"Під час обстрілів відкриваю всі вікна". Семен Горов – про те, як війна змінила шоубіз, $70 тис. від Меладзе та ціну комфорту Повалій та Ані Лорак

Семен Горов – режисер, який у нульових фактично створив епоху телевізійних мюзиклів – "Вечори на хуторі біля Диканьки", "Попелюшка", "Сорочинський ярмарок" та інші. Зняв десятки популярних кліпів для топових артистів, фільми, серіали та масштабні телешоу.

В інтерв’ю OBOZ.UA режисер розповів про часи тотального домінування РФ на українському телебаченні, страх повернення російського впливу та людей, які досі "чекають старих часів". Висловився про Таїсію Повалій та Ані Лорак, з якими працював, зізнався, чому блокує повідомлення від колишньої дружини Сніжани Єгорової, і розповів про трьох дітей. Окрім того, Семен Горов розкрив подробиці нового серіалу "Пригоди козака Виговського", над яким нещодавно закінчив роботу. Картину покажуть восени на телеканалі "2+2".

– Семене, чим вас захопила історія молодого гетьмана Виговського?

– Ми зняли восьмисерійний фільм для телебачення – пригодницьку історію. Це не спроба відтворити історичну правду, а вільна фантазія на тему. Події розгортаються на початку XVII століття, а головний герой – молодий козак Виговський. Його прототипом став Іван Виговський, якого всі ми пам’ятаємо зі школи. Нас зацікавив саме період його молодості – час, про який відомо мало. Збереглося небагато документів, свідчень чи описів, і це, з одного боку, ускладнювало роботу, а з іншого – давало творчу свободу. Карт-бланш на те, що могло з ним відбуватися в буремну молодість.

Мене давно захоплює історія України, тому підготовка була серйозною. Перечитав усе, що міг знайти про той період. Історичні дослідження, художню літературу, зустрічався з істориками. Ми багато їздили Україною зі знімальною групою – шукали цікаві локації. Дивилися старовинні фортеці, вивчали археологічні знахідки, картини, предмети побуту того часу. Хотілося емоційно відчути цю епоху. Хоча, на жаль, із очевидцями подій поспілкуватися вже не вдалося (сміється). І в якийсь момент зрозуміли цікаву річ: чим більше дізнаємося про той час, то більше бачимо прогалин. І ми почали домислювати, створювати власну версію цієї людини, яка згодом стане історичною постаттю.

– Хто з акторів став для вас відкриттям на майданчику?

– Головну роль виконує молодий актор Артем Пльондер. Мені здається, він влучив у того Виговського, якого ми шукали – молодого, авантюрного, трохи зухвалого, але при цьому дуже привабливого. Для мене це перша спільна робота з ним, але ми ще точно попрацюємо разом. Думаю, після виходу фільму його впізнаваність стане значно більшою.

У фільмі взагалі багато цікавих акторів і акторок. Наприклад, Дар’я Легейда грає одне з кохань Виговського. А в нього життя було бурхливе: жінки, дуелі, пригоди – усе, що має бути в хорошій пригодницькій історії. Ще одну важливу роль виконує Катерина Файн – дуже тонка акторка з хорошою школою. І між цими героями виникає такий любовний трикутник, за яким, думаю, глядачам буде цікаво спостерігати не менше, ніж за битвами чи інтригами. І, звичайно, у нас є важковаговики. Один із них – Олександр Ярема. Ми всі його обожнювали на майданчику, і мені здається, глядачі теж давно його люблять. Також одну з ключових ролей грає Віталій Ажнов – зірка театру Франка. У нього з головним героєм вийшов дуже класний екранний дует. Разом проходять через усі пригоди.

Знаєте, якщо говорити не мовою пригодницького жанру, а більш серйозно, то для мене Виговський – це не просто козак із шаблею. Це освічена людина, дипломат, європеєць. І ця історія – насамперед про суб’єктність України. Я весь час проводив паралелі між XVII століттям і сьогоденням. Тому що тоді Україна так само виборювала право бути окремою частиною Європи. Хотілося, щоб після цього серіалу залишалося відчуття: в нас справді крута історія й сильні персонажі. Але водночас це не лекція з історії, а екшн, загорнутий у форму великої пригоди. Умовно кажучи, щось у дусі "Трьох мушкетерів". До речі, це приблизно той самий час. Хто знає – можливо, Виговський і д’Артаньян десь навіть могли перетнутися. І відкрию маленький спойлер: не виключно, у нас у фільмі це навіть станеться (сміється).

