"Спочатку це сталося на сцені, а потім – у моєму житті". Вікторія Білан – про закулісся розлучення, містику та нове щастя в 47 років

Останній рік для акторки Вікторії Білан ("Потяг до Різдва", "Голова", "Голос серця") став випробуванням на міцність. Народження в 47 років довгоочікуваного сина після п'яти невдалих ЕКЗ збіглося з руйнуванням шлюбу, який багато років вважала щасливим. Її обранець – актор-військовий Володимир Ращук ("Прикордонники", "Каховський об'єкт", "Батьківські збори") зізнався, що покохав іншу, й залишив дружину під час вагітності.

Акторка довго мовчала про те, що відбувалося за зачиненими дверима її шлюбу, а потім раптово обрала інший шлях – розповідати, працювати ще більше і щодня доводити собі, що життя не закінчується. OBOZ.UA зустрівся з Вікторією в момент, коли суд поставив юридичну крапку в історії її шлюбу. І поговорили про те, що залишається після крапки: про втрати і нові сенси, про самотність і підтримку, про брехню та чималі борги, і про любов – але вже до іншого чоловіка, поки дуже маленького.

– Віко, ми записували з вами попереднє інтерв'ю під час прем'єри "Каховського об'єкта" буквально за кілька днів до народження Яремчика. І тоді ви вже казали, що довго в декреті не засидитеся.

– Ну, по-перше, наша професія така, що не можу довго сидіти вдома. По-друге, є практична сторона цього всього: мені потрібно забезпечувати себе і дитину, бо не маю можливості покладатися на когось. А по-третє, почали надходити цікаві пропозиції. Чому маю відмовлятися, якщо це те, що люблю? Ба більше, навіть за той короткий час, який провела в декреті, в мене народилося багато своїх ідей. Постійно щось записувала, продумувала. Зараз хочеться все це втілювати.

– Одна з ваших робіт, про яку говорять – вистава "Дружини". Уявімо людину, яка поки її не бачила. Без спойлерів, звісно, розкажіть: що це за історія?

– Це реальні історії дружин українських військовослужбовців. Вистава про сильних жінок. Ми зараз багато говоримо про силу чоловіків-захисників – і це справедливо. Але водночас недооцінюємо жінок, які чекають, підтримують, тримають на собі родину, побут і при цьому ще знаходять ресурси допомагати фронту. І немає, мені здається, родини, яку б обійшла війна стороною. Саме про таких жінок наша вистава. На їхніх плечах дуже багато. Водночас це не історія про безнадію чи страждання, щоб прийти вкотре поплакати. Для мене "Дружини" – це місце, де жінка може відчути, що вона не одна.

Цікаво, що коли починала режисерувати виставу, більше думала про інше. Мені боліло, що багато жінок залишаються самі з переживаннями. Часто їм бракує підтримки, співчуття, простого розуміння. Зараз не можу сказати, що підтримки немає, вона є. Люди стали уважнішими, більше співпереживають. Але мені захотілося, щоб ця вистава виконувала ще одну місію – давала жінкам сили. "Дружини" – це мій меседж, звернення до кожної жінки, яка чекає. Добре, якщо після вистави кожен глядач озирнеться навколо. Можливо, поруч живе сусідка, яка чекає чоловіка з фронту. Можливо, це подруга, колега чи родичка, яка тримається з останніх сил. І саме їй потрібне добре слово, дзвінок, допомога. Якщо вистава спонукатиме простягнути комусь руку підтримки, значить, ми це робимо недаремно. І ще один важливий момент: попри всю серйозність теми, тут багато гумору.

– От я зараз подумала: чому ви в інтерв’ю рідко згадуєте про те, що на початку великої війни пішли добровольцем?

– Насправді не можу сказати, що зовсім не говорила про це. Навпаки, не раз згадувала той період. Просто, мабуть, із часом акценти змістилися на інші теми. Вистава "Дружини" народилася багато в чому з мого досвіду. Це й про той шлях, який довелося пройти, коли життя всіх нас змінилося. Я раптом почала розбиратися в речах, про які раніше навіть не чула: плитоноски, РПС, класи захисту, амуніція, забезпечення, логістика. Нещодавно на виставі була моя колега Христина Ігнат. Ми з нею ще до війни працювали в театрі, а потім зустрілися в інших обставинах – у військовому штабі. І після вистави вона сказала мені зворушливу річ: "Віко, я ніби знову повернулася в той час".

