"Ну що, ці ще стоять на Майдані?" Фагот – про бійку в Києві з артистами із РФ, дружбу зі зрадницею Єгоровою та брата в Харкові, що сумує за СРСР

Вокаліст гурту "ТНМК" Олег Михайлюта, більш відомий під сценічним ім’ям Фагот, із перших днів повномасштабного вторгнення приєднався до добровольчого батальйону "Реванш", що обороняв Київщину. Музикант займався забезпеченням підрозділу.

В інтерв’ю OBOZ.UA Фагот згадав, як зустрів 24 лютого, розповів про складні стосунки з братом, що продовжує захоплюватися СРСР, та розбитий, але живий рідний Харків. Також музикант поділився непростими сімейними історіями та думками щодо українізації. А ще пригадав батькові слова "За вільну Україну!", які чув від нього ще з радянських часів.

– Олеже, повномасштабне вторгнення стало для вас несподіванкою чи ви готувалися?

– Я розумів, що ситуація загострюється, але все ж таки не вірив, що все буде настільки погано. Напевно, це була моя надто велика віра в людство – зараз цього немає. Вранці 24 лютого подзвонив усім рідним, дізнався, хто де перебуває. Потім поїхав по Києву шукати зброю – було відчуття, що ворог лізтиме з кожного куща. Розумів, що без зброї ніяк. Ми з товаришем поїхали по військкоматах, але там усе вже розібрали. Тоді вирушили в центр, неподалік від Лук’янівки. Там нам сказали про одну точку видачі, але черга була така, що я нарахував приблизно 200 людей. Вирішив, що повернуся наступного дня.

Наступного ранку почав обдзвонювати друзів, розпитував, де можна отримати зброю. І через друзів вийшов на людей, які сказали: "Приїжджай, познайомимося". Виявилося, що це був майбутній батальйон "Реванш" (добровольчий батальйон, створений у Києві та Харкові з перших днів повномасштабної російсько-української війни. – Ред.), до якого я і приєднався. Ми й зараз з ними на зв’язку. Я вважаю себе все ж таки трохи "реваншистом". Мене використовували більше як волонтерську, не бойову одиницю. На передову комбат не відправляв, займався завданнями в тилу – забезпеченням боєздатності підрозділу.

– Як служба в батальйоні змінила вас?

– Ким я став після "Реваншу"? Добровольцем. Я ніколи не думав, що добровільно піду у військову справу. Проте зрозумів, що є багато людей, які щиро вірять у свої ідеали, а "реваншисти" саме такі. Це ще раз підтвердило моє відчуття, що Україна сповнена сильних людей, відданих українській ідеї. Саме таких і зустрів у "Реванші".

Але якщо копати глибше, націоналістом все ж таки мене зробив тато. Він не вів зі мною довгих розмов, і вдома, у Харкові, ми спілкувалися російською. Тато був поважною людиною – інженером-конструктором в ХАІ. У мене десь лежить книга "Космонавтика СРСР", де на трьох сторінках він позначив, у яких розробках брав участь. І от я пам’ятаю, як на якомусь сімейному святі тато підняв келих і сказав: "За вільну Україну!". Це був 1979-й рік чи наступний – можна тільки уявити, що в ті часи йому могло загрожувати за такі слова.

Ще один випадок стався, коли мені виповнилося 16 років і я отримував паспорт. У графі "національність" можна було вписати дані або по татові, або по мамі. Мама в документах була зазначена як росіянка. Тато напередодні запитав: "Ти що ставитимеш у графі "національність"?" Я відповів: "Українець". Він кивнув: "Правильно". І більше про це ми не говорили, але я відчув, що мій вибір збігся з його очікуваннями, і він залишився задоволений. Я не знаю, звідки у нього це, але думаю, що кожна освічена людина, яка знає історію Харкова, всередині плекала проукраїнськість.

– Як змінився Харків зараз? Ви буваєте в рідному місті?

– Я продав харківську квартиру після того, як померла мама у 2018 році. Тепер приїжджаю в Харків лише наїздами у справах. Звичайно, він залишається для мене рідним містом, але вже не можу сказати, що їду туди додому. Ходжу містом чи йду на концерт, але ночувати доводиться в готелі. Харків зараз розбитий і потрощений, дуже травмований, але все відновиться. Головне – не зупинятися і робити те, що маємо. У мене там залишилися однокласники, з якими підтримуємо зв’язок. Хтось у місті, дехто – поїхав по світу. У Харкові працює прекрасна студія "M.A.R.T.", з якою ми досі співпрацюємо. Останні пісні гурту "ТНМК" зводяться саме там. Тому можна сказати, що зв’язок із рідним містом ми підтримуємо.

