Миколайовичу, може, ви з ним поговорите? Я вже все написала, підготувала". Я їй відповів: "Лесю, я ж не його директор. Запроси його – нехай візьме участь у цій пісні, підспіває". Вона ж спершу хотіла заспівати її сама, але Стьопа на це не погоджувався. До таких експериментів він ставився стримано, не дуже їх любив. Він був класиком – у найкращому сенсі цього слова. У результаті він співає в приспіві разом із нею, в унісон. Ймовірно, передав їй запис із вокалом – і як гарно вийшло. Цього виявилося достатньо: почули, побачили, почали переспівувати, лайкати – і пісня завірусилася. Можна сказати, що саме Леся Нікітюк першою зробила для нього такий прорив. А далі молодь почала відкривати для себе його творчість: "Яка в нього "Яворина"! А "Золото Карпат"!"

Про те, що він хворів на цукровий діабет, широка публіка, звісно, не знала, і знати цього не мусила. У нашому колі про це було відомо. Рік тому він навіть переніс операцію, пов’язану з цією хворобою. Востаннє ми бачилися на День Незалежності – працювали на одній сцені. Він мав виступати після мене, але запізнювався, бо перед тим у нього був концерт у Львівській області, звідки одразу переїжджав до нас. Тож мені довелося затягнути свій виступ. Організатори просили: "Павле Миколайовичу, ще пісню, ще одну". Немає проблем, співаємо. Після концерту ми з ним спілкувалися, і я запропонував: давай зробимо колаборацію – Павло Зібров, Іво Бобул та Степан Гіга. Ти заспіваєш один куплет мого "Хрещатика", я – частину пісні "Цей сон" і так далі. Йому ця задумка сподобалася, але не судилося. Але найголовніше – те, що він залишив після себе: величезний скарб своїх пісень. Мільйони переглядів, любов слухачів і твори, які житимуть далі. Він уже вписаний золотими нитками в історію української пісні.

"Найголовніша риса, яка разюче відрізняла його від більшості артистів, – це повна відсутність зірковості, – розповідає Анжела Норбоєва, відома продюсерка, головна режисерка фестивалю "Шлягер року". – Я дуже давно знаю Степана Гігу. Він був надзвичайно простим, абсолютно скромним і навіть трохи сором’язливим. Навіть упродовж останніх трьох-чотирьох років, коли до нього прийшла просто шалена популярність, після концертів він поводився дуже стримано – ніби йому ніяково від такої уваги до себе. Зазвичай, як не крути, надмірна увага зазвичай змінює людей: когось зіркова хвороба лише зачіпає, а в когось залишається назавжди. У нього ж цього не було зовсім. Можливо тому, що до цієї великої популярності він ішов дуже довго. Хоча на заході України його знали й любили завжди, справжнє загальнонаціональне визнання прийшло лише три-чотири роки тому, але він так і залишився собою.

Загалом же він був надзвичайно душевною, приємною людиною і справжнім професіоналом. Мав ґрунтовну освіту – закінчив Київську консерваторію, куди вступив сам, без жодних привілеїв: простий хлопець із заходу України. Володів унікальним вокалом – із особливим тембральним забарвленням, не схожим ні на кого іншого й одразу впізнаваним. А це для співака надзвичайно важливо. Після закінчення консерваторії його дуже запрошували до опери – а туди, як відомо, кличуть далеко не кожного. До речі, про це я не знала: мені розповів Павло Зібров. Та Степан відмовився від оперної кар’єри, бо бачив себе саме естрадним співаком.

Його відхід – велика втрата для української культури. Це сталося надто рано і зовсім несподівано. Про хворобу знали не всі – назагал про це не говорили. Лише коли він потрапив до лікарні після свого дня народження, колеги дізналися більше. Сьогодні я саме переглядала одне з його інтерв’ю, де він дуже точно сказав: проживаючи життя, потрібно озирнутися назад і подивитися, що ти за собою залишаєш. А він залишив після себе вагомий музичний спадок. Знаєте, я не пригадую іншої людини в нашому середовищі, про яку ніколи й ніде не говорили б поганого. Про нього – не говорили ніколи".

"Ми співпрацювали, він був надзвичайно талановитим композитором, – розповідає поет-пісняр Вадим Крищенко. – Подивіться хоча б, скільки має переглядів його "Яворина" – десятки мільйонів. Перша пісня, яку ми написали разом, називається "Я – артист". Вона відповідає тим, хто вважає, що їхнє життя – це лише слава та багатство. Насправді буденність співака зовсім інша: це далекі дороги на концерти в холодних вагонах та розхитаних автобусах; це коли ти нездужаєш, а все одно виходиш на сцену в легенькому піджачку, тоді як глядачі в залі сидять у теплих куртках. Це – необхідність співати й посміхатися, навіть якщо на душі зовсім не весело. Чи ти хворий, чи ні – треба їхати. Пам’ятаю, як покійний Віталій Білоножко розповідав: "Я страшенно кашляю, але на концерт треба". Вийшов на сцену та проспівав, за його словами, на одному диханні, жодного разу не збився. Як тільки куліси опустилися, страшний кашель повернувся. Те саме було і з Дмитром Гнатюком, коли йому вже було багато років: "Такий хворий, ледь пересуваюся по хаті, – говорив. І продовжував: – Але коли виходжу на сцену, всього за кілька хвилин відчуваю себе зовсім молодим чоловіком".

