"Скільки ще ракет має прилетіти, щоб люди це усвідомили?" Репер Yarmak – про російську мову, службу в ЗСУ і кумира, якого зустрів на фронті

Олександр Ярмак (Yarmak) – відомий український репер, який з перших днів повномасштабного вторгнення добровільно став на захист країни. Нині він обіймає посаду командира бойового технологічного підрозділу Darknode, що входить до складу 412-го окремого полку безпілотних систем Nemesis – одного з передових підрозділів сучасної війни.

OBOZ.UA зустрівся з артистом у Києві на Atlas Festival 2025 – найбільшому музичному фестивалі України та Східної Європи. Музикант вперше погодився виступити на велику аудиторію за кілька останніх років.

– Олександре, ви нині – командир у ЗСУ, і ваша участь у фестивалі стала подією для багатьох шанувальників. Як вам вдалося вирватися до Києва, враховуючи щоденні обов’язки по службі?

– Я погодився виступити на фестивалі багато місяців тому. Мені здавалося, що в цей період буде трохи легше відлучитися. А виявилося навпаки: настільки важко, що ледь встигаю підготуватися до виступу. Для мене Atlas – це не просто сцена. Це подія, де важливо гідно виступити, заспівати якісно, а також сказати глядачам правильні речі. Такий вихід потребував чіткого планування, часу й зусиль. Але найважливіше для мене – щоб від цього не постраждала бойова робота. І я дуже вдячний своїй команді, що підстраховує на ці кілька днів, поки я тут.

Як проходив процес узгодження моєї присутності на фестивалі? На четвертий рік війни в армії вже є певна гнучкість – можливість короткострокових відпусток, взаєморозуміння з командирами. Всі розуміють, що на сьогоднішній день війна – це не тільки поле бою. Це й логістика, ресурси, комунікація, міцний тил. Я тут не просто як артист. Насправді моя присутність – частина військової роботи. По-перше, добре знаю, що відбувається з атаками дронів-камікадзе, бо наша команда безпосередньо цим займається – ми перехоплюємо ворожі дрони й забезпечуємо аеророзвідку. Зараз потрібна участь кожного – вся країна має бути залучена, бо українське небо можна захистити тільки разом. А публічна увага до цього – теж зброя.

По-друге, ресурси. Попри те, що наш підрозділ отримує хороше забезпечення від держави, є багато речей, які не можна покрити швидко через процедурні моменти – деталі, компоненти, ремонтні чи технічні потреби. Це можуть бути витрати на мільйон-два гривень, і вони критично важливі. Саме для цього потрібні публічні майданчики, донати, увага суспільства. І по-третє – хочу залучити нових людей до нашого підрозділу. Про це говоритиму зі сцени. Якщо є мотивація, сили, бажання – приєднуйтесь. Кожного дня тут очікується по 25 тисяч людей – а це фактично як п’ять бригад або цілий армійський корпус. У війську дуже потрібні розумні й вмотивовані люди – ті, хто може швидко вчитися, розібратися в задачах і працювати на результат.

– Що б ви сказали тим українцям, які ще вагаються в рішенні долучатися до Сил оборони?

– Я б сказав так: долучайтеся до нашого підрозділу Darknode. Ми займаємося боротьбою з ударними дронами стратегічного рівня, які запускає Росія. Це відносно безпечна робота, це супертехнологічна робота, це суперцікава робота – з дронами, радарами, електронікою, аналітикою. Днями на своїй сторінці в Instagram розмістив світлини побратимів – кандидат історичних наук, скрипаль, підприємець, депутат, блогер, спортсмен, інженер авіаційної техніки, будівельник. І це ще далеко не всі професії. Жоден із нас не планував ставати військовим. Але як професійно ці хлопці навалюють окупантам! Щоб ви розуміли – у моєму підрозділі зараз служать два тати дітей з садочка, куди ходить моя донька.

– Це ваша заслуга?