Вона навіть написала про це у соцмережах. Згадувала, як ми на початку війни працювали разом: стоїмо на кухні, наливаємо чай, накладаємо їжу, а паралельно вирішуємо інші питання. Я однією рукою подаю людині обід і бажаю смачного, а другою тримаю телефон: "Потрібна плитоноска? Шукаємо терміново". До речі, я не планувала грати у виставі "Дружини". Думала, що роль Марини виконуватиме інша акторка. Але авторка п’єси, драматургиня Катя Вишня сказала: "Я писала Марину з тебе. Багато монологів – це твої слова, твої історії".

– Під час одного з нещодавніх показів ви сказали зі сцени: "Це буде зовсім інша вистава, тому що я вже інша". Що мали на увазі? Ви якось змінили роль?

– Ні, текст не змінювала, але змінилося моє відчуття. Тому що тепер прожила в реальному житті те, що раніше – на сцені. І це справді якась містика. Коли ми створювали виставу, я навіть пишалася тим, що фінал історії: розрив моєї героїні з чоловіком – не мій. Що багато чого в ній перегукується з моїм життям, але фінал – ні. А потім виявилося, що саме це я теж прожила. Після всього, що сталося, навіть Катя Вишня казала мені: "Почуваюся винною, ніби напророкувала тобі цю історію". Але я так не думаю. Інакше, якби все, що грала за своє життя на сцені, справджувалося: мене б уже і викрадали, і спалювали, і ще бозна-що зі мною сталося б (усміхається). Тому, мабуть, це просто життя. Хоча збіг дуже дивний.

– Судячи з ваших соцмереж, ви вже активно повернулися до роботи, і, схоже, цей графік буде тільки насиченішим. Хто допомагає із Яремчиком?

– Мені неймовірно пощастило з нянею. Я зараз мешкаю у подруги в Броварах – у приватному будинку. Вона дуже мене підтримала, фактично допомогла почати життя заново після того, як я виїхала з квартири, де жила з колишнім тепер уже чоловіком, і де мені було психологічно важко залишатися. Свого часу Іра побудувала новий будинок і переїхала туди з родиною, а старий залишився порожнім. Він повністю облаштований: меблі, техніка, посуд – усе необхідне. Ми живемо буквально поруч, в одному дворі. Тобто я маю власний простір, але водночас знаю, що поруч люди, які завжди допоможуть.

І от у тітки моєї Іри є знайома, яка багато років працювала з дітьми, виховувала онуків і просто дуже любить малечу. Спочатку мені няня була потрібна буквально на один вечір. Але я досі пам'ятаю нашу першу зустріч. Вона зайшла в дім і відразу стала поводитися так, ніби давно тут своя: перевдягнулася, розпитала, що де лежить. Тоді Яремчику було трохи більше місяця. Постійно з дитиною на руках, майже не спала. Настільки було непросто, що іноді доводилося вибирати: поїсти чи перепочити. Пам'ятаю, вона зайшла на кухню, відкрила холодильник, а там порожньо. Подивилася на мене: "А що ти взагалі їси?" Запитала, чи є вдома картопля. Кажу: "Та десь має бути". Знайшлося буквально кілька картоплин. Вона подивилася й каже: "І це все?" А я навіть не могла зрозуміти, навіщо питає. Тоді каже: "Поки дитина спатиме, я хоч щось приготую".

Я поїхала у справах буквально на дві години. Повертаюся – а вдома пахне їжею. Вона приготувала вечерю з того, що знайшла. Ще й трохи навела лад, щось поскладала, прибрала. І коли пішла, я розплакалася. У той момент зрозуміла, наскільки виснажена. І того вечора з'їла все, що вона приготувала. Буквально все. Спочатку повечеряла, а потім уночі, коли вставала до Яремчика, решту. Пам'ятаю, сиділа на кухні серед ночі й думала, що іноді найбільша допомога – це не якісь великі вчинки, а просто турбота. Коли хтось бачить, що тобі важко, і мовчки підставляє плече.

З того часу минуло багато місяців, але нічого не змінилося. Вона й досі приїжджає не лише до Яремчика, а й ніби до обох нас. От вчора привезла баночку борщу – ще гарячого. Робить вдома олів’є чи шубу – судочок нам. Іноді бачить, що не встигаю з домашніми справами, – закочує рукави. Я їй дуже вдячна. От ви питаєте, чому так швидко вийшла на роботу. Бо, окрім всього іншого, мені треба мати можливість оплачувати роботу людини, яка стала для нас опорою.

