"Ти запорола дубль, давай ще раз". Українка в Лондоні Карина Химчук – про зйомки з Джорджем Клуні, хейт від українців у Каннах і тата на фронті

Карина Химчук – акторка, яка гучно заявила про себе головною роллю у фільмі "Ти мене любиш?", що приніс престижні відзнаки, зокрема національну кінопремію "Золота дзиґа". Кілька років тому оселилася у Великій Британії, де продовжила професійний шлях. Там Химчук зіграла у фільмі "Їжачок" – дебютній режисерській роботі Гаррісона Дікінсона, представленій на Каннському кінофестивалі.

На початку лютого вийшла ще на один рівень міжнародної видимості: стала обличчям рекламного ролика, створеного спеціально для Супербоулу – фіналу чемпіонату з американського футболу, що вважається наймасштабнішою рекламною подією року. У відео Химчук з’явилася поруч із Джорджем Клуні, а режисером став один із найяскравіших митців сучасного Голлівуду – Йоргос Лантімос, відомий стрічками "Фаворитка", "Бідолашні створіння" та "Вбивство священного оленя". Ми зателефонували Карині до Лондона.

– Карино, якщо не проти, почнемо з вашого останнього гучного досвіду – зйомок у рекламі із Джорджем Клуні. Як усе відбувалося?

– Джордж – надзвичайно привітний, веселий і дуже світлий. Зайшов на майданчик – і одразу почав вітатися з усіма, жартувати. Хоча, якщо чесно, його на зйомках було небагато. Ми працювали два дні, більшість сцен – без нього. Він приїхав буквально на дві години: швидко відзняли епізоди з ним – і поїхав.

Повітря суперзірки – так, відчувалося. Що це людина іншого масштабу, іншого графіка. І водночас уся команда намагалася поводитися дуже тактовно: ніхто не біг фотографуватися, не засипав його питаннями. Але він поводився настільки просто й щиро, що за кілька хвилин забулося, що поряд людина, яку з дитинства бачила по телевізору. Особисто ми не спілкувалися – у сцені сиділи за дуже довгим столом: він на одному кінці, я – на іншому. Може, іншим разом (сміється).

– А як вам працювалося з Гаррісом Дікінсоном, якого в Україні багато хто знає за роллю в нещодавньому еротичному трилері "Хороша погана дівчинка", де зіграв у парі з Ніколь Кідман?

– Він дуже талановитий, це відчувається. Уже впевнено стоїть на ногах як актор, у Британії вважається суперзіркою. Коли стало відомо, що дебютує як режисер, чула певний скепсис у професійному середовищі – мовляв, актори часто хочуть спробувати себе по той бік камери, але не завжди це спрацьовує. Та вже на кастингу стало зрозуміло: він чітко знає, що хоче. Уважний до деталей, до інтонацій. І що важливо – не тисне. Навпаки, дає свободу: "Спробуй так, як ти відчуваєш". Працювати з ним було легко. Як актор він тонко відчуває партнерів і може підказати якусь "фішку", жест, паузу, яку ти могла б не помітити. Він справді крутий.

– Із фільмом "Їжачок" Дікінсона ви побували на Каннському кінофестивалі. І багато хто звернув увагу на ваш образ: на презентації картини ви з’явилися у вбранні від українського дизайнера Івана Фролова. Як знайшли одне одного?

– Окрім сукні від Фролова, у мене було також вбрання від Лілії Літковської. Команда Літковської сама написала мені напередодні фестивалю, запропонували обрати образ, надіслали каталог – було приємно. А з Фроловим нас фактично "познайомила" близька подруга в Лондоні – вона стилістка. Написала його піар-команді, розповіла про мене, про фільм, про Канни. І вони відгукнулися. Ми почали обговорювати варіанти – і зупинилися на цій фуксійній сукні, в якій я прийшла на показ нашої картини.

– Крім численних позитивних відгуків у пресі про цей ваш образ, у соцмережах з’явилися й критичні коментарі, мовляв, стиль був невдалим. Як сприйняли ці реакції?

– Мене здивувала кількість негативу в соцмережах. Звісно, на мені не була класична чорна сукня, але у своїй рожевій я почувалася весело й комфортно. Образ підбирала, враховуючи ранковий показ і концепцію заходу, і сприймала його як цікавий модний експеримент. Але потім почала помічати у мережах фото з неприємними коментарями від українців. Одна жінка написала щось на кшталт "іспанського сорому", і це зібрало купу лайків. І знаєте, як я це сприйняла? Як на сигнал того, що моя популярність зростає. І водночас подумала: "Готуйся, далі може бути гірше".

