"Багато з того, що розганяють медіа, неправда". Василіса Фролова – про Дубай під вибухами, штраф у 2 млн за фото в Instagram та консервацію з України

Василіса Фролова – відома телеведуча, яка з початку повномасштабного вторгнення знайшла тимчасовий прихисток за кордоном разом із родиною. Наприкінці січня 2022 року, перебуваючи у декреті, прилетіла з маленьким сином до чоловіка в ОАЕ – плануючи відсвяткувати день народження, але вимушено залишилася і вже п’ятий рік мешкає в Дубаї. У лютому цього року родина знову опинилася в новій реальності: на тлі ескалації на Близькому Сході у місті лунають вибухи.

В інтерв’ю OBOZ.UA Фролова відверто розповіла, що насправді відбувається в Дубаї, чи є паніка серед місцевих і чому медіа перебільшують ситуацію. Також поділилася, як пояснює маленькому сину звуки вибухів, з якими суворими обмеженнями стикаються мешканці через публікації в соцмережах, скільки коштує життя та освіта в ОАЕ і як змінили її роки вимушеної еміграції.

– Василісо, в одному з нещодавніх інтерв’ю ви сказали, що реальність в Еміратах часом зовсім не така, як описують медіа. То яка дійсна картина подій у Дубаї?

– От буквально щойно знову було чути вибухи – в мене серце ледве не вистрибнуло, тут усі трохи перелякалися. Але, чесно, не мені пояснювати українцям, що це таке і наскільки страшно. Думаю, наші люди вже пережили значно більше, ніж будь-хто хто у світі. Так, для місцевих це незвично: вночі десь далеко щось гупнуло, сьогодні близько десятої ранку теж було чутно. Лунали тривоги і вночі, і зранку. У пабліках пишуть, що були перехоплення. Але водночас дуже багато з того, що розганяють медіа, – м’яко кажучи, неправда.

З самого початку пішли новини про нібито масову евакуацію і те, що люди не можуть виїхати з ОАЕ. Насправді це стосувалося переважно туристів, які застрягли через закритий аеропорт – звісно, вони нервували. Якщо ж говорити про повсякденне життя – воно практично не змінилося. Серед місцевих жителів паніки немає. Люди, які живуть тут роками – і ми вже теж серед них – не збираються нікуди їхати. Тут дуже чітко працює система ППО, і це дає відчуття безпеки. Тому про якусь масову паніку чи тим паче евакуацію не йдеться.

Мене, чесно, дуже дивує, як ЗМІ розганяють паніку, причому підхоплюють навіть українські медіа. Пишуть відверті нісенітниці: що тут усе горить, палає, що ледь не щохвилини падають бомби. Уже й до того дійшло, що нібито влучили в Бурдж-Халіфу (найвищий хмарочос у світі, розміщений у місті Дубай. – Ред.) і звідти масово евакуюють людей. Я розумію, як працюють новини – потрібні кліки, емоції.Але насправді реальність зовсім інша. Усередині міста немає жодних хаотичних рухів чи апокаліпсису, який малюють у стрічках новин. Життя триває, все функціонує.

Я взагалі не думаю, що Дубай може перетворитися на умовний другий Ізраїль чи що тут звикатимуть до війни так, як це змушена робити Україна. І навіть порівнювати ці ситуації, якщо чесно, некоректно. Тут своя реальність, усе відбувається за іншими правилами, в іншому масштабі і з зовсім іншим відчуттям безпеки.

– Чи дотримуєтесь ви якихось заходів безпеки? Наприклад, ховаєтесь за правилом двох стін, як це роблять в Україні?

– Жодних укриттів, як у нас, тут немає – вони фізично не могли побудуватися за такий короткий час. Максимум, що рекомендують, – перейти в безпечніше місце, тобто залишатися вдома. Про правило двох стін тут узагалі ніхто не говорить. Я про нього знаю тільки з українського досвіду, з новин і порад, які ми всі читали останні роки. Воно вже, знаєте, десь на рівні автомату в голові відкладається. Тому коли приходить сповіщення про тривогу, я намагаюся хоча б відійти від вікон – це вже базова звичка. Але загалом усе сприймається набагато спокійніше. От сьогодні, наприклад, ми як спали, так і спали. Син щось почув, каже: "Мамо, там бомба". Я йому: "Та ні". І продовжили спати.