– Відчувається, що ви дуже занурюєтеся в те, що робите. А є сьогодні теми чи проєкти, за які ви вже точно не взялися б?

– Знаєте, мені навіть складно одразу уявити щось настільки категоричне. Треба прямо придумати ситуацію… Запропонуйте мені щось (сміється).

– Наприклад, працювати з людиною, позиція якої викликає у вас питання або суперечить принципам – ви б погодилися?

– Я громадянин України. Живу тут і проходжу цю кляту війну разом з усіма. І, звичайно, все, що ми зараз робимо, так чи інакше пов’язане з тим, що переживає країна. Тому точно не погодився б на жодну роботу, яка може їй зашкодити або грати проти неї – навіть непрямо.

– Як вам здається, наша культура за роки війни справді почала змінюватися внутрішньо?

– Це складне питання. Я все ж не мистецтвознавець, щоб оцінювати глобально, "куди рухається мистецтво". Але мені здається, головне – щоб воно взагалі рухалося. Війна завжди руйнує – життя, психіку, звичний світ. І мистецтво теж. Але водночас саме на руїнах часто народжується нове – мова, інтонація. Але це непростий процес. І він не лінійний.

– Справді ми бачимо дивні речі: починаються дискусії щодо доцільності російської мови в публічному просторі, дехто ніби швидко забуває уроки останніх років.

– Про це, по суті, і наш серіал теж. Якщо провести історичні паралелі, то побачимо, що 400 років тому відбувалося багато в чому те саме. Наша боротьба – довга, з поразками, перемогами, відкатами назад, новими підйомами. І мені здається, саме в цій складній боротьбі й формується нація та культура. Не в моменті успіху, а в здатності щоразу підніматися.

– Є відчуття, що хочеться відпочити після Виговського від великих історій, чи навпаки – вже думаєте про наступну?

– Ні, я вже працюю над повнометражним фільмом. Це буде містичний детектив – абсолютно новий для мене жанр, і саме цим мене захоплює. Але розповідати якісь подробиці поки що рано (сміється). Давайте так: ще кілька місяців – і поговоримо предметніше.

– Як ви особисто проживаєте цей час війни?

– Мабуть, так само важко, як і всім. Але знаєте, що дивує – звідкись усе одно беруться сили, натхнення, бажання щось робити. Я для себе ще на початку повномасштабної війни зрозумів: нікуди звідси не поїду.

– Ви, до речі, рік тому нам в інтерв’ю говорили, що страшно виїжджати з Києва – ніби якщо поїдете, щось станеться. Після початку повномасштабного хоч раз виїжджали за кордон?

– Ні, жодного разу. Сам не можу до кінця пояснити, чому так. Можливо, це якийсь внутрішній страх, забобони. Мені здається, що якщо поїду, то страшенно нервуватиму. Наче щось станеться тут без мене. Були запрошення: і на фестивалі, і пропозиції щодо роботи. Але я поки не можу себе змусити залишити Київ. Особливо зараз, коли бачиш усе, що відбувається. Чесно кажучи, є ще й інше відчуття: мені якось незручно перед людьми, які не можуть виїхати.

– Ваш день народження – 26 лютого, а велика війна почалася 24-го. Як тепер для вас минає цей день?

– У лютому 2022 року відчуття були дивні. Ми всі розуміли, що щось насувається. А я до вторгнення завжди любив святкувати день народження: друзі, вечірки, багато людей. І пам’ятаю, що в лютому 2022-го думав: "Так, якщо робити святкування, то треба шукати десь поблизу бомбосховище". От такі були відчуття. А потім настав ранок 24 лютого... Тепер мій день народження – це камерне святкування з дружиною, сином, кількома близькими друзями. Я живу на Подолі, на Ігорівській, і ми тут із сусідами домовилися: вже після перемоги обов’язково зробимо велике свято просто на вулиці. Повісимо прапори, транспаранти, кидатимемо квіти з балконів. А я хочу вийти на балкон і влаштувати діджей-сет (усміхається).

– Нещодавно Київ пережив одну з наймасованіших комбінованих атак – у ніч із 24 на 25 травня місто кілька годин поспіль було під ракетами й дронами. Як ви пережили ту ніч на Подолі, який сильно постраждав?

