"У цій жахливій війні думаю про Одесу". Зірка "Кримінального чтива" – про роль української лікарки, справжнього Брюса Вілліса та зйомки з путіністом

Марія де Медейруш – режисерка, сценаристка, одна з найкращих португальських акторок. Стала відомою на весь світ завдяки ролі Фаб'єн у культовому фільмі Квентіна Тарантіно "Кримінальне чтиво". Сьогодні знаменитість живе в Парижі та у свої 60 років продовжує активну акторську діяльність.

OBOZ.UA вдалося ексклюзивно поспілкуватися з зіркою та дізнатися, чому вона проміняла Голлівуд на Португалію, що на зйомках фільму "Кримінальне чтиво" запам'яталося їй найбільше та чи підтримує стосунки зі світовими знаменитостями. Також про роль української лікарки, задля якої за 15 днів їй довелося вивчити російську мову, про поїздку в Одесу та захоплення президентом Володимиром Зеленським і військовослужбовицею Яриною Чорногуз – далі.

– Пані Маріє, 1994 рік став знаковим для вас – на 51-му Венеційському кінофестивалі ви отримали Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль у фільмі Терези Віллаверде "Два брати і сестра", а культовий фільм Квентіна Тарантіно "Кримінальне чтиво" дозволив стати відомою за межами Європи. Чому ви не скористалися шаленим успіхом, щоб закріпити статус зірки Голлівуду, а повернулися до Португалії?

– Насправді у Голлівуді часто відбувається так, що знімають один фільм, який має великий успіх, наприклад, "Кримінальне чтиво". Чи ще до нього я знялася у фільмі Філа Кауфмана "Генрі та Джун", який також був дуже обговорюваним. І потім отримуєш багато пропозицій, але вони зазвичай дуже схожі на ті, що ти вже зіграла, тому вже менш цікаві.

Крім того, тоді я мала власний проєкт, який дуже-дуже хотіла реалізувати, – фільм "Капітани квітня" про португальську революцію. Я працювала над ним як режисерка та акторка 13 років. Тому для мене було важливіше зняти цей фільм про війну, який був дуже амбітним і вимагав багато ресурсів, ніж бути в Голлівуді та робити менш цікаві речі. До речі, цей фільм – результат спільного виробництва чотирьох європейських країн.

– Читала, що ви познайомилися з Квентіном Тарантіно на одному фестивалі на півдні Франції. Розкажіть будь ласка, чому одну з провідних ролей у своєму фільмі він довірив саме вам?

– Це правда (усміхається). Це був невеличкий фестиваль незалежного кіно, на якому були присутні тільки режисери, які зняли дійсно незалежні фільми. Там був Квентін зі своїм першим фільмом "Скажені пси". І так, між нами виникла дружба, справжня дружба кіноманів (усміхається).

Через кілька місяців я знову зустріла його вже на набагато більшому фестивалі в Сан-Паулу (Бразилія), де ми разом подивилися ще низку фільмів. Я думаю, що все почалося з тієї зустрічі, з дружби і спільної кіноманії. Він запропонував мені поїхати до Лос-Анджелеса, щоб пройти проби для свого нового фільму, а потім також для репетицій, яких було багато через дуже насичені діалоги, майже як у театральних п'єсах.

– Зараз ви підтримуєте стосунки з Квентіном?

– Востаннє я бачила його цього року на кінофестивалі в Каннах "на бігу" (усміхається) . Він завжди дуже веселий! Коли ми зустрічаємося, то дуже раді одне одному, але у нас не тісні стосунки.

– Що найбільше запам'яталося зі зйомок фільму?

– Я пам'ятаю дуже важливу деталь, якої, на мою думку, більше ніколи не було в жодному фільмі, де я знімалась, – ми репетирували всі сцени вже в декораціях, тобто на готовому знімальному майданчику. Бо іноді бувають репетиції, наприклад, в офісі продюсерської компанії. Взагалі, я вважаю, що такі репетиції не дуже корисні, тому що ми не перебуваємо в потрібному просторі, не можемо рухатися і творити так, як у декораціях. Але Квентін не такий, як інші: все було відрепетирувано вже в побудованих декораціях. Це дало ту точність, яка дозволяла потім робити вибір планів у дуже організований спосіб.