– Чи спілкуєтеся зі старшим братом, з яким раніше сварилися через різні політичні погляди?

– Ні, приблизно з квітня 2022 року ми перестали спілкуватися, і так триває донині. Я так розумію, що душею він досі застряг у СРСР. Ми багато років сперечалися на цю тему, але я так і не знайшов слів, щоб переконати його, що Радянський Союз – це погано. Там він себе пам'ятає молодим, а зараз – не відчуває потрібним. Ймовірно, саме ці думки тягнуть назад у минуле. Наше спілкування обірвалося після однієї розмови. Він попросився приїхати до мене в Київ, коли в Харкові було дуже гаряче. Я погодився, але, знаючи його переконання, поставив умову записати відео з простим меседжем: "Путін – х*йло". Він відмовився. Я сказав: "Якщо ти не готовий змінити переконання і до цього часу віриш, що "русскій мір" тебе врятує, нам нема про що спілкуватися".

Періодично він надсилає мамі мого сина на свята картинки якихось надувних кульок чи, знаєте, оті вайберні розсилки з привітаннями на Різдво та інше. Так я розумію, що він живий. Якось ми були в Харкові, знімали кліп на пісню "Знайди мене". Під час паузи я взяв машину й поїхав на мамину могилу. Потрапити туди – це зараз цілий квест, бо цвинтар заріс, багато людей виїхали й немає кому доглядати. Але я все ж знайшов могилу, прибрав, зробив фото й надіслав братові – зробив крок назустріч. Він повідомлення побачив, але ніяк не відреагував. Цього року йому виповнилося 60. Дружина поділяє його погляди. Можливо, це від неї і йде, вона родом із-під Тамбова, етнічна росіянка. Хоча думаю, що все ж таки справа не в ній. Вона завжди здавалася цілком нормальною людиною, хоча, як виявляється, серед росіян таких немає.

– Чи підтримуєте зв'язок із першою дружиною, яка мешкає в російському Бєлгороді?

– У перший тиждень великої війни вона зателефонувала мені з якогось невідомого номера, запитала, як я. З іронією відповів: "Ти ж виходиш на антивоєнні мітинги?" Вона відрізала: "Ти мені зараз політінформацію будеш читати?" На цьому закінчився дзвінок.

Пам’ятаю, коли ми розмовляли раніше (вона приїжджала на похорон мами), спілкування було таким: поки згадували молодість, усе нормально – могли говорити про наше минуле, маму, яка її любила. Але щойно торкалися сьогодення, вона перетворювалася на ретранслятор РТР. Відразу лунали заготовлені штампи: "федералізація", "бомбили Донбас"… Людина просто зникала за ширмою пропаганди. Тому я радий, що колись інтуїтивно зрозумів: ці стосунки потрібно завершувати й не мати нічого спільного з росіянами – особливо в особистих речах, таких, як родина. Ми прожили разом близько восьми років, а потім прийшло усвідомлення, що далі не по дорозі. Хоча пам’ятаю, мама після нашого розлучення навіть намагалася переконати мене, що варто продовжувати жити разом, та рішення вже прийняв остаточно.

– Чи спілкуєтеся з прийомною донькою від першого шлюбу?

– Ні. Це не моя дитина, хоча певний час вона мала моє прізвище. Зараз у неї вже інше прізвище та ім'я по батькові, вона вже доросла. Мої рідні знали, що вона не моя донька. Дружина тоді попросила оформити її на мене, і я погодився, аби допомогти – це була радше формальність. Вона тоді була нормальною людиною, але, як я переконався, життя в Росії нікого кращим не робить.

– Як і інші популярні українські гурти, ви мали свого часу виступи в Росії. Як згадуєте ті часи?

– Звісно, відчувалося, що українці й росіяни – не брати. Ми багато їздили на фестивалі, давали сольні й клубні концерти, корпоративи. Усього вистачало. Але з кожним наступним приїздом усе більше хотілося швидше звідти поїхати. Атмосфера була важка. І не лише у ставленні до інших – вони й між собою жили в постійній ненависті. Бували й приємні моменти, але глобально – це завжди був пресинг: паспортні контролі, міліцейські облави, обов’язкові реєстрації. Постійний дискомфорт.

