Життя в захопленому Луганську, гімн України в центрі міста та повні зали українського театру під час окупації. Інтерв'ю з Гіо Пачкорією

Гіо Пачкорія – український режисер та актор. За походженням грузин, народився і виріс у Луганську, а після початку російської окупації ще майже чотири роки виходив на сцену Луганського українського музично-драматичного театру, де продовжував грати українською мовою. Переїхавши до Києва, створив власний театр "Маланка", нині ставить вистави в різних містах України.

В інтерв'ю OBOZ.UA Пачкорія розповів, чому після початку війни у 2014 році свідомо повернувся до окупованого Луганська, як разом із колегами співав у центрі міста гімн України, чому український театр навіть в окупації збирав повні зали, як пережив чотири війни у своїй родині і навіщо мріє одного дня знову переступити поріг луганського театру.

Коли телефоную Гіо у домовлений час, у слухавці чую прохання зачекати кілька хвилин.

– Перепрошую, записував самопробу в кіно, – пояснює, щойно повертається до розмови. – Я намагаюся більше зніматися. Роль невелика, але якщо проєкт цікавий, то чому ні? Я навіть вважаю, що краще спочатку потрапити в менш бюджетне кіно чи серіал, зрозуміти, як усе працює, десь помилитися, навчитися. Бо якщо провалишся у невеликому проєкті – не страшно. А якщо не впораєшся з великою роллю у великому проєкті, це може надовго закрити перед тобою двері.

– Ви майже чотири роки після окупації Луганська виходили на сцену українського театру. Якщо чесно, навіть сьогодні в це важко повірити. Як це було можливо?

– Так, усе так і було. Я виїхав із Луганська 5 червня 2014 року. Під час заняття з акторської майстерності нашому викладачеві зателефонували й сказали: "Розпускайте всіх, почалася війна". Після цього батьки відправили мене з братом до родичів у Сакартвело (Грузію. – Ред.). Частина нашої родини живе там, частина – в Абхазії. Батьки залишилися в Луганську ще на деякий час. У Сакартвело я був до жовтня. Десь у вересні батьки повернулися до рідного міста, щоб зрозуміти, що відбувається. У нас там були будинок і кав'ярня.

Я тоді закінчив другий курс академії і мав переходити на третій. Був старостою групи, тому постійно тримав зв'язок із однокурсниками. Ми знали, хто де перебуває, хто куди виїхав. На початку жовтня стало відомо, що Луганська державна академія культури і мистецтв поступово відновлює роботу. З'явилася думка: треба повертатися. Просто сидіти в родичів і нічого не робити я не міг. Ми сім'єю багато говорили про це. Спочатку план був таким: повернутися, привести до ладу справи й виїхати остаточно. Наш будинок і кафе постраждали від обстрілів – поруч прилетів снаряд. Потрібно було розібратися з майном. На той момент так званої ЛНР ще фактично не існувало, але ми розуміли, до чого все йде. Досвід моєї мами, яка родом із Абхазії й уже пережила окупацію, не залишав ілюзій.

Тим часом, коли повернувся до Луганська, моя викладачка зі сценічної мови, народна артистка України, сказала: "Приходь у театр, прослухайся, там потрібні люди". Я прийшов на прослуховування, і мене взяли до штату. І з листопада 2014 року я почав працювати в Луганському українському музично-драматичному театрі. Чесно кажучи, це були одні з найкращих років мого життя. Усередині театру панувала неймовірна атмосфера. Навіть у вихідні я приходив туди просто випити чаю з друзями, поспілкуватися. Хотілося хоча б на кілька годин забути про те, що відбувається за стінами театру. А зовні місто вже було зовсім іншим, усе навколо ніби стало сірим.

– Було страшно?

– Якщо чесно, ні. Зараз навіть сам не можу пояснити чому. Мабуть, це молодість. У молодості здається, що з тобою нічого не може статися. І що цікаво – нам не забороняли працювати українською мовою. Ми не ставили перед собою якоїсь гучної місії: мовляв, боремося за нашу культуру. Ми просто робили свою роботу. На будівлі театру, як і раніше, висів напис: "Луганський академічний український музично-драматичний театр".