– Розкажіть про Яремчика. Дивлюся на ваші фотографії та відео – він такий світлий хлопчик, здається, постійно усміхається.

– Я вам скажу, що мені з ним дуже пощастило. Попри всі стреси, які пережила під час вагітності, син народився неймовірно позитивною дитиною. Я дуже за нього хвилювалася. Перші чотири-п'ять місяців вагітності щочетверга бігала на УЗД, просто як на роботу. Лікарі навіть вже перестали брати гроші за огляди. Я заходила і просила про одне: "Подивіться, чи б'ється серце". Дуже боялася, яким він народиться після всього, що ми разом пережили. А народився абсолютно сонячним хлопчиком. Це моя радість, моє щастя. Він дуже відкритий до людей і, що найголовніше, з ним зараз легко. Навіть няня каже, що мені треба щодня дякувати Богові за таку дитину.

З Яремчиком завжди можна домовитися. Пам'ятаю, коли був зовсім крихітним, я пошепки казала йому: "Синочку, мені треба в душ, полеж тихенько". І він справді лежав спокійно, ніби все розумів. Зараз уже зовсім інший – жвавий, допитливий, швидкий. У нас вже два зуби з'явилися, до речі якраз у день розлучення його батьків... Знаєте, хто бодай трохи проводив із ним час, кажуть одне й те саме: Яремчик – дуже позитивна дитина. Вередує хіба у двох випадках – коли хоче спати або зголоднів. Весь інший час – у русі. Активно повзає, досліджує світ, намагається все спробувати на смак. Якщо щось потрапило до рук, обов'язково опиниться в роті (сміється).

Найбільше я люблю наші ранки. Коли прокидаємося, беру його до себе в ліжко, і починається: він по мені повзає, обіймає, цілує, щось белькоче, смішно обсмоктує щоки. Ми граємося, дуркуємо. І знаєте, що дивує? Я майже не пам'ятаю, щоб він прокидався з плачем. Навпаки може ще з пів години собі лежати, агукати, співати. А потім, коли набридає самому, починає мене кликати. Нахиляюся над ліжечком – і одразу розпливається в усмішці. Як я жартую, усміхається на всі свої тридцять два неіснуючі.

– Коли народився син, вашій старшій доньці було 20 років. Як вона з ним ладнає, враховуючи велику різницю у віці?

– Катюша дуже любить Яремчика. Хоч зараз ми живемо в різних містах – вона в Одесі, але постійно телефонує. Кожна розмова починається однаково: "Покажи Яремчика". Катя взагалі молодчинка. Вона мене підтримує і морально, і навіть фінансово. Свого часу вступила на акторський факультет, провчилася рік, але вирішила змінити напрямок. Сказала: "Не знаю, як вам із татом після стількох років у такій лицемірній професії вдалося залишитися людьми". І я ніколи не тиснула на неї з вибором професії. Навпаки, казала: "Шукай себе, пробуй. У тебе є на це час".

Буквально нещодавно зателефонувала: "Мамо, я, здається, починаю розуміти, чим хочу займатися". І ми з нею дуже довго говорили – чим хоче займатися, яку професію для себе бачить. Для мене ця довіра дуже цінна. Пам'ятаю, колись маленькою запитала мене: "Мамо, а є щось таке, що я могла б зробити, і ти б мене після цього розлюбила?" Я відповіла: "Катю, немає такого вчинку. Просто не існує. Дитину неможливо розлюбити". До речі, нещодавно жартома каже: "А давай змоделюємо ситуацію: от раптом я завагітнію..." Кажу: "І що?" А вона: "Що будемо робити?" "Будемо народжувати і ростити. У мами ж тепер свіжий досвід", – відповіла.

– Віко, нещодавно ви похрестили Яремчика, і у нього аж чотири пари хрещених. Чому вирішили, що їх буде так багато? І хто ці люди – друзі, колеги, перевірені роками? Вони між собою знайомі, чи це друзі з абсолютно різних періодів вашого життя?

– Четверо хрещених – це люди з акторського середовища. Два актори, одна акторка і моя дуже близька подруга, кастинг-директорка Світлана Горошкова, з якою разом вже понад 20 років. Ще один хрещений – побратим Володимира. Вони разом багато пройшли на фронті. До речі, більшість кандидатур ми обговорювали разом із татом Яремчика. Він знав, хто буде.