Навіть у колі знайомих: сидиш за столом, говориш російською – все нормально. Але варто було почути українську, перейти на неї, як одразу змінювалися обличчя. Я пам’ятаю ситуацію: ми виїхали на полювання за Костромою з друзями, сидимо за столом – задзвонив телефон, і я кілька хвилин говорив українською. Поклав слухавку – бачу, вже дивляться на мене по-іншому. Оці фрази "розмовляй російською або помри", котрі були написані на стінах Бучі, – не випадковість. З ними виростають, їх культивують, у них цим дихає суспільство. Це те великодержавне жлобство, яке завжди було відчутне.

От нещодавно пригадували: у російському Сочі та нашій Ялті організували рок-фестиваль "Рупор", що розшифровувався як "Россия – Украина: помним о родстве". Так сталося, що на російській стороні фестиваль проходив у день Скнилівської трагедії – коли під Львовом під час авіашоу впав літак і загинули десятки людей. Ми хотіли сказати про це зі сцени, але нам заборонили. От вам і "помним о родстве". Ми все одно знайшли спосіб згадати про трагедію між піснями. Після цього нас там, м’яко кажучи, сильно не злюбили.

Мені здавалося, що завжди відчувалося, що ми різні, і будь-яка спроба наголосити на цій відмінності їх дратувала. Пригадую, 2013 рік, у Києві знімалося телешоу "Як дві краплі". Якраз почався Майдан. І от продюсер з російського боку (їх постійно запрошували до роботи сюди), проходячи повз мене, видав з посмішкою: "Ну що, ці ще стоять на Майдані?". Я різко відповів: "Ти не зрозумів: це не вони стоять – це ми стоїмо там зараз". У результаті посів останнє місце в шоу. Росіяни приходили сюди винятково для просування своїх наративів. Щоб пробити українську пісню для виступу, доводилося буквально "бодатися" з продюсерами. Пригадую ще одне шоу – "Народна зірка" у 2010 році: за десять ефірів мені вдалося вибороти лише одну українськомовну пісню, і то "Океан Ельзи". Усе решта – категоричне "ні". У них завжди була свідома ставка на російський контент – отака була справжня мета співпраці.

– В інтерв’ю нашому виданню Семен Горов, режисер телепроєкту "Зірка+Зірка", де російські виконавці виступали в парі з українськими, розповідав, що навіть побився на знімальному майданчику з актором Олексієм Паніним, бо той "почувався імперцем, який може поводитися як заманеться".

– Панін, на мою думку, – взагалі найяскравіший приклад тієї мразоти, яка уособлює справжню сутність росіян. У мене теж із ним була "заруба" на якомусь телешоу, здається, на "Інтері". Він поводився просто огидно, і я прямо сказав про це. У перерві підскочив до мене, почав "з’ясовувати стосунки". Разом із Джигурдою. Мовляв, як смієш таке говорити. А я відповів: "Якщо ти мразота, то чому не можу цього сказати?". Чомусь образилися (сміється).

Навіщо погоджувався брати участь у таких шоу? Бо платили. Іноді доводиться робити те, чого насправді не хочеш, просто тому що потрібні гроші. Єдине, від чого ми завжди категорично відмовлялися, – це додавати до свого репертуару російськомовні пісні. Хоча таких пропозицій було чимало. Пам’ятаю, одна з найбільших музичних компаній Росії RealMusic пропонувала "ТНМК" контракт: вони оплачують новий альбом, але вся програма має бути російською. Ми відмовилися. Гроші важливі – але це не пункт номер один. Робити треки російською, щоб тебе почули десь у Самарі – ні, таке не про нас.

– Наступного року у "ТНМК" ювілей – 30 років на сцені. Чи були за цей час моменти, коли здавалося, що гурт до солідних рубежів не доживе?

– Звісно, траплялося всяке – можемо і посваритися, і побитися (сміється). Але ми всі розуміємо: те, що робимо разом, важливо для кожного з нас. Емоції емоціями, а справа – це справа. Чи святкуватимемо дату? Відверто кажучи, ми про це не думали. Зараз такий час, були би живі – і це вже найбільше свято.

– Як ставитеся до колег, які роками співали в Росії, навіть жили там, а повернулися додому лише після повномасштабного вторгнення?