– Чи був попит на українські вистави вже в окупованому Луганську?

– Я дуже люблю про це розповідати: тоді був один популярний луганський сайт, де складали рейтинги ресторанів, кінотеатрів, різних закладів. І наш театр незмінно був на першому місці. У нас завжди було багато глядачів. Я можу буквально на пальцях перелічити дні, коли в залі було менше половини місць. У репертуарі залишалися й вистави російською, але це були постановки, створені ще до початку війни. За весь час, поки я працював у театрі – а це до липня 2018 року, – російською ми зробили лише кілька концертів і одну виставу. Усе інше – українською. Більше того, буквально перед звільненням я випустив прем'єру – виставу за п'єсою Робера Тома "Пастка". І вона теж була українською.

– У 2018 році ви все-таки виїхали до Києва. Як починали життя на новому місці?

– Насправді все сталося зовсім не так, як собі уявляв. Я завжди був, знаєте, такою домашньою, кімнатною дитиною. Тому переїзд до великого міста став для мене справжнім шоком. Я приїхав сюди з абсолютно наївною думкою: зараз прослухаюся до Молодого театру – і все складеться. Мені сказали, що буде конкурс, я серйозно до нього готувався. Люди, які мене знали, просто попросили: "Прослухайте хлопця". Не було жодних домовленостей чи протекції. Я зібрав речі, переїхав до Києва і прийшов на прослуховування. Але тоді ще не знав, як усе влаштовано.

Формально театр оголошував конкурс на акторів чи режисерів, але дуже часто ці вакансії вже фактично призначені для людей, які працюють усередині театру. Вони просто проходять конкурсну процедуру, щоб отримати нову категорію чи посаду. Тоді, по суті, відбулася моя перша й остання розмова із керівником Андрієм Білоусом. Вона була не надто приємною. Але хочу одразу уточнити: це не було пов'язано ні з харасментом, ні з тим, що розкрилося про нього пізніше. Йшлося про інші речі – про погляди на професію, на життя.

Після невдалого прослуховування, я пережив, мабуть, два найважчі тижні відтоді, як переїхав до Києва. Це була справжня депресія. Їхав сюди з єдиною думкою – потрапити до театру. І коли цього не сталося, залишився без жодного плану.

Я був упевнений, що потраплю до театру. Навіть думки іншої не допускав. У Луганську у мене були головні ролі, ставив вистави. Мене впізнавали на вулицях, дарували подарунки. Тому щиро розраховував, що мого творчого багажу буде достатньо. Я тоді мешкав у близьких друзів нашої сім'ї й постійно думав, що робити. Зрештою відкрив сайт пошуку роботи, написав: "педагог акторської майстерності". Так знайшов школу акторської майстерності Splash.

Почав працювати. Потім переїхав до друзів. Вони прихистили мене, і майже рік жив у них. Згодом уже зміг винайняти квартиру, в якій живу й досі. Тому, якщо говорити про побут, якихось особливих труднощів у мене не було. Я громадянин України, вільно розмовляю українською. Ніколи не відчував до себе ні упередженого ставлення, ні хейту через те, що я з Луганська. Пам'ятаю, одна людина сказала мені цікаву річ: "Ти цього не помічав, бо сам ніколи не дозволив би собі так ставитися до інших". Мабуть, це правда.

– Розкажіть про ваше рідне місто людині, яка ніколи там не була. Я багато їздила Україною у відрядження, але до Луганська так і не доїхала. Яким ви його пам'ятаєте?

– Насамперед це точно не було те місто бандитів, яким його часто люблять зображати. Принаймні я цього ніколи не відчував. Для мене Луганськ – це абрикоси. Їх там було дуже багато. Це дуже добрі люди. Це місто, де майже всі знали одне одного. Багато питань можна було вирішити дуже швидко. Десь через знайомства, десь неформально. Загалом люди були відкритими й не залишали тебе самого з проблемою. І ще одна річ, про яку мало говорять.