З відвертим хейтом я поки що не стикалася – ніхто не писав, що я "занадто повна" чи "надто худорлява", що зі мною щось не так. Але водночас розумію: у публічній професії зростання критики часто є зворотним боком видимості. Чим більше уваги – тим більше й оцінок. Тому намагаюся дивитися на це спокійно. Якщо вже хейтять таких зірок, як Моніка Беллуччі чи Леонардо ді Капріо, значить, і я якось зможу пережити критику на свою адресу.

– Карино, як минає ваш день? Ви з тих, хто прокидається на світанку й живе за чітким планом, чи у вас усе інакше?

– Насправді дуже по-різному. Будні акторки – це трохи про невизначеність. Є періоди, коли затверджена в проєкті: тоді все структуровано, знаєш, о котрій виїзд на майданчик, коли репетиції чи примірки. А буває – місяці очікування. Немає зйомок. Якщо це звичайний день без знімального майданчика, прокидаюся близько дев’ятої. Часто є кастинг або самопроби – їх не так багато, але регулярно: раз на тиждень чи раз на два. І тоді мій день – це підготовка. Вивчити текст, знайти партнера для запису, придумати, як це зняти. По суті, моя робота – робити хороші кастинги. Це теж частина професії, невидима для глядача, але дуже важлива. Інколи мої дні минають дуже буденно. А часом – дуже яскраво та живо.

– Акторство повністю забезпечує вас? Чи доводиться підстраховуватися іншою роботою?

– Коли тільки приїхала до Лондона, одразу влаштувалася працювати в бар. Зараз, слава Богу, можу дозволити собі не працювати офіціанткою чи барменкою. Намагаюся жити лише з акторства. Інколи грошей вистачає, часом, коли довго немає зйомок, починається тривога: а що далі? Але на цьому етапі мені вдається триматися тільки за рахунок професії.

– Як згадуєте період, коли працювали офіціанткою? Чого він вас навчив?

– Як мінімум навчив англійської. Коли переїхала сюди, майже не володіла мовою. Влаштувалася працювати, а британці – зі своїми акцентами: шотландським, ірландським, місцевими інтонаціями. Людина щось замовляє, а ти не розумієш. І в цей момент почуваєшся… дуже маленькою. Наче дурною. Хоча розумієш, що ти не дурна. Але мовний бар’єр робить дивні речі: з’являється скутість, комплекси, внутрішній сором. Перший рік був дуже важким – адаптація, інша ментальність, ця британська ввічливість, яка інколи здається трохи штучною. Почувалася білою вороною. Але з часом, майже за три роки, все змінилося. Я переборола багато своєї невпевненості – і це дуже відчувається в професії.

Раніше, коли приходила на живий кастинг і бачила режисера, кастинг-директора, для мене це був якийсь інший світ. Зараз мені теж страшно. Але це вже інший страх. Мені здається, я крок за кроком стаю на ноги. Але, за відчуттями, ще треба дуже багато часу, щоб бути тут як риба у воді. Цікаво, що коли приїжджаю до Києва, внутрішньої напруги нема. Там я просто є собою.

– Що вам давало сили все одно йти на кастинг: змушувало зібратися, зробити крок і зайти в кімнату, коли страшно?

– Розуміння того, що багато моїх колег, навіть британці, не мають доступу до таких проб. Актори були би просто вдячні Всесвіту лише за те, що їх туди запросили. І я, розуміючи це, просто не маю права крутити носом, боятися. Маю бути вдячною, що цей кастинг до мене потрапив. Бо сам факт, що мене вибрали, – це вже перемога.

– Чим відрізняються режисери там і тут? Я перед інтерв’ю спеціально подивилася "Ти мене любиш?" – і досі думаю про вашу героїню. Вона не відпускає, ви зіграли неймовірно тонко.

– Якщо чесно, переконана, що в цій роботі на 90% заслуга режисерки Тоні Ноябрьової. Матеріал, який вона написала для фільму, – це вже половина успіху. Там така точність у деталях, така правда інтонації, що акторові є на що спертися. А друга половина – це її характер. Думаю, якби я працювала з менш рішучим режисером, який не говорить прямо і не формулює чітких вимог, результат на екрані міг би бути зовсім іншим.

– Вона прямолінійна?

– Дуже! (сміється) І спочатку було непросто. Це проєкт, за який вона боролася, і вибір головної героїні був критично важливим. Тому вона була прискіплива, іноді жорстка, не обходила гострих кутів. Але вже на майданчику між нами виникла абсолютна довіра. Ми добре порозумілися. Було багато репетицій, підготовки – і саме це, мені здається, дало ту живість і натуральність, яку глядач відчуває. В українському кіно часто все відбувається в режимі "тут і зараз": обмежений ресурс, стислі терміни. Актор мусить одразу включатися, а це складно. І іноді через брак підготовки з’являється скутість, неприродність. Репетиції – це розкіш. І в цьому заслуга Тоні величезна.