– Дивно, в нещодавньому коментарі медіа він сказав, що він нічого не знав про хрещення...

– Знаєте, говорити – не мішки носити. Більшість хрещених ми обирали разом. Ба більше, багатьом із них разом і пропонували стати хрещеними батьками Яремчика. Так само він знав і про самі хрестини. Ми разом обирали храм, разом обговорювали, де будемо хрестити сина. Він знав і місце, і дату. Остаточно дату я прив'язувала до приїзду однієї з хрещених, яка мала прилетіти з-за кордону. Я повідомила йому про це. Але ми потім вже перестали спілкуватися, він мене всюди позаблоковував, але менше з тим. Його побратим, який спеціально відпросився з фронту на хрестини, телефонував йому і сказав, що їде на хрещення Яремчика такого-то числа, в такому-то місці. Володимир у відповідь просто змовчав.

– Слухаю вас і не можу позбутися думки про таке: те, що відбувалося у вашій родині багато місяців, стало відомо публічно лише нещодавно. Як вам вдавалося так довго зберігати видимість нормальних стосунків з Володимиром, коли всередині вирувало стільки всього?

– Дивно, але є люди, які думають, що я почала давати інтерв'ю через бажання привернути до себе увагу. Як каже мій колишній чоловік, вирішила хайпанути. Але це не так. Я дуже довго мовчала. І не планувала виносити цю історію на загал. Не планувала взагалі. Якби не певні публічні вчинки й заяви з боку колишнього чоловіка, мабуть, й досі мовчала би. Тому що для мене головним була і залишається наша дитина. Але в кожної людини є межа терпіння. Мені пропонувалася роль людини, яка має мовчки все ковтати, з усім погоджуватися, тому я мала стати на захист своєї гідності. От і все.

– Віко, маленька дитина – це зараз дуже дорого?

– Якщо коротко, то маленький хлопчик коштував мамі великих боргів. Я зараз, як то кажуть, у боргах як у шовках. Але не люблю жалітися і не впадаю у відчай. Навпаки, багато працюю саме для того, щоб закрити фінансові діри. Розраховую насамперед на себе. Водночас неймовірно вдячна людям, які підтримують. Хрещені Яремчика, буває, просто пишуть: "Скинь номер картки". Починаю відмовлятися, відповідають: "Нічого не треба віддавати". У такі моменти особливо розумієш цінність людей поруч, бо мені справді нині досить складно.

– Скажіть, а протягом цього непростого періоду ви зверталися по професійну допомогу?

– Упродовж усієї вагітності – і з психологами, і з психотерапевтами, і навіть із психіатрами.

– Це допомагало?

– Насамперед треба сказати, що це все дуже дорого. Чи допомагало? Знаєте, можна знайти найкращого психолога у світі, але якщо сам не докладаєш зусиль, ніхто за руку не витягне. Тому дуже багато працювала із собою. І ще була річ, яка допомагала: я багато молилася. Коли не могла заснути, запалювала свічку, просила в Бога сил пережити цей період.

– Нещодавно ви написали в соцмережах, що відбулося судове засідання у справі про ваше розлучення. Це вже фінальна крапка чи поки один із етапів процесу? І чи очікували ви, що Володимир не прийде до суду?

– Звідки я можу знати його плани, якщо ми не спілкуємося? Востаннє він бачився з дитиною 23 квітня. Допомагав фінансово – теж у квітні. Але я чомусь була переконана, що на суд він все ж таки прийде. Заради того, щоб по-людськи поставити крапку в цій історії. Я привезла на засідання його речі. Квартиру, в якій ми жили, продали, вивожу зараз звідти все, що залишалося. І серед коробок чимало його особистого: якісь колекції, нагороди зі змагань, на які ми колись разом ходили. Я все це склала окремо і подумала: він приїде на суд, просто мовчки передам йому без емоцій.

У моїй голові все виглядало так: переклали речі з машини в машину, зайшли до зали суду, відповіли на запитання, поставили юридичну крапку – і кожен пішов своєю дорогою. Я не збиралася нічого доводити, з'ясовувати чи пригадувати образи. Але сталося інакше. Мені здавалося, що після всіх прожитих років можна було прийти й гідно завершити цю історію, а не писати клопотання, що, мовляв, не можу з'явитися на суд, бо воюю. Ну, не знаю, де він воює – у спортзалі, мабуть.

– Виходить, сам процес розлучення вже фактично завершено?