– Дружина із сином побігли в метро, а я залишився вдома. Звісно, було страшно. Але я завжди в такі моменти кажу собі: нашим хлопцям і дівчатам на фронті в тисячі разів страшніше.

– Наскільки близько прилітало?

– Та все більш-менш. Я під час обстрілів завжди відкриваю всі вікна, щоб вибуховою хвилею їх не повиносило. До речі, всім так раджу робити. Під час атак краще відкривати вікна. У нас тут трохи посипалася штукатурка, десь поруч у будинках повилітали шибки. Але якщо говорити конкретно про нашу частину району – то терпимо. А от далі, ближче до Контрактової, там справді погані наслідки.

– У ваших відомих мюзиклах свого часу знімалися майже всі головні російські артисти. Чи є серед них люди, яким можете написати, показати фото з Києва, розповісти, що відбувається?

– Більшість тих, кого знав, уже виїхали з Росії. Живуть у різних країнах й без мене добре розуміють, що відбувається. Є люди, які залишилися там і не можуть виїхати. Але з ними складно спілкуватися. Там зараз така атмосфера, що будь-який контакт, будь-яка відверта розмова, будь-яка правда можуть бути для них небезпечними.

– Водночас маємо серед українців артистів, які відкрито стали на бік російської агресії. Ви свого часу працювали з Таїсією Повалій. Для вас її позиція стала несподіванкою?

– Знаєте, я не люблю когось засуджувати, але деякі речі мені важко зрозуміти. Таїсію Повалій я справді знав особисто, працював із нею. Вона й тоді не приховувала своїх політичних поглядів – була довіреною особою Януковича, підтримувала його. Але тоді це все ж сприймалося як частина демократії: людина має право на свої переконання. Але коли після всього, що сталося, ти починаєш говорити речі проти власної країни, проти людей, які тут живуть і гинуть, – цього не можу зрозуміти. Намагався якось для себе пояснити, знайти виправдання, але не зміг. Дивився якесь її інтерв'ю нещодавно, знаєте, якщо вона вже пішла на те, щоб порвати з сином... Навіть не знаю, як охарактеризувати: це вже якесь манкуртство.

– А Ані Лорак? Ви ж теж із нею працювали. Що, на вашу думку, з нею сталося?

– Чесно кажучи, не дуже хочу занурюватися в цю тему й аналізувати їхню психологію. Мені здається, там усе разом: успіх, гроші, життя в іншій реальності й небажання ставити собі болючі питання. Бо якщо почнеш чесно відповідати на них – доведеться переживати, співчувати, ламати свій комфортний світ... У психології це називається "когнітивний дисонанс", звідти оце: "не все так однозначно", "я поза політикою", "від мене нічого не залежить". Я не психолог і не суддя. На жаль, так було в усі часи: під час великих потрясінь завжди знаходяться люди, які переходять на інший бік.

– В Україні ще залишилися ваші колеги, які внутрішньо так і не відпустили "русский мир" і ностальгують за тими часами?

– Такі люди є. Якщо говорити саме про творче середовище, то там їх майже не залишилося – виїхали. Але в побутовому житті зустрічаю. Вони не говорять прямо чи відкрито, проте це відчувається – у фразах, інтонаціях. І, на жаль, таких людей усе ще немало. Однак для мене це, навпаки, ще одна причина працювати далі. Бо саме культура має тут величезне значення. Кіно, мистецтво, телебачення, медіа – усе це дуже сильно впливає на людей і на те, як ми формуємося. Тому треба продовжувати робити своє.

Я повністю перейшов на українську – і в побуті, і в роботі. Буває, хтось із друзів каже: "Сьомо, ну давай російською". Я відповідаю: "Ні, вибач. Можеш говорити, як хочеш, але я – українською". У мене є друг, який спілкується виключно російською. І в нас виходить така цікава розмова: я – українською, він – російською. Але я його потрошку "підтягую". Кажу: "Ну давай хоча б вітатися почни. Ти ж знаєш ці слова". І мене тішить, коли він раптом вставляє якісь слова, фрази українською. Це мій особистий фронт. Я обов'язково навчу його.

– Вашому сину Івану – 15 років. Як ви говорите з ним про війну? Намагаєтеся його уберегти, пом’якшити реальність чи, навпаки, говорите все, як є?