Луганськ не був суперпроукраїнським містом, але він і не був відверто проросійським, як намагається показати сьогодні російська пропаганда. Я пам'ятаю міські свята: один ведучий говорив українською, інший – російською. Виступали українські танцювальні колективи, всі знали "Барвінок", звучали українські пісні. Люди приходили і у вишиванках, і в звичайному одязі – це нікого не дивувало. Українська культура була природною частиною життя міста, так само як і російська мова. Саме таким я пам'ятаю Луганськ.

Щороку на День міста, який святкували в другу суботу вересня, в парку ВЛКСМ відбувалася неймовірна річ. Національні громади, які жили в Луганську, накривали столи. Будь-хто міг підійти, скуштувати страви, познайомитися з традиціями, поспілкуватися. На той момент у Луганську жили представники понад 130 національностей. Звісно, не всі брали участь у святі, але багато. І саме тоді особливо відчувалося, наскільки місто було багатонаціональним. Я пам'ятаю Луганськ дуже сонячним. А вже під час окупації він ніби втратив барви. Я тоді навіть написав, що ніколи не думав, ніби місто може мати колір. Але Луганськ справді став сірим.

– Вам було важко виїхати з окупованого Луганська?

– Я часто кажу, що проходжу блокпости із шести років. Мамина родина живе в Абхазії, а це теж окупована територія. Тому з дитинства, коли ми їздили до родичів, доводилося проходити блокпости й кордони. Чесно кажучи, я ніколи не розповім усіх деталей, якими шляхами ми туди діставалися. Були офіційні маршрути, були неофіційні. І ліси були, і поля. Це не вигадані історії, а частина мого життя. Коли я остаточно виїжджав із Луганська, це ще не було настільки складно, як стало пізніше. Тоді ще існували маршрути через Станицю Луганську, можна було виїхати через Бахмут. Звичайно, на блокпостах тебе запитували, куди їдеш, навіщо, до кого. Але я вже знав, як поводитися.

– Завдяки дитячому досвіду?

– Так. Ми навіть із дядьком у моєму дитинстві заздалегідь проговорювали, що маю відповідати на кордоні, які запитання можуть поставити. Ти мусиш поводитися обережно, говорити рівно стільки, скільки потрібно, щоб пройти. Водночас для мене було принципово не зрадити себе. Я завжди казав собі: якщо моя мета – жити в Україні, то я маю право використовувати будь-які способи, щоб туди повернутися. Головне, щоб це не суперечило моїй совісті й Конституції України.

– Зараз ви підтримуєте зв'язок із кимось, хто залишився в Луганську? Яке там сьогодні життя?

– Майже ні з ким не спілкуюся. Є лише одна людина, з якою ми раз на два місяці можемо написати одне одному: "Як ти? Як справи?" На цьому, власне, все. Звісно, за цей час там усе стало русифікованим. І у театрі далі грають вистави, але тепер усе російською мовою. Я завжди кажу: якщо хтось мені не вірить, що після 2014 року ми грали українською, то в мене збереглися записи вистав, театральні програмки, фотографії, уривки репетицій. Це все було.

– В одному з інтерв'ю ви розповідали, що під час окупації могли вийти в центр Луганська і заспівати гімн України. Це справді було?

– Це справді сталося. Пам'ятаю, ми сиділи в театрі. Трохи випили – саме трохи, не були п'яні. Грали на бажання в "Крокодила" чи "Еліас", уже й не пригадаю. І моїй команді випало завдання: вийти перед театром і заспівати гімн України. Ми вийшли. Нас було четверо чи п'ятеро. Це був білий день. Стали просто перед театром і заспівали: "Ще не вмерла України...". Нас навіть хтось знімав на відео. Тоді просто пощастило – ми не попалися.

– А вашим батькам також вдалося виїхати?

– Так. Спочатку вони переїхали до Сєвєродонецька. А вже в день початку повномасштабного вторгнення вирушили до Києва. Зараз вони живуть тут.

– Ваша мама, виходить, уже не вперше рятується від війни...