– Так. Протягом місяця рішення набуде законної сили. Потім мені надішлють його поштою, я маю завірити документи в суді, і на цьому історія буде закрита.

– Після розлучення багато жінок повертають дівоче прізвище.

– Офіційно за документами я Білан-Ращук – і поки змінювати прізвище не планую. Передусім через дітей, вони – Ращуки. А якщо говорити прагматично, то зміна прізвища – це колосальна кількість документів. Варто змінити один документ, і за ним одразу тягнеться десяток інших: паспорт, закордонний паспорт, ідентифікаційний код, банківські картки, водійське посвідчення, страховки. Водночас у професійному та публічному житті прошу використовувати таке моє ім'я – Вікторія Білан.

– У вас не залишиться якихось питань, які потрібно буде вирішувати? Майно, фінанси чи ще щось?

– А що ділити? У нас немає майнових суперечок. Хтось може розповідати, що комусь щось залишив, але якщо говорити фактами: він залишив недобудований будинок, собі свою машину, мені – мою машину. Ну, і сина мені ще залишив. Ну я би його і не віддала, все інше готова віддати. Чи подаватиму на аліменти? Та, мабуть, ні. Якщо немає у людини розуміння, що дитині треба допомагати, то що, я буду ходити і змушувати? І отримувати копійки, тому що в нього офіційна зарплата маленька.

– Днями український Forbes опублікував рейтинг найзатребуваніших артистів, і серед них є Володимир Ращук.

– Я за нього рада. Тому що до цього результату ми колись ішли разом. У певний період життя я вкладала в його розвиток навіть більше сил, ніж у власний. Багато рішень ухвалювалося з думкою про його кар'єру. Тому я вважаю, що в тих успіхах, які він має сьогодні, є і моя праця. Він справді заробляє нормально, але не для сина. Втім, я не буду ні просити, ні вимагати. Зроблю все, щоб дати сину все сама.

За ці півтора року я багато чого пережила всередині. Був період, коли дуже ображалася. Самій навіть від цього було дуже неприємно. Можливо, комусь здається, що якщо я публічно про це говорю, відповідаю на запитання, висловлюю свою позицію, то це через образу. Мовляв, "це просто говорить ображена жінка". Але насправді у мене вже немає ні злості, ні бажання щось доводити. Чесно кажучи, у мене до Володі вже нічого не залишилося. Ні хорошого, ні поганого. Я просто хочу, щоб він дав мені спокій і не брехав направо і наліво про нас.

– У квітні минулого року я записувала інтерв'ю з Володимиром Ращуком і, зізнаюся чесно, після тієї розмови залишилася під великим враженням. Він видавався дуже сильною, цілісною людиною – харизматичною, переконливою, з чіткими принципами та цінностями. А ще він дуже тепло відгукувався про вас.

– Я читала цю розмову. Він казав, що його дружина – геніальна жінка... Найскладніше для мене сьогодні те, що я просто не впізнаю цю людину. Я знала зовсім іншого Володимира. Турботливого, уважного, люблячого. Людину, яка вміла підтримати, взяти на себе відповідальність. Я знала його як прекрасного батька Каті, яку він вдочерив. І саме тому я хотіла народити від нього дитину. Не тому, що мені потрібно було когось утримувати поруч. Не тому, що боялася його втратити, як часом чую зараз у коментарях. У нас не було такої проблеми. На той момент я щиро вважала, що ми маємо міцну і щасливу сім'ю.

Я хотіла від нього дитину, тому що була переконана: він стане найкращим батьком, якого тільки можна уявити. Тому мені дивно чути припущення, ніби наша дитина була якимось способом когось утримати чи прив'язати до себе. Це маячня. Якби в наших стосунках були тривожні дзвіночки, я б, напевно, багато разів подумала, перш ніж проходити всі ті безкінечні ЕКЗ. Тому те, що сталося потім, для мене стало шоком. А зараз людина заплуталася в брехні настільки, що не знає, як виплутатися. І це сумно, бо я його таким не знала.

Але, якщо чесно, сьогодні мене значно більше хвилює не те, що відбувається в житті пана Ращука, а моє власне завтра і майбутнє моїх дітей. Звісно, як батько мого сина він мав би залишатися людиною, чиє життя мене бодай певною мірою цікавить. Але проблема в тому, що я не відчуваю від нього тієї участі, яка дає дитині відчуття батька. І зараз часто думаю про інше. Про те, як багато прекрасних людей з'явилося поруч із Яремчиком. Фактично чоловічими прикладами для нього сьогодні стають його хрещені батьки. Телефонують, пишуть: "Як ви? Чим допомогти?". Приїжджають, допомагають перевозити речі, носять меблі, ремонтують щось по господарству, пропонують посидіти з малим.