– Мені здається, наших дітей складно від чогось вберегти. Вони самі все бачать і прекрасно розуміють. У 2022 році Іван на певний час поїхав до Америки – десь на три-чотири місяці. У мене там живуть доньки, старша, Стася, – у Нью-Йорку. Син ходив там до школи. Але потім сам захотів повернутися в Україну. Це було його принципове рішення. Він уже дорослий хлопець, у нього є своє розуміння всього, що відбувається. І я бачу, що війна сильно сформувала його покоління. Наприклад, якщо раніше ми думали про можливість його навчання за кордоном, то зараз я чую від нього, що хоче вчитися тут, в Україні.

– Як зараз живеться вашій доньці Саші, яка давно оселилася в Америці? Минулого разу нам в інтерв’ю ви розповідали, що вона вийшла заміж у США і вони з чоловіком купили будинок у виплату.

– Так, вони зараз живуть у дуже мальовничому місці. У них там такий творчий, атмосферний світ. Саша з чоловіком займаються музикою, у них вдома облаштована студія. Донька грає на клавішах, Том – на гітарі й співає. Вони вже давно записують альбом і зараз якраз шукають можливості його випустити. Окрім музики, Саша серйозно захопилася фотографією. Багато знімає – є і комерційні замовлення, і більш художні, творчі речі. Загалом у них усе добре. Хоча, звичайно, вони теж дуже переживають через усе, що відбувається в Україні. На жаль, бачимося й спілкуємося не так часто, як хотілося б. Переважно це соцмережі, короткі переписки. Часом розмовляємо по відеозв’язку.

– Днями ваша старша донька Стася, відома в Україні телеведуча, написала в соцмережах, що вже не разом із чоловіком – з ним та трьома дітьми вони виїхали від війни у США на початку вторгнення. Ця новина стала для вас несподіванкою також, як для нас усіх?

– Вибачте, можна не буду говорити на цю тему? Я не знаю, що сказати... Ну, що я можу про це розповісти? Хочу лише сказати, що це сумно і боляче. Але я завжди підтримував Стасю і підтримуватиму в будь-яких рішеннях. І так само можу сказати, що Ярослав – чудовий батько.

– А ви відчували, що в них непростий період?

– Знаєте, мені б не хотілося це коментувати чи аналізувати публічно в деталях. Це їхня історія, і вони самі мають право вирішувати, як і коли про неї говорити.

– Зазвичай, коли публічні люди розлучаються, вони роблять спільну заяву. Пишуть разом про те, що вже не подружжя, але залишаємось батьками для дітей, а тут висловилася лише Стася...

– Може, це якось емоційно було. Буває ж таке, правда?..

– Як узагалі живеться Стасі? Яке це – життя українки з трьома дітьми в Нью-Йорку?

– Я можу говорити тільки з того, що бачу й що вона сама розповідає. Судячи з фотографій і наших розмов, діти ростуть щасливими, ходять до школи, у них усе добре. І це, мабуть, найголовніше. Стася працює. Наскільки я знаю, вона задіяна в місцевому театрі, займається творчими проєктами. Але, чесно кажучи, краще вже говорити з нею напряму. Не хочу розповідати за неї про її життя. Можу сказати тільки одне: починати з нуля в іншій країні дуже непросто. Так, коли ти молодий, у тебе більше енергії, гнучкості, можливо, легше адаптуватися. Але мігрантське життя ніколи не буває солодким, яким би красивим не виглядало збоку. Особливо коли ти вже сформована людина зі своїм минулим, мовою, друзями, звичками, своїм світом.

Іноді мені здається, що для того, аби вкоренитися в іншій країні й побудувати там нове життя, треба частково відпустити все, що було раніше. Навіть не те щоб зрадити, ні. Але дистанціюватися емоційно. Бо якщо ти сильно прив’язаний до свого дому, набагато важче влитися в іншу культуру й почати відчувати себе там своїм. Принаймні мені так здається. Я, мабуть, не зміг би. У мене був період, ще десь років у 17, коли думав про Америку. Хотів поїхати вчитися, але не вийшло, а потім життя пішло далі – і в якийсь момент зрозумів: ні, мені добре тут.

– З того часу, коли ви знімали в Україні найгучніші мюзикли, топові кліпи, працювали з усіма найвідомішими артистами, у вас залишилися серед них справжні друзі?