Можу сказати, що вся ця підготовча робота до фільму була дуже точною. Крім того, на зйомках була дуже хороша атмосфера та середовище. Я пам'ятаю, що коли я приїхала, вони вже знімали, і Квентін сказав: "Ти підеш на знімальний майданчик, так?". Я зайшла й одразу помітила, що камера та вся знімальна група були захищені пластиковим покриттям. Раптом стався вибух – бризки крові розлетілися навсібіч.

– Яким залишився у спогадах ваш партнер Брюс Вілліс, який страждає від невиліковної хвороби?

– Я дуже люблю Брюса Вілліса. Він був чудовим колегою. Я завжди пам'ятатиму, як у 1994 році фільм "Кримінальне чтиво" отримав "Золоту пальмову гілку" на кінофестивалі в Каннах, а кількома місяцями пізніше у Венеції я виграла премію за найкращу жіночу роль у фільмі "Два брати і сестра".Тоді першою людиною, яка мені зателефонувала, щоб привітати, був Брюс Вілліс!

Він – дуже уважний, а ще дуже щедрий та милий, тому я маю про нього тільки гарні спогади.

– Вашого старшого брата у фільмі "Два брати і сестра" зіграв російський актор Євген Сидихін. Чи відомо вам, що сьогодні він підтримує путінський режим? (У березні 2024 року Сидихін виступив у Кемерово на заході "Донбас. Відродження". Актор, який називав українців рідними, вийшов на сцену до російських військових під документальну хроніку із так званої "зони СВО". – Ред.)

– Ні, я не знала! До речі, коли ми зараз із режисеркою Терезою "просуваємо" цей фільм ("Двох братів і сестру" протягом тижня показували в різних кінотеатрах Португалії. Марія де Медейруш разом із португальським актором, який зіграв молодшого брата, та режисеркою виступали перед початком фільму. – Ред.) ,то завжди запитуємо: "А що сталося з Євгеном?". Тому що ми більше ніколи нічого не чули про нього. Ми дізналися, що після фільму він мав великий успіх у Росії, став дуже відомим.

– Але його особисто запросили для зйомок до Португалії?

– Так. Тереза хотіла саме російського актора і поїхала до Москви на кастинг. Там вона побачила Євгена, вирішила, що він має бути моїм братом, і привезла його сюди. І це кумедно, бо вона завжди розповідає, що часто присутність акторів різних національностей пов'язана з копродукцією (спільним виробництвом), а тут вийшло не так. Насправді не було російських грошей. Вона просто вирішила, що має бути російський актор.

Це був дуже незвичайний спосіб роботи, тому що я не говорила російською, а він – португальською. Ми мали бути уважними, хоча й знали текст. Треба було інтуїтивно реагувати і розуміти, коли говорити тощо. Це була цікава робота, але потім ми повністю втратили з ним контакт.

– Поговорімо про інший фільм – "Подорож до Португалії", де ви зіграли українську лікарку. Чи не було вам дивним для ролі українки вчити російську мову? До речі, чи важко було її вивчити?

– Сержіо Тріфо, режисер фільму, перед тим, у 2007 році, зняв дуже гарний документальний фільм – "Лісабонці", де розповідав про великі хвилі імміграції під час будівництва Expo 98 (всесвітня виставка, яка кілька місяців проходила в Лісабоні. – Ред.). Тому прибуло багато африканців, бразильців і, здається, близько 400 тисяч українців. Для країни з населенням 10 мільйонів [Португалії] це значна кількість.

Сержіо багато знімав: усі ці громади надзвичайних, справді чудових українців. Він знімав їх на пляжі, брав у них коментарі, це було дуже цікаво. Історія "Подорожі до Португалії", яку Сержіо зняв у 2010 році, є повністю правдивою. Моя героїня була українською лікаркою, одруженою з сенегальським лікарем, і те, що вона пережила в аеропорту, є цілковитою правдою. Так, вона російськомовна українка.