Знаєте, я, мабуть, занадто серйозно ставилася до багатьох речей. Для мене сім'я, довіра, відповідальність – це не просто красиві слова. Можливо, якби я була легковажнішою, якби не кохала по-справжньому, якби ставилася до цього за принципом "не склалося – буде хтось інший", то пережила б усе значно простіше. Сказала б: "Ну що ж, буває" – і пішла далі. Але для мене це був справді великий шок. І найважче навіть не те, що сталося, а те, що я довгий час не могла цього зрозуміти і прийняти. Давала шанс – і не один, пробачала. Не тому, що не поважаю себе. А тому, що людина, з якою прожила довгі роки, не була такою, якою побачила її згодом. Повторюся: я знала іншого Володимира. Саме тому вірила його словам, коли казав: "Я заплутався, пробач, дай мені шанс". Я намагалася врятувати нашу сім'ю. А найдивніше, що згодом саме це мені поставили в провину: мовляв, винна у всьому, бо пробачала.

– Віко, вам дуже личить нова зачіска. Але здається, це не просто про волосся. У вас ніби з'явилося якесь нове відчуття себе.

– Я справді собі зараз дуже подобаюся. Мені стало легше, спокійніше. І справа не лише в зачісці. За останній час змінила дуже багато. Змінила місце, де живу. Переглянула навіть свій гардероб. Позбулася багатьох речей, які були пов'язані з попереднім етапом життя. Деякі віддала, передала в благодійні проєкти, щоб вони дісталися людям, яким потрібніші. А від деяких просто позбулася – вони були наповнені певними спогадами, емоціями, енергією. Колись це були речі, пов'язані з любов'ю, спільними планами, щасливими моментами. А коли все руйнується, ти вже не хочеш щодня повертатися до цих відчуттів навіть через одяг.

– А якщо настане момент, коли Володимир захоче налагодити спілкування? Не повернути минуле, а просто вибудувати людські стосунки заради сина. Ви готові простягнути руку?

– Мені зараз складно навіть уявити таку розмову. Тому що є речі, які дуже важко забути. Досі перед очима один момент: я сиділа вагітна, плакала, мені було дуже боляче. Він подивився на мене і сказав: "От ти плачеш, а мені все одно. Мені так класно бути егоїстом. У мене до тебе немає жодної емпатії. Мені взагалі байдуже, що плачеш". Потім, коли я нагадувала йому про цю розмову, казав, що такого не було. Але було. І я це дуже добре пам'ятаю. Мені важко відповісти на запитання про якісь хороші стосунки в майбутньому. Я не знаю, що це має статися зараз з людиною, у якої на голові виросла така величезна корона. Ну, ви ж розумієте, я ще раз повторюю: говорити – це не каміння тягати.

– З родиною Володимира ви підтримуєте зв'язок?

– Найчастіше зі мною спілкується його тато з Донецька. Напевно, більше за всіх інших. Телефонує, цікавиться, як Яремчик, чи потрібна допомога. Каже, що хоче бачити онука. І, якщо чесно, кожна така розмова дуже емоційна. Зізнається, що не розуміє, чому так сталося. Буває, телефонує зі сльозами в голосі. Просить: "Покажи мені Яремчика, скинь фотографію, відео". Він зараз, мабуть, найактивніший родич у цьому плані. Нещодавно знову телефонував, запитував: "Вікулечко, ми ж будемо спілкуватися, незважаючи ні на що?". Я відповіла, що в Яремчика є дідусь і бабуся, і це нікуди не зникне. Але не знаю, як складеться далі. Нещодавно у мами Володі був день народження. Я привітала її, вона тепло відповіла...

Я хочу, щоб мій син із самого дитинства знав одну просту річ: у його житті є людина, яка ніколи його не зрадить, не залишить і не відвернеться за жодних обставин. І я хочу, щоб він знав: на мене він може завжди розраховувати. Для мене це дуже важливо.

Також читайте на OBOZ.UA, що сталося із секс-символом 90-х, співачкою Кариною Плай: втрата квартири, зміна імені та кохання з рок-легендою.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!