– Я б не сказав, що в мене були прямо близькі друзі серед артистів. Швидше – хороші приятелі, люди, з якими пройшли великий шмат життя й роботи. З більшістю в мене й досі нормальні стосунки. Але от саме дружба для мене – це трохи інше. Мені здається, режисер у чомусь схожий на футбольного тренера. Тренер не може бути найкращим другом для футболістів – має залишатися певна дистанція. Так само і в режисурі. Я люблю артистів, поважаю їх, але для роботи важливо все ж таки зберігати внутрішню дистанцію, інакше починаєш втрачати об’єктивність. У мене є друзі з шоу-бізнесу, але трішки з інших жанрів.

– Свого часу ви зняли "Пригоди Вєрки Сердючки" і дуже давно знаєте Андрія Данилка. Ви розповідали, що побачили його ще студентом і навіть телефонували в гуртожиток, щоб запропонувати співпрацю. Як зрозуміли, що перед вами не просто талановита людина, а справді унікальний артист?

– Знаєте, я й зараз так роблю (сміється). Якщо бачу когось цікавого – в соцмережах, у стендапі, в якомусь маленькому відео – звертаю увагу. З Данилком це було таке інтуїтивне відчуття. Я побачив людину, яка абсолютно не схожа на інших. Мені взагалі подобається відкривати людей. Наприклад, дуже хотів, щоб одну з ролей у "Пригодах козака Виговського" зіграв Марк Куцевалов. Він талановитий, харизматичний. Ми навіть запросили його на проби. Він прийшов, усім дуже сподобався. Але серіал – це жорсткий графік. І, мабуть, йому просто не дуже підійшов такий формат роботи. Але, можливо, ще попрацюємо.

– Чому, як вам здається, велика війна так сильно переформатувала український шоу-бізнес? Багато тих, хто ще вчора був на вершині, кудись зникли, виїхали. А люди, яких майже ніхто не знав, раптом стали дуже популярними.

– Мені здається, це природний процес. Так завжди буває під час великих змін – змінюється покоління, контекст, змінюється запит суспільства. Багато хто справді поїхав. Хтось не зміг знайти себе в новій реальності. А хтось, навпаки, дуже точно відчув час і заговорив із людьми однією мовою. Тому зараз і з’являється така хвиля нових облич. І це стосується не тільки музики – те саме відбувається в театрі, кіно, стендапі, блогінгу. Я бачу цих людей у соцмережах, у TikTok, в Reels, на YouTube. Я навіть роблю собі скріни, зберігаю імена, а потім намагаюся зв’язатися. Бо мені завжди цікаво працювати з новою енергією.

– Як ви сьогодні згадуєте той період, коли ваші мюзикли буквально гриміли на телебаченні? Ви самі казали, що тоді було дуже багато російського впливу й тиску. Вдавалося не втратити себе й пам’ятати, що ви український режисер?

– Ми все одно намагалися робити дуже багато українського всередині цих проєктів. Брали українські сюжети, українських акторів, співаків. Це була для нас принципова річ. Треба розуміти, що я народився ще в Радянському Союзі. Але навіть тоді, у моєму оточенні, в моїй родині, серед друзів були такі, я б сказав, дисидентські настрої. Ми слухали BBC, Голос Америки, Радіо Свобода. Тобто всередині все одно було відчуття, що існує інший світ і інша правда. І ця внутрішня школа нікуди не поділася. Просто тоді все було значно складніше й хитріше. У кожного були свої способи щось відстоювати, просувати.

Можливо, це була певна ілюзія, але нам тоді здавалося, що через ці великі телевізійні проєкти ми можемо хоча б частково популяризувати українську культуру – навіть у тому середовищі, в яке вже дуже сильно затягувала Росія. Я про це думав набагато більше, ніж зараз може здаватися. Мені здається, певною мірою нам дещо вдалося. Можливо, не змінити сам процес, але хоча б на якийсь час його пригальмувати, відстрочити вплив Росії.

– Ви не боїтеся, що російський вплив може знову повернутися в наш культурний простір?

– Звісно, я злукавлю, якщо скажу, що не думаю про це. І не буду казати, що таких страхів немає – вони є. Але точно розумію одне: вже не зможу жити в тому середовищі, в якому жив. Я пам’ятаю ті часи – і не хочу в них повертатися. Тим паче, після всього, що нині сталося. Тому вірю, що повернення назад вже не буде. Але для цього нам усім треба триматися разом, підтримувати своє і не розслаблятися.