– Слухай, кожен живе своє життя, і я не беруся судити. Якщо артисти сьогодні роблять внесок у розвиток української культури – я їх підтримаю, незалежно від того, що було раніше. Але якщо повертаються в Україну й при цьому продовжують працювати на користь культури ворога, це зовсім інша історія. Бо ті, хто досі співає російською та просуває російський контент, – ми з такими не соратники, бо дивимося в різні боки.

– Чи не здається вам дивним, що Андрій Данилко, залишаючись одним із найвідоміших українських артистів, заявив: перекладати старі хіти Верки Сердючки українською не буде, бо, мовляв, не вийде якісного матеріалу?

– Ой, та все можливо – треба лише захотіти. Мені ніколи не подобалися ці відмовки: важко перекладати. Звісно, музика мови інша, але головне ж – бажання. А це просто небажання трансформуватися. Не знаю, можливо, він сприймає це як наступ на своє его. Але насправді нічого страшного не станеться. Я пам’ятаю, у мене була суперечка з Поляковою, коли намагався переконати її в доцільності перекладу пісень українською, а вона обурювалась: "Я що, повинна все співати українською?" Це було давно. Кажу: "Ну нехай не все, але хоча б почни". А тепер дивлюсь на афіші – сто відсотків матеріалу українською мовою. Все переклала – молодець. Якби ще десять років тому почала, була б ще більшим молодцем. А Данилко впирається. Але це навіть не він, це полтавський жлоб у ньому впирається.

– Як ви думаєте, чому Таїсія Повалій та Ані Лорак вирішили залишитися в Росії, попри війну проти України?

– Ну, по Повалій, мені здається, останнє слово там було за її чоловіком Ліхутою. А Кароліна – ну що ж… Я не буду в неї кидатись брудом. Так вона відчуває світ – шкода, але що ж робити, не народиш же її заново.

– Влітку 2022 року ви заявили, що шоковані проросійськими висловлюваннями телеведучої Сніжани Єгорової та навіть сказали, що "Снєжа збожеволіла". Ви були друзями?

– Ми якийсь час дуже добре товаришували і багато спілкувалися. Тоді вона була одружена з Семеном Горовим. Я частенько до них на чайок додому заходив. Тоді вона здавалася цілком розсудливою. Але знаючи її екзальтовану натуру, мені здається, що теперішня поведінка – це певною мірою реакція на обставини. Її другий чоловік, Антін Мухарський, з яким теж розлучилася, жорстко пішов у націоналізм. А Сніжана у своєму стилі просто в пику Антіну робить прямо протилежне. І чим крінжовіше це виглядає, тим, напевно, їй здається, ефективнішим. Чи щира вона в цих заявах? Знаючи її, можна сказати так: хороші актори іноді настільки майстерно заграються, що важко зрозуміти, де правда, а де гра. Моє враження: це театральна постановка.

– Чому Софія Ротару, яку ви знаєте особисто, мало говорить публічно про війну?

– Ми давно вже не спілкувалися, і, напевно, з початку повномасштабного вторгнення наші шляхи не перетиналися. Наскільки я розумію, там є свої нюанси. Можливо, вона обережна через те, що має чимало активів на окупованих територіях. І ці питання поки не вирішені. Вже під час війни я бачився з її сином Русланом – ми обидва байкери. Якось на Різдво перетиналися у спільних друзів.

– Як згадуєте Ніну Матвієнко, з якою мали дуетну пісню "Мила" та товаришували?

– Добрим словом.

– Співак Влад Дарвін на прощанні з нею розповідав, що якось підвозив її додому й настільки захопився розмовою, що ще годину сиділи в авто біля будинку.

– Так, і в мене таке було. Ми багато спілкувалися, їздили одне до одного в гості, ще навіть у ті часи, коли Тоня була в першому шлюбі. З Ніною Митрофанівною почали ближче товаришувати після нашого дуету – це було вже багато років тому. Вона тоді постійно говорила про Тоню: "Прислухайся, зверни увагу на її голос – він такий самий, як у мене, не відрізниш". І, в принципі, десь воно так і є. У Ніни Матвієнко були доволі жорсткі погляди на сьогодення. Але як людина вона була надзвичайно добра.

– Під час війни з’явилося дуже багато талановитої молоді, але водночас подекуди наявний контент, який викликає сумнів щодо смаку виконавців. Що думаєте про це?