Я не розмовляю російською. Взагалі-то я дуже розбещена в тому плані, що оскільки розмовляю шістьма мовами, то завжди звикла все розуміти. І мені прикро, коли чогось не знаю. Сержіо, як і Тереза, є моїм другом дитинства. Я думаю, тільки друзі дитинства просять нас про найскладніші речі (усміхається). Бо спочатку він сказав мені: "Щоб зіграти цю роль, ти повинна справді вивчити російську!". Я погодилась та попросила в нього на це хоча б рік часу, ну пів року! Він був не проти. Але в якийсь момент несподівано сказав, що в мене є всього 15 днів на вивчення російської. Я була вражена, адже це неможливо. Але він знайшов для мене дуже професійну репетиторку, яка була перекладачкою, перекладала Достоєвського та інших російських авторів португальською мовою. Вона була чудова, і ми інтенсивно працювали протягом 15 днів.

Весь фільм побудовано навколо персонажа цієї фантастичної жінки. Як це так?! В аеропорту поліція, думаючи, що робить добро та дотримується правил, насправді руйнує життя людей. І все це через упередження. Фільм дуже сильний, один із улюблених у моїй кар'єрі. Коли картина вже була готова, нас запросили на Одеський кінофестиваль.

Я дуже боялася їхати, бо думала, що там мене викриють, побачать, що я погано говорю російською. Але ні, люди не сміялися з мене, не глузували. Нас дуже добре прийняли в Одесі, я завела там друзів та закохалася в це місто!

Насправді в цій жахливій війні я дуже часто думаю про Одесу. Я вважаю її справжньою перлиною. А ще це місто, яке залишило слід в історії кіно, і думати, що все це руйнують, – щось жахливе...

– Якось я розмовляла з Сержіо про цей фільм, то він мені сказав, що ви грали українку, але не знали, що розмовляли російською...

– Він пожартував. Звичайно, що я знала.

– Зараз у Португалії ситуація кардинально інша, ніж у 1998 році, через що аж занадто багато емігрантів...

– Це дійсно складно, але ми, португальці, також завжди були іммігрантами. Тобто ми – люди, які розуміють, що таке – оселятися в іншій країні, щоб жити краще чи щоб просто вижити. Це частина нашої історії. І ми маємо бути послідовними в цьому, тому що коли ми приїжджаємо в деякі країни, наприклад, Швейцарію чи Люксембург, практично половина населення там розмовляє португальською.

Я не надаю надмірного значення кордонам. Без сумніву, дуже важливо захищати культуру, але після того, як ми подорожуємо, планета стає нашою. Вона наша, щоб ми могли її захищати. А ми робимо все навпаки – встановлюємо кордони і руйнуємо. Я вважаю, що нам допомогло б, якби ми думали про всю планету як про нашу і про те, як захистити цей рай.

– Ваша сестра – голова палати району, в якому я проживаю. Чи обговорюєте ви політику в родині?

– Загалом у питаннях політики та суспільства я вчуся у неї, бо живу ж у Парижі. Тому часто саме завдяки їй я дізнаюся про те, що відбувається в Португалії, більш детально.

– Коли ви зрозуміли, що хочете бути акторкою?

– Через кілька місяців після мого народження ми з сім'єю переїхали з Лісабона до Відня, де прожили близько 10 років. Мій батько – класичний музикант, навчався в Академії у Відні, тому залишився там жити і працювати. Потім він став культурним аташе в португальському посольстві. Та після революції ми з мамою повернулись до Португалії (йдеться про Революцію гвоздик – військовий переворот лівих офіцерів 25 квітня 1974 року, який повалив авторитарний режим Нової Держави в Лісабоні. – Ред.).

Я завжди прагнула до мистецтва. Я була з тих дітей, які завжди, завжди малюють (усміхається). Усі думали, що я займуся образотворчим мистецтвом. Але якось покійний португальський режисер Жоао Сезар Монтейру, який був хорошим другом моєї матері і відомий своєю божевільністю, вирішив зробити мене головною героїнею свого дуже гарного фільму "Сільвестре". Так я у 15 років потрапила в акторську професію.