– Ні, я б не сказав, що це особисто моя заслуга. Вони готувалися й планували долучитися до війська. Але, як це часто буває в житті, саме через особистий контакт і довіру цей крок стає простішим. Мені дуже приємно чути їхні відгуки. Це люди з ІТ-сфери, і після перших днів у нашому підрозділі вони сказали: "Не можемо повірити, що в армії може бути така атмосфера". Ми справді будуємо нову армію – сучасну, людиноцентричну, орієнтовану на результат. На першому плані – аналітика, чіткі цілі, ефективність, і це, здавалося б, звичні речі для цивільного світу, але вони досі рідкість у військовій системі.

За ці три з половиною роки ми бачили дуже багато всього на своєму шляху. Багато разів хотілося сказати: все, втомився. І часто виникало бажання все кинути. Але краще змінювати систему зсередини. Хочеш щось змінити – прийди і зроби це сам. У нас саме такий колектив: ми цінуємо ініціативу, креативність, відповідальність. Люди, які потрапляють до нас, часто кажуть, що це схоже на військову ІТ-корпорацію. І це наша мета – створити команду, де комфортно працювати, де є висока результативність і, наскільки можливо в умовах війни, відносна безпека.

– З ким із колег-артистів вам було особливо приємно зустрітись на фестивалі? Можливо, з кимось маєте особисту історію дружби або бойового побратимства?

– Мені завжди було приємно бачити "Бумбокс" і Андрія Хливнюка. Ми навіть перетиналися з ним на Херсонському напрямку – це було десь на другому році повномасштабної війни. Андрій – один із тих, хто реально сприяє нашій перемозі. Ще в юності я слухав "Бумбокс" – і бачу, як музика та чітка соціальна позиція можуть впливати на покоління. У певному сенсі Андрій вплинув на мене, а я намагаюсь передавати цей вплив далі – молодшому поколінню. І, знаєте, я вважаю, що культурна місія не менш важлива, ніж військова. Бо якщо на фронті ми знищуємо сотні дронів і техніки, то культура впливає на мільйони людей. Вона формує свідомість.

– Чи вдається вам зараз виступати – і якщо так, то для кого це передусім? Чи є місце музиці під час війни?

– Зараз я взагалі не даю концертів у звичному сенсі. Якщо й випадає можливість, то це щось дуже локальне – наприклад, переїжджаючи на нові напрямки, можу десь виступити для військових. Але це більше підтримка, ніж виступ. Іноді беру участь у благодійних заходах, але дуже рідко. Востаннє, здається, виступав близько восьми місяців тому. Просто фізично майже немає на це часу, і з об’єктивних причин: спочатку треба зберегти країну. Після перемоги, коли стане трохи спокійніше, із задоволенням повернусь до музики, бо без неї не уявляю життя. Це те, в чому почуваюсь найкраще і найщиріше.

– Чи змінилося, на вашу думку, сприйняття вас публікою – порівняно з довоєнним часом? І як ви самі відчуваєте ці зміни?

– Так, звісно. Загалом змінилася вся країна – і це мене щиро тішить. Змінився я сам, змінилася моя музика, мій внутрішній стан. І я справді радію тим трансформаціям, які проходимо. Нарешті ми стаємо свідомою, соціально активною нацією. І це, на мою думку, єдиний шлях, щоб перемогти такого сильного й цинічного ворога, з яким маємо справу.

– На пресконференції перед відкриттям фестивалю ваш колега Раміль Насіров із гурту "Курган & Agregat" різко висловився щодо артистів, які раніше співали російською – "бо так краще заходило", – а тепер не поспішають перекладати пісні: "Ці хитро*опі артисти не видаляють російськомовні треки – на випадок, якщо все зміниться. До них багато запитань: чому не допомагаєте армії? Зрештою, тільки завдяки їй ви й ваші величезні команди їздите на концерти. Якщо будете думати тільки про власні гаманці, то ворог дійде до ваших домівок – і тоді ваші пісні вже нікому не будуть потрібні".