– Смак – це дуже суперечлива тема. Тому нехай все буде: і крінж, і шароварщина, і примітивна пластмасова попса, і витончена музика. Все це має право на життя. І в кожній ніші – свій яскравий виконавець. Головне, щоб це було своє. Думаєте, у французів немає крінжових музикантів? Це теж своєрідне право на свободу. І одна з причин, чому відбувається війна: росіяни собі таких вольностей дозволити не можуть і прагнуть заперечити іншим.

– На початку повномасштабної війни ваш син Микита з мамою (журналістка Анастасія Будкіна зустрічалася з Олегом Михайлютою, але вони не одружилися. – Ред.) знайшли тимчасовий прихисток за кордоном. Чи вплинула вимушена розлука на ваші стосунки?

– Він зараз у підлітковому віці – швидко змінюється, дорослішає. До речі, завтра йому вже виповниться п’ятнадцять. У нас чудові стосунки: і на відстані, і коли ми поруч. Я не виховую його "за підручниками", просто намагаюся бути на одній хвилі, говорити однією мовою, дзеркалити його так само, як він мене (усміхається). Звісно, бувають і непрості моменти. Іноді його мама телефонує, скаржиться: "Не можу більше, забери його до себе й живи з ним". Я дуже люблю й поважаю Настю, вона чудова людина, тож завжди намагаюся допомогти. Дзвоню Нікітосу: "Я з радістю заберу тебе зараз, буду щасливий пожити з тобою. Але що ж ти робиш такого, що мама змушена мені телефонувати й просити допомоги?" Він одразу все розуміє, іде до мами, просить вибачення. Бо усвідомлює: краще налагодити стосунки з мамою, яка поруч, ніж потім із татом на відстані. Часом забираю його на якийсь період – ми разом вирушаємо кудись, адже я постійно в дорозі: концерти, гастролі.

– Він пишається тим, що ви його тато? От, наприклад, Оля Полякова нещодавно розповідала, що її менша донька-підліток навіть відписалася від неї у соцмережах – так непросто відбувається процес сепарації від мами.

– Ну, це, мабуть, у нього самого треба питати. Але мені здається, що йому приємно, що у нас нормальні, довірливі стосунки. І що саме я – його батько. Нещодавно подзвонив: "У нас у класі буде випускний, всі хочуть грати в пейнтбол. Підеш з нами?" Я з радістю погодився – якраз був у Києві, мав вільний день. Під’їжджаємо на ВДНГ, запитую: "Слухай, я от погодився, а є ще хтось із батьків?" А він спокійно так: "Ні, тільки ти один". Я засміявся: "Оце ти мене підставив, Нікітос!" Але все вийшло чудово. Познайомився з батьками однокласників – прекрасні люди. Всі з’їхалися на пікнік: хтось бограч варив, хтось м’ясо смажив, хтось лаваші крутив. Хто з мангалом приїхав, хто з пічкою. А я – постріляти (сміється). Розмовляю з одним із батьків, кажу: "Я записався на гру, Нікітос запросив". А він: "Так там же бігати треба, а коліна вже не ті". Але минуло хвилин десять – підходить: "Я теж записався. Пішли – побігаємо". Випуск вийшов чудовий: ми набігалися, настрілялися, награлися в ігри й добре познайомилися одне з одним.

– В одному з інтерв’ю ваша кохана, режисерка та письменниця Ольга Навроцька, зізналася, що щиро захоплюється тим, як вам вдається жити ніби два життя: одне – з нею, а інше – беручи активну участь у житті родини сина. Ви підтримуєте теплі стосунки з Настею, їздите на дні народження до її родичів. Як вам це вдалося?

– Ну, не знаю. Я просто намагаюся приймати світ таким, яким він є. Якщо ми з Настею колись розійшлися, то не зробили це в ненависті. Ми намагалися, щоб у Нікітоса залишилися нормальні, люблячі батьки. Я дуже добре ставлюся до Насті, підтримую її, сподіваюся, що й вона мене теж. Спілкуюся з її родиною – з батьками, бабусями-прабабусями. Пам’ятаю, як раніше ми часто їздили до них у Сумську область. Ще до повномасштабної війни я відвозив сина туди на все літо. Чудові місця, дідусь із бабусею – просто душа.

– Тоді Олю запитали, чи вважає вона, що ви – кохання всього її життя. Вона відповіла: "Так". А як це зрозуміти?