Цей фільм став для мене справжнім відкриттям кінематографа. Я ніколи навіть не мріяла зніматися, не була частиною цього всього, та отримала велике задоволення від того досвіду не тільки як акторка, а й від усього технічного аспекту. Я була зачарована, бо завжди дуже любила "кадрування", зображення тощо. Певним чином це й визначило мою професію. І саме такі зустрічі вплинули на моє життя і кар'єру, тобто це не було заздалегідь запланованим. Хоча потім я приїхала до Парижа, почала вивчати філософію в університеті Сорбонни, а пізніше вступила до театральної школи, бо пройшла конкурс, на який навіть не сподівалася вступити.

– Яким є ваше життя сьогодні?

– Я живу в Парижі вже багато років разом зі своїми доньками, маємо подвійне громадянство. Як і багато португальців у світі, ми подорожуємо туди-сюди і накопичуємо ці культури. Але що я хочу вам розповісти: два тижні тому, перед тим як приїхати до Португалії, я була в Театрі де ля Вілль – одному з найважливіших театрів у центрі Парижа. Мене запросили на читання поезії української військовослужбовиці Ярини Чорногуз. Я познайомилася з нею та була дуже вражена! Це справді велика поетеса. Для мене вона – втілення надзвичайної гідності та опору. Це, безперечно, відсилання до всіх, хто дотримується людських цінностей у світі.

– Що вам ще відомо про українську культуру?

– На жаль, я мало що знаю. Я прочитала лише одну українську книгу – письменника Андрія Куркова "Форель а la ніжність". Вона мені дуже сподобалася, тримаю її вдома. Тепер я познайомилася з Яриною та стала її великою прихильницею.

– Ви маєте приголомшливий вигляд. У чому ваш секрет?

– Постійно подорожувати світом з великою кількістю валіз (усміхається).

– Може, дотримуєтесь певних дієт?

– Ні, насправді мої друзі знають мене як людину, яка завжди голодна! (сміється)

– Пригадую, якось після вистави ви запитували, чи залишилися ще паштел-де-ната! (популярний португальський десерт з листкового тіста з начинкою із заварного крему)

– Я хочу паштел-де-ната! Та я просто хочу їсти (сміється)! Тобто я не сиджу на дієті, але через поспіх я часто забуваю поїсти і згадую про це тільки тоді, коли вже вмираю з голоду!

– Яка ваша улюблена португальська страва?

– Мені подобається бакаляу-а-браш (виготовлена зі шматочків засоленої тріски, цибулі та тонко нарізаної смаженої картоплі розміром із сірник, все приготовлено з яйцями. Зазвичай її гарнірують маслинами і посипають свіжою петрушкою. – Ред.), а ще риба з Атлантики, яку тут готують на грилі, також дуже мені смакує.

– А французька?

– Їхні сири.

– А з української кухні щось запам'яталось?

– Ми дуже добре їли в Одесі! Пам'ятаю салати, смачний свіжий сир.

– Маріє, я вам щиро вдячна за це інтерв'ю. На завершення нашої розмови що б ви хотіли побажати українцям?

– Я в захваті від українців! Також я дуже захоплююся президентом Володимиром Зеленським. Він у минулому був актором, а це доводить абсурдність усіх упереджень щодо представників цієї професії як про "легковажних людей".

Володимир Зеленський є абсолютно героїчною постаттю і, як на мене, одним із найвидатніших очільників держав. Він, Ярина Чорногуз, інші українці викликають у мене повагу, тому що в їхньому опорі є гідність, яка, на мою думку, має бути для нас прикладом.

Я хочу міцно обійняти читачів OBOZ.UA і побажати їм всього найкращого, миру та єдності всім, хто тримається за життя та свободу!

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з португальським журналістом Жозе Мільязешем – про 38 років життя в Росії, божевілля Путіна і найкращого президента України.

Ще на OBOZ.UA інтерв'ю з відомим бразильським режисером українського походження Гуто Пашко – про російську мову в Києві, брехню росіян і "маленьку Україну" в Бразилії.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!