– Ви згадали про колег, які виїхали з України. Серед них, зокрема, і Костянтин Меладзе, з яким ви багато років працювали й дружили. Я читала, що свого часу він навіть позичив вам 70 тисяч доларів на квартиру. Що зараз залишилося від цих стосунків? І чи є взагалі сьогодні щось, що ще пов’язує вас із Росією, де ви, до слова, народилися?

– Зараз ми вже давно не спілкуємося з Костянтином. Це сталося ще до великої війни. Відверто кажучи, я якось і не аналізував, чому це відбулося. Так буває: люди сходяться, люди розходяться. І не бачу сенсу зараз це розбирати чи оцінювати. Це вже, мабуть, більше питання до нього самого. Але я пам’ятаю, що свого часу він дуже по-людськи мене підтримав. Коли я купував квартиру, сам запропонував допомогу й без жодних розписок позичив гроші. І я йому за це вдячний. Потім я досить швидко все повернув.

Що стосується Росії, родичів звідти у мене уже не залишилося. Та й загалом усе це вже дуже далеко від мене. Після того, як поїхали, я був у місті, де народився, один раз. Мені тоді було десь років 17. Але зараз для мене все це вже не має жодного значення. Моя батьківщина – Київ. Я громадянин України й саме так себе відчуваю.

– З колишньою дружиною Сніжаною Єгоровою, яка стала на бік агресора, ви спілкуєтеся? Розумію, що це непроста тема, але без цього питання, здається, не обходиться жодне ваше інтерв’ю.

– Ні, ми не спілкуємося. Іноді вона може написати мені якісь неприємні речі. Я блокую – з’являються якісь інші способи написати. Але я в це вже не занурююся.

– А що саме її зачіпає?

– Думаю, здебільшого реакція на мої інтерв’ю. Бо я сам, чесно кажучи, ніколи не говорю про неї якихось жорстких речей. Але журналісти часто інтерпретують слова по-своєму. Наприклад, я кажу: "Ми не спілкуємося". А потім виходить заголовок на кшталт: "Семен Горов не спілкується зі зрадницею". Вона це бачить, її це, мабуть, тригерить – і вона мені пише щось там. Але я намагаюся не читати й не реагувати. В кожного з нас давно інше життя.

Я дуже вдячний своїй дружині Яні за підтримку. Чесно, якби не вона, мені було б набагато складніше. Яна – дуже сильна людина. Вона професійний маркетолог, працює з великими комерційними брендами, займається комунікаціями, PR, благодійними проєктами. У неї взагалі дуже сучасне мислення, вона добре відчуває людей, тенденції, час. І при цьому вона людина, яка тримає нашу сім’ю емоційно. Особливо зараз, під час війни. Ми з нею різні, але, мабуть, саме тому добре доповнюємо одне одного. І я справді їй за це дуже вдячний.

– Ви людина, яка цікавиться історією. Як вам здається, що нас чекає далі? Коли настане перемога? Є у вас якесь власне відчуття чи сценарій майбутнього?

– Ну, я ж не гадалка (сміється). Хоча можу спробувати розкласти карти Таро, трохи цим цікавлюся. Зараз дістану колоду. Що саме хочете запитати? Коли Україна зможе знову повернути собі мирне життя? Дивимося. Випала карта Місяць – це один із найвідоміших старших арканів у Таро, 18-й Аркан. Тут зображені дві собаки між баштами – вони гавкають на місяць. З води вилазить рак, а попереду – вузька дорога, яка йде кудись удалину. І знаєте, я б це інтерпретував так: нас усіх ще чекає довгий і непростий шлях. Але цей шлях існує, він уже є перед нами, його видно. Можливо, навколо буде багато страху, шуму, тривоги, але як-то кажуть: собаки гавкають, а караван іде. От так я це відчуваю: шлях буде довгим, але головне – не зупинятися. Бо поки ми йдемо, поки тримаємося, – ми й живемо.

Читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Валерією Ходос – про різкий перехід на українську, гроші за Шевченківську премію та особисте: "Мене питали: "Ви не росіянка?" – і починало трусити".

Також на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучою Катериною Осадчою – про жорсткі правила в родині, повернення сина з-за кордону та мат у соцмережах: "Щось пішло не так, розумієте?".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!