– Мама в нас, можна сказати, рекордсменка. Уперше вона змушена була тікати від війни під час бойових дій в Абхазії у 1993 році. Потім були нові загострення конфлікту на Кавказі. У 2008-му я сам опинився в Сакартвело під час російсько-грузинської війни. Потім – Луганськ у 2014-му, а далі – повномасштабне вторгнення у 2022 році. Ми в сім'ї навіть жартуємо: може, мамі варто поїхати в Москву, щоб там усе закінчилося (усміхається). А якщо серйозно, то я не знаю. Не знаю, чому комусь випадає пережити війну багато разів, а хтось усе життя цього навіть не торкається. Але найголовніше для мене інше. Попри все, ми з батьками щоразу робили один і той самий вибір – ми завжди обирали Україну.

Звичайно, у нашій родині бережуть картвельські (грузинські. – Ред.) традиції. Але більшу частину свідомого життя мої батьки прожили в Україні. Вони звикли до людей, до менталітету, до цього життя. Мене часто запитують: "Ти більше картвел чи українець?" І я відповідаю: українець. Попри те, що знаю картвельську, мегрельську мови, добре знаю традиції, історію, культуру свого народу. Але український паспорт не проміняю ні на що.

– У вас прекрасна українська – дуже чиста, красива. Де ви так її вивчили?

– Я її прокачав у Луганську. Саме в театрі. У нас була неймовірна викладачка зі сценічної мови. Вона дуже прискіпливо ставилася до кожного слова. Якщо хтось уживав російську кальку, одразу зупиняла й виправляла. Наприклад, не "коляска", а "візок". Не "ви праві", а "ви маєте рацію". Ми буквально розбирали кожне слово, кожну репліку. І це настільки вкарбувалося в пам'ять, що залишилося зі мною назавжди.

Коли переїхав до Києва, то спочатку навіть дивувався, чому так повільно говорю українською. Звісно, тоді мій словниковий запас був меншим, тому доводилося довше добирати слова. Але ще я зрозумів, що говорю театральною українською. У театрі нас учили чіткої вимови, не "ковтати" звуки, не скорочувати слова. Тому моя мова трохи відрізнялася від повсякденної. У самому театрі ми між собою спілкувалися і українською, і російською. Це була звичайна мовна ситуація, яка, на жаль, ще довго залишалася типовою і для багатьох інших міст України. А після повномасштабного вторгнення вже повністю перейшов на українську в повсякденному житті.

– Хто першим повідомив вам, що почалося повномасштабне вторгнення?

– Зателефонувала мама. Цікаво, що в 2008 році, коли я був у Сакартвело під час війни, я прокинувся від вибуху – точніше, від того, що здригнувся будинок. А 24 лютого 2022 року я нічого не почув. Було десь пів на сьому ранку, телефонує мама й каже: "Гіо, війна". Звісно, було страшно. Тоді в мене з'явилася одна дуже болюча думка. Я й досі не знаю, як до неї ставитися. Я подумав: "От тепер люди зрозуміють, що означає втратити дім". Я ніколи особисто не стикався з булінгом чи якимось упередженим ставленням через те, що я з Луганська. Але чув подібні розмови. Мовляв: "А чому не виїхали раніше?"

Дуже легко радити: "Зберіть рюкзак і їдьте". Але коли ти пів життя будував дім, створював бізнес, облаштовував життя, залишити все важко. Саме тому багато людей тоді й залишалися. Не тому, що когось підтримували, а тому, що не могли одним днем перекреслити все, що будували десятиліттями. У когось були літні батьки, в інших – хворі рідні, господарство, робота. І коли сам проходиш через це, починаєш зовсім інакше дивитися на людей, які залишилися.

– Розкажіть, будь ласка, про свій театр "Маланка", який створили в Києві. Він зараз існує?

– Театр поставлений на паузу. Уже понад рік ми не працюємо. Передусім це пов'язано з тим, що нам дуже потрібне власне приміщення. Театр за досить короткий час сильно виріс, у нас стало більше вистав, більше людей, більше декорацій. Ми просто перестали вміщатися в тих просторах, які орендували. До того ж доводилося ділити їх з іншими колективами. Це незручно: немає можливості залишити декорації, реквізит, нормально планувати репетиції.