– Це, чесно кажучи, важко пояснити. Як узагалі зрозуміти, що саме ця людина – твоє кохання? Я навіть не знаю, як правильно сформулювати словами. Мені складно описати це, бо такі речі більше про відчуття, ніж про логіку.

– Зараз Ольга Навроцька разом з Аланом Бадоєвим працюють над масштабним задумом, який вона виношувала багато років. Створюють фентезі-всесвіт про силу українського коріння під назвою "Хроніки сили". У ньому будуть комікси, анімаційні та художні серіали, книги й комп’ютерні ігри. Ви теж залучені до цієї роботи.

– Так, я озвучую головного героя – Хорта. І пишу музику для проекту на прохання Олі, а Макс Барських – Алана Бадоєва. Я дуже вірю в цей проєкт. Пам’ятаю, як Оля сказала: "Ми з Аланом хочемо з тобою зустрітися. Просто кілька годин поспілкуватися, будемо тебе надихати". І так і сталося: ми зустрілися втрьох, вони по черзі розповіли, як бачать цей світ, яким він має бути. Власне, я чув про цю ідею від Олі вже давно. А потім і в Алана з’явилися свої задуми – вони вирішили поєднати їх. І роблять це потужно. Я впевнений, що все вдасться, бо рухаються у правильному напрямку.

Мені здається, це надзвичайно важливо. Якщо ми говоримо про Україну як окрему націю, яка бореться і воює за своє майбутнє, то ця боротьба має точитися в усіх напрямках. На полі бою – це найголовніше. Але й у культурному сенсі теж потрібна "війна" – за якість, за зміст, за ідеї. І саме на цьому побудований проєкт "Хроніки сили": на українських сенсах, які наш ворог уперто намагається обнулити й нав’язати світу свою брехню. А ми відштовхуємося від того, що було і що є насправді. І прекрасно, що коли починаєш цим займатися, розумієш, що ти не один, що дуже багато людей робили це до тебе, паралельно з тобою, і будуть робити після.

– Дублювання фільмів – це для вас заробіток чи радше приємне хобі? Адже багато акторів зізнаються, що платять там небагато.

– Я дублюю нечасто – зазвичай мене запрошують на якісь конкретні ролі. Але мені це дуже подобається. Так склалося, що саме я озвучив головного героя у першій голлівудській картині, яку дублювали українською мовою. Це були другі "Пірати Карибського моря". Першу частину ще показували російською. Тоді ми наслухалися скепсису: мовляв, "це не піде", "навіщо починати". Але я завжди повторюю вислів: "А нам своє робити". І ще часто кажу фразу, яку вже давно хочу надрукувати на футболці: "Ніколи не зупиняйся, бо навіть скажена собака не може обіс*яти потяг, що рухається". Так і сталося: спершу всі говорили, що не варто, а за місяць-два, пів року – подібні розмови зникли. Люди почали звикати, підсвідомо вбирати українську на слух і повертатися до свого коріння.

– Ви більше прихильник лагідної українізації чи вважаєте, що цей процес має бути жорсткішим і швидшим?

– Раніше я був за лагідну українізацію, але повномасштабне вторгнення змінило все. Я зрозумів, що якщо продовжувати займатися лише лагідною українізацією, можна не встигнути, бо "нуль" наближається швидше, ніж люди усвідомлюють, що треба відмовлятися від усього російського. Суперечки в мережі щодо цього мене дуже дратують. Як ще довести, що все російське руйнує? Що ще треба пояснити, щоб люди зрозуміли? Переїжджають у якісь інші країни – вчать мову, а всередині малороси впираються. Я по-іншому їх назвати не можу. Вважаю, що треба діяти жорсткіше: вводити екзамен на знання української мови та культури і надавати право голосу тільки тим, хто його складе.

– Ви стежите за зустрічами політиків, що присвячені війні Росії проти України?

– А що за ними стежити? Поки існує Москва у тому вигляді, в якому вона є, – спокою світу не буде, і нам також. Хто б із ким не зустрічався і про що б не домовлявся – росіяни завжди ненавидітимуть увесь світ, а найбільше – нас, бо ми поруч. Вони і надалі будуть хотіти нас знищити, а ми – жити. Тому замість надмірних очікувань від політичних переговорів треба робити свою справу: підтримувати нуль, донатити і створювати якісний український контент.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з репером Yarmak – про російську мову, службу в ЗСУ і кумира, якого зустрів на фронті.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!