Якщо говорити про британських режисерів, то вони дуже обережні, толерантні. Відчувається дистанція. Ніхто ніколи прямо не скаже: "Ти запорола дубль, давай ще раз". Це частково про культуру спілкування, частково – про страх здатися токсичним чи різким. Тут сильна політкоректність. У цьому є певний плюс: на тебе ніхто не кричить, атмосфера безпечна. Але іноді прямоти не вистачає. Бо актору важливо розуміти: що працює, а що ні – збоку це видніше. Мені дуже допомагає, коли мене спрямовують, от як Тоня робила. А тут ти відчуваєш, що режисер незадоволений, але він не каже це прямо. І ця недомовленість іноді заважає.

Коли все подається надто обережно, ти ніби читаєш між рядків – і витрачаєш на це зайву енергію. Водночас не можна не визнати: тут величезний рівень професіоналізму і ресурсів. На проєкти виділяються великі бюджети, а це означає – є час на підготовку. Є можливість працювати з сильними художниками по костюмах, з якісним світлом та технікою. Коли в тебе є ресурс, ти можеш бути спокійнішим. Режисер зосереджений на творчості, а не на тому, як встигнути за пів години відзняти сцену. В Україні я бачила картину, коли до режисера можуть підійти і сказати: "Швидше, у нас немає часу". І цей поспіх, звісно, впливає на якість. Тут режисеру ніхто не диктує темп.

– Ваше ставлення до кіно за ці роки змінилося? Це для вас більше творчість чи все ж бізнес? Особливо коли вже знаєш, як усе влаштовано зсередини.

– Так, дуже змінилося. Раніше я думала: головне – талант. Але слово "кіноіндустрія" недарма містить у собі частину "індустрія". Це бізнес, на кіно тут заробляють величезні гроші. І продюсери завжди думають категоріями окупності: скільки принесе цей проєкт, чи піде глядач на цю акторку, чи впізнаване її ім’я, яка в неї касова історія. Талант – це важливо, але його недостатньо. Потрібні контакти, рекомендації. У Лондоні я швидко зрозуміла, що в цій сфері всі всіх знають. І чим більше в тебе зв’язків, тим більше шансів, що хтось у потрібний момент скаже: "Я знаю цю актрису. Вона поки не зірка, але з нею варто попрацювати".

Тут існує баланс інтересів. Продюсери думають про цифри, режисери – про художню цілісність, актори – про можливість проявитися. І це своєрідна гра, складна екосистема. Водночас мене приємно дивує, що навіть у цій жорсткій бізнес-логіці залишається місце для відкриттів. Хороші кастинг-директори мають азарт – знайти нове обличчя, відкрити світу когось невідомого. І такі історії трапляються: коли хтось невідомий раптом отримує головну роль. Так сталося з головним актором гучного серіалу "Юнацтво".

– Ваша удача – стільки знакових ролей за відносно короткий час – це заслуга кастинг-директора? Як ви знайшли свою людину?

– В Україні мене відкрила кастинг-директорка Алла Самойленко. Мої перші три ролі – це її рішення. Алла написала мені у Facebook та запропонувала прийти на кастинг для короткометражного фільму. Вона, можна сказати, "полює" на фейсбуці за молодими цікавими акторами. Мені здається, що напередодні я виставила якусь фотосесію, і, можливо, саме так мене помітили. Тоді про акторство я не думала – навчалася на режисера в Інституті культури. Але завдяки Аллі потрапила в цей світ, який мене вразив. І саме тоді зрозуміла, що хочу залишитися в ньому. Якщо чесно, мені здається, майже все, що я встигла зробити в Україні, так чи інакше пов’язане з нею. Але в мене не було великого періоду, щоб поступово "нарощувати" кар’єру вдома. Почала зніматися у 20 років, а вже у 22 поїхала. У Британії система інша – тут усе відбувається через агента. І мені пощастило: у мене чудова агентка, яка шукає для мене ролі, можливості. Ти не чекаєш дзвінка – є людина, яка думає про твою кар’єру.

– Розкажіть, будь ласка, про рідних в Україні. Читала, що ваш тато воює на фронті.

– Так, воює й досі. Перебував на Донецькому та Харківському напрямках. Наша родина з Рівненщини: мама і старша сестра живуть там, а молодша навчається в Києві. Я – середня дитина. А тато так, на фронті. І здається, він уже там вічність… Незважаючи на серйозне поранення, після реабілітації повернувся до служби. Йому 56 років. Мама – графічна дизайнерка, тато за освітою водій, зараз військовий. Як часто я буваю вдома? Значно рідше, ніж хотілося б – приблизно три рази на рік. Переважно щоб провідати рідних, інколи запрошують на кіноподії, наприклад, кінофестивалі.