Друга причина – фінанси. Якщо державним театрам зараз непросто, то незалежним ще важче. Але за два з половиною роки активної роботи ми, як на мене, встигли зробити дуже багато. Театр заявив про себе не лише в Україні, а й за кордоном. Після початку повномасштабного вторгнення ми, здається, були одним із перших українських незалежних театрів, який поїхав на гастролі до Європи. З весни 2022 року ми показали десятки вистав. Я дуже вірю, що "Маланка" ще повернеться, люди постійно запитують. Просто для цього потрібні час, ресурси і власне приміщення.

– Як ви заробляєте на життя? Чим займаєтеся?

– Ой, тут можна довго перераховувати (усміхається). Викладаю у фаховому коледжі Луганської державної академії культури і мистецтв. Це академія-переселенець, вона зараз працює тут, в Україні. Наші двері відкриті для всіх абітурієнтів, особливо для внутрішньо переміщених осіб. Крім цього, проводжу індивідуальні заняття з акторської майстерності та публічних виступів. Як режисер їжджу різними містами і ставлю вистави. Нещодавно працював у Черкасах. Зараз готую постановку в Миколаєві, потім маю їхати до Кропивницького, Дніпра. Паралельно проводжу свій курс "Пошук митця", іноді знімаюся в рекламі, серіалах. Бувають консультації. Одним словом, усе, чим займаюся, так чи інакше пов'язане з творчістю.

А ще став поетом. Нещодавно випустив збірку – "Торкатися сенсів". Назва народилася завдяки моїй великій любові, тепер ми вже не разом. Я часто писав їй листи від руки. Якось вона прочитала один із них і надіслала голосове повідомлення: "Ти торкнувся моїх сенсів". Мене ця фраза так зачепила, що подумав: якщо колись видаватиму книжку, матиме таку назву. До збірки увійшло 75 віршів. Частина з них – про війну, їх я почав писати ще з 2014 року. Інша – про кохання. І фактично всі вони присвячені одній людині.

Коли вперше побачив своє прізвище на обкладинці книги, відчув неймовірну суміш емоцій. Ми забирали книжки з друкарні разом із моєю подругою – дизайнеркою збірки, неймовірною художницею Олександрою Яцик. Коли мені написали, що наклад готовий і його можна забирати, був неймовірно щасливий. Навіть зберіг відео, де несу коробки з книжками. Звісно, були й думки: "Я ж не Жадан і не Ліна Костенко". Але вони не змусили мене відмовитися від мрії. Ба більше, якщо все складеться, вже у грудні хочу видати ще й збірку короткої прози.

Уже провів сім поетичних вечорів. Вони стали для мене виходом із-за лаштунків. Раніше я писав вірші, але ніколи не читав їх публічно, хоч дуже люблю художнє читання. Багато разів брав участь у конкурсах читців, але завжди виконував поезію інших авторів. А одного дня зрозумів: хочу поділитися своїми текстами. Не прагну нікому нічого нав'язувати, не хочу переконувати, що моя поезія якась особлива. У мене зовсім інше бажання – ділитися. Коли пишу чи виходжу до людей, завжди намагаюся вкласти у свої тексти щирість, тепло. Щоб моя творчість ніби обіймала їх. Тому поетичні вечори для мене – це інтимна розмова з глядачем. Можливість сказати: "Я так само відчуваю біль, так само радію, так само шукаю відповіді". Це про взаємність, діалог, про емпатію. Мені здається, цього сьогодні людям дуже бракує.

– А ким ви себе насамперед вважаєте: режисером, актором, викладачем?

– Якщо чесно, мені б дуже хотілося, щоб про мене колись сказали не "це хороший режисер" чи "талановитий актор". Мій батько ніколи не любив роздавати поради. Але одну фразу повторював постійно: "У будь-якій ситуації залишайся людиною". Колись один мій викладач сказав: "Хороший хлопчик чи хороша дівчинка – це не професія". А я з віком зрозумів, що це, мабуть, і є найважча професія. Залишитися людиною – над цим треба працювати щодня.

– Якщо одного дня ви повернетеся в Луганськ, що зробите найпершим?

– Доторкнуся до землі, поговорю з нею. А потім піду до театру, в якому працював.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з народною артисткою України Ларисою Руснак: життя у Швейцарії, робота таксисткою та відмова від пропозиції заможного кавалера.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!