Я один із перших дізнався про те, що Степан пішов. Михайло Маслій, бібліограф української естрадної пісні, повідомив мені: "Ти знаєш, не стало Степана". Цю хворобу він мав давно. Кілька років тому мені казав: "Лежав…" Я запитав, що сталося, а він відповів: "Цукровий діабет". Це дуже підступна хвороба. Якою людиною він був? М’яким і добрим у спілкуванні. Правда, між нами колись трапилася суперечка, за яку, мабуть, винен був я. Але потім ми зустрілися на концерті Степана Галібарди, обійнялися. Шкодую, що не попросив зробити фотографію разом – залишилася б пам’ять.

"Він був прекрасним мелодистом і сильним вокалістом, робив правильні, чесні речі, – розповідає Світлана Білоножко. – Візьміть хоча б "Яворину" – він співав її, коли ми прощалися з Назарієм Яремчуком. І ця пісня залишається актуальною до сьогодні: як вона тонко й красиво написана. Таким артистам немає ціни. На жаль, вони йдуть надто рано – це дуже боляче. Знаєте, артисти того покоління завжди працюють на всі сто відсотків. Вони себе не жаліють. Говорять, і Степан Гіга також: "Люди прийшли, купили квитки – отже, маю працювати на повну". Самовіддача в них шалена, колосальна. Через це в артистів часто не витримує серце, підводить здоров’я. Чи сталося це через перевантаження і надмірну роботу? Я не беруся стверджувати. Знаю лише, що він переніс операцію, що були ускладнення, щось далося взнаки. Подивіться, як він працював останнім часом – це була величезна робота, неймовірна праця".

"Раніше ми часто зустрічалися на спільних концертах, – розповідає Дмитро Яремчук. – Ми з братом добре знали Степана. Нас також об’єднувало те, що і він, і я навчалися в консерваторії у Костянтина Огнєвого – він, звісно, раніше, бо старший за віком. Завжди був дуже щирим, випромінював позитивну енергію, з хорошим настроєм, любив пожартувати. Коли він заспівав "Яворину", присвячену татові, ця пісня дала йому гарний творчий поштовх. Вона написана яскраво й дуже вчасно. Ми були на презентації цього твору в Івано-Франківську – це було вже давно. Ми знали про його хворобу, але про це з ним ніколи не говорили. Він був надзвичайно окрилений своєю роботою – він цим жив. І коли людина така віддана роботі, здоров’я іноді відходить на задній план. Дуже шкода, що так сталося".

"Ми практично починали разом: я – на Буковині, він – на Закарпатті, – розповідає Іво Бобул. – Час від часу зустрічалися на збірних концертах. Він був хорошою людиною, гарним композитором і прекрасним співаком. Його важко було з кимось сплутати – мав свій, самобутній тембр голосу. Я знав, що він хворіє, але не усвідомлював, що все настільки серйозно. Він ніколи про це не говорив. Як не спитаєш – відповідав: "Усе нормально". Ми час від часу телефонували один одному. Небезпечні проблеми зі здоров’ям сталися раптово: він збирався їхати на гастролі. Коли мені сказали, що Степан у лікарні, одразу передзвонив його хлопцям – відповіли, що справи серйозні. Я сказав: "Якщо щось потрібно – телефонуйте, допоможемо". Але не зверталися, значить, справлялися власними силами.

Багато хто сьогодні говорить про його популярність в останні роки. Мене такі розмови дуже засмучують, навіть часом виводять з рівноваги, бо ми завжди були в Україні. Ми завжди співали. Просто так складалося, що держава і ті, хто займався культурою, ставилися до нас от так. Але ми нікуди не зникали – ми співали українську пісню. Просто тут довгий час була сильна експансія російської культури. Хіба ви не пам’ятаєте? А зараз нарешті почали розуміти: в Україні є кому співати, є свої артисти. Не лише ті, хто приїжджав із Росії і яким стелили червоні доріжки. Нарешті ми почали усвідомлювати, що в нас є власна культура. Своє треба любити й поважати. Не чуже – своє. Ми часто кажемо: "Україна – співоча". Так, вона співоча. Просто про це надовго забули. І найболючіше те, що згадуємо й починаємо по-справжньому цінувати людей часом уже тоді, коли їх немає".

Раніше OBOZ.UA писав, що в мережі знайшли "раритетний" кліп Степана Гіги, який майже ніхто не бачив, на пісню "Цей сон".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!