– Чи правда, що ви відмовилися від ролі в гучному серіалі "Білий лотос" після того, як у проєкт затвердили російського актора? Відомо, що участь у таких роботах здатна радикально змінити траєкторію кар’єри: це і різке зростання гонорарів, і фактичний вхід до міжнародного зіркового пулу.

– Так, це була цікава історія. Я вже пройшла етап кастингу, отримала добрі відгуки – ми вели переговори. А потім дізналася, що на одну з ролей затвердили актора сербського походження Мілоша Біковича, який публічно демонстрував прихильність до російської влади: отримував нагороди від Путіна та став громадянином РФ. Найгірше було те, що в мене мали бути сцени з ним. І тоді я написала своїй агентці великий лист, пояснила, що не можу зніматися поруч із ним. Не знаю, чи вона передала це далі, але завдяки розголосу його участь у серіалі скасували. Проте моя роль на той час теж вже була втрачена.

– Карино, Лондон – це ваше місто?

– Почуття змішані. Місто надзвичайно красиве, мені подобаються його архітектура, історія, але водночас тут дуже складно через відчуття самотності. Це мегаполіс-гігант. Навіть якщо у тебе багато знайомих і друзів, місто настільки велике, що щоб зустрітися з кимось на каву, інколи треба витратити пів дня на дорогу. Це виснажує. Якщо я два місяці не виїжджаю кудись із Лондона на зйомки, стає тяжко дихати. Почуваєшся дуже маленькою, непомітною – і це тисне. Але водночас розумію, що тут моє агентство, і більшість пропозицій надходять саме з британського ринку, тож маю бути локально. Тому намагаюся переступати через свої незадоволення заради кар’єри.

Ну і погода – тут справді дощ іде кожен день, сирість. Окрім того, потрібні значні фінансові ресурси. Оренда житла, транспорт, одяг, їжа, репетитор з англійської – усе це дуже дорого. Прожити можна трохи більше ніж на дві тисячі фунтів (майже 117 тис. грн) на місяць, але це економваріант. Щоб більш комфортно і без зайвих обмежень, потрібно приблизно 5-6 тисяч фунтів (від 292 тис. грн до 350 тис. грн) на місяць.

– Цікаво, скільки ви отримуєте за роль? Наприклад, за участь у рекламі з Джорджем Клуні.

– Я підписала контракт із пунктом про нерозголошення гонорару, тож конкретну суму назвати не можу. Але загалом реклама оплачується значно вище, ніж кіно. Хоча при цьому до таких пропозицій необхідно придивлятися дуже уважно – треба берегти акторське обличчя. Але треба сказати, що отримати роль у хорошій рекламі набагато складніше, ніж у фільмі – це для мене перша рекламна кампанія в Лондоні. У кіно я вже брала участь у шести цікавих проєктах. Суми гонорарів різні і залежать від багатьох факторів: скільки коштують права на проєкт, скільки днів зйомок, масштаб виробництва та інтенсивність роботи. Тобто все дуже індивідуально.

– Українські медіа писали, що в Лондоні ви вийшли заміж.

– Так, минулого літа. І досі іноді не можу до кінця в це повірити. З одного боку, здається, що це сталося тільки вчора, а з іншого – ніби я все життя була з Данилом одружена. Він дуже мене підтримує – чесно кажучи, я не знаю, як би витримала без нього. Мій чоловік теж актор, більше працює в театрі. Він прекрасно знає, що таке кастинги, очікування, невизначеність, сумніви.

Познайомилися ми дуже давно – на Одеському міжнародному кінофестивалі. Але як пара почали зустрічатися лише кілька років тому. Побачилися в Берліні, а до Лондона переїхали вже разом – через його театральний проєкт. Зараз він теж працює над новою виставою, як і попередня, вона про Україну. Чому ми пара? Це любов, яку сьогодні не так просто знайти. Ми різні за характером, але водночас дуже схожі. Він робить усе для мого щастя. І я щодня радію, що він у мене є.

– Що ви зараз чуєте про Україну? Багато хто з тих, хто знайшов прихисток від війни за кордоном, каже, що увага до нашої країни зменшилася.

– Так, уваги стало менше, але водночас не можу сказати, що про Україну забули. У Британії люди досить добре орієнтуються в тому, що відбувається, розуміють контекст. Багато місцевих приймали й досі приймають українців у свої домівки. Я сама певний час жила в британки – до мене в неї жили українці, і після мене також. Вона надзвичайно щедра людина, відкрила свій дім і ділилася всім, що має. Мені здається, що Велика Британія справді є партнером України. Коли кажу, що українка, бачу в очах співрозмовників емпатію. І це робить моє життя тут трохи легшим.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором і розвідником Олександром Зарубеєм – про фронтові секрети, батьків в окупації та 36 годин у тилу ворога: "У цій війні російська мова – наша зброя".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!