– Я колись теж був російськомовним артистом. У мене було багато пісень російською, і знадобився час, щоб щось усвідомити. Але визнаю: деякі речі усвідомив занадто пізно. І для мене дуже дивно бачити, що дехто й досі нічого не зрозумів. Ми втратили ціле покоління підлітків, які сьогодні слухають російську музику. І ця прогалина – на нас, культурних діячах. Ми, на жаль, досі майже не створюємо якісного українськомовного молодіжного контенту. Нам потрібен дитячий та підлітковий культурний фронт – популярні блогери, мультфільми, музика.

Якщо ми зараз не вплинемо на ті покоління, що формуються під час війни, – наслідки будуть катастрофічними. Бо звідси й питання слабкої мобілізації, і хибного уявлення про те, хто наш ворог. Дехто вважає, що ворог – це ТЦК. Але єдиний наш ворог – це Росія та її військо. І така спотворена оптика – прямий наслідок російської культурної експансії, яку ми колись проґавили. Зараз ми пожинаємо гіркі плоди цієї недооцінки.

– Що ви відчуваєте, коли приїжджаєте до відносно мирного Києва?

– Мене тригерить російська мова. І це каже людина, яка до 2019 року сама розмовляла російською. Але тепер просто не розумію: що ще має статися, скільки ще ракет має прилетіти, скільки людей загинути, щоб до кожного прийшло усвідомлення? Перехід на українську – це найпростіше, що має зробити кожен. Якщо ми говоримо про майбутню Україну – сильну, високотехнологічну, з потужною армією, стабільною економікою – то вона неможлива без єдиної культурної основи. А основа культури – це єдина мова. Так побудовані всі розвинені країни.

– Як ви реагуєте, коли чуєте російську мову в побуті чи публічному просторі? Робите зауваження чи просто проходите повз?

– Можу зробити зауваження – намагаюся коректно. Наприклад, якщо людина говорить українською, а потім раптово переходить на російську, можу сказати: "Тобі українська значно більше личить". Але бувають ситуації, коли без жорсткої реакції не обійтись. Наприклад, буквально 10 днів тому я приїхав додому, і сусіди за кілька будинків, щось святкуючи, голосно співали російські пісні, типу "Я люблю тебя до слез". Довелось уночі йти і робити вже досить різке зауваження.

– Як війна вплинула на ваші стосунки в родині? Як вам із дружиною вдається зберігати зв’язок і підтримку попри вимушену відстань?

– Зараз у країні багато розлучень – і це зрозуміло. Війна дуже виснажує емоційно. Моя родина декілька разів теж була на межі розлучення. Ти повертаєшся додому виснажений, знервований, можеш не помітити, що десь не приділив уваги. Все непросто, і я над цим намагаюся працювати. І з іншого боку – кожен у родині теж проходить свій фронт. Іноді здається, що твоя втома важливіша, але це не так. Я щиро вдячний дружині й доньці за підтримку. Ми знаходимо спільну мову, хоча критичні моменти бувають досі, зізнаюся відверто. Але попри все, родина для мене – це головний сенс того, чому я в армії. Я захищаю свою країну, бо хочу жити в ній зі своєю родиною.

– Чи маєте з дружиною якісь власні правила або ритуали, що допомагають зберігати стосунки на відстані?

– Дуже багато пар, на жаль, розлучаються саме через втрату уваги одне до одного. Тому я стараюся не забувати про якісь приємності – подарувати квіти, сказати щось хороше. Загалом, просто бути на зв’язку, бо це все дуже важливо. Чи легко відпустила мене дружина війну? Ні. Думаю, будь-яка жінка, яка щиро кохає, вчинила б так само. Це завжди важко. Але ми стараємося тримати контакт, підтримувати одне одного навіть у такі найважчі часи. Ми разом уже 11 років, із них 9 – у шлюбі. Наступного року святкуватимемо ювілей – 10 років разом офіційно.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором Григорієм Баклановим – про прильоти під час зйомок у рідній Одесі, справжні гонорари акторів та другу освіту.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!