– Цікаво, а як ви пояснюєте все Родіону? Йому ж лише п’ять. Якось пом’якшуєте реальність чи говорите прямо?

– Ми не ховаємося за якимись казками. Є, знаю, батьки, які кажуть, що це, мовляв, ураган або ще щось подібне. І це можна зрозуміти. Ми обрали інший підхід: говоримо чесно, але без зайвих деталей. Він, по суті, виріс на українських новинах – ми постійно їх відстежуємо. Тому знає, що таке безпілотники, вибухи. Для нього це не щось невідоме, інколи навіть викликає цікавість – по-дитячому, звісно. Ми пояснюємо, що зараз відбувається складна ситуація. Без драматизації, але й без прикрас.

І він у цьому всьому разом із нами – бо по-іншому тут просто не виходить. Бо оповіщення тривог у мобільних телефонах – вони дуже гучні, їх неможливо сховати від дитини. Однак, що важливо, не можу сказати, що він сильно наляканий. Швидше сприймає все як частину реальності, ніж як щось панічне чи страшне. Хоча у перший день сказав фразу, яку точно не була готова почути від п’ятирічної дитини: "Я не хочу вмирати… Коли це все закінчиться?"

– В одному з інтерв’ю ви згадували, що зняли на телефон момент, як збивають ракету, виклали це в соцмережі без геолокації, але потім хвилювалися, чи не буде штрафу.

– І хвилювання, чесно, було не на порожньому місці. Тут чи не щодня з’являються новини про суворі покарання за подібні речі. Штрафи – колосальні: від 200 тисяч дирхамів, це близько двох мільйонів гривень, і аж до реальних тюремних строків. Тут немає тієї інформаційної свободи, до якої ми звикли в Україні. У нас – купа Telegram-каналів, де все з’являється миттєво. Навіть попри те, що і там діють обмеження, люди все одно обережно пишуть: у такому-то районі було чути вибух, ще десь підтверджують. І от саме з таких уривків складається розуміння того, що відбувається. А тут – інша система: нічого не публікується, поки це не підтвердять офіційні джерела. І ти просто чекаєш. Ми, звісно, чуємо вибухи, щось відбувається, але зрозуміти повну картину одразу неможливо.

І взагалі дуже цікаво спостерігати, як змінилося життя тут. Я публікувала кілька відео з пляжів – раніше туди неможливо було прийти, бо всюди була тіснява, а зараз там по 10 людей. Але все працює, і сервіс функціонує. Навпаки, з’явилося дуже багато знижок, можна взагалі безкоштовно зайти на пляж. Тихо скрізь – майже порожні більшість ресторанів і кав’ярень теж. У супермаркетах усе є, магазини працюють. Але, наприклад, зараз ми сидимо в торговому центрі – на весь центр, мабуть, п’ять людей.

Ті, хто міг поїхати, виїхали. Декілька наших знайомих тимчасово виїхали кудись перечекати ситуацію. Але більшість людей залишаються. Я стежу за пабліками, і бачу, що українці, які отримали візи, роботу, зняли квартири, на місці. Адже квартири тут здаються не помісячно, а за річним контрактом, розбиваючи оплату на чеки: хтось платить один раз, хтось двічі на рік, хтось за мінімум три місяці. Я впевнена, що саме ця обставина тримає тут дуже багато людей.

– Діти ходять у школу чи садочки? Яка там зараз ситуація?

– Ні, і це, мабуть, головна проблема для всіх батьків. Спочатку заклади закрили на три тижні, а потім оголосили, що вимушені канікули продовжують ще на два тижні – тобто до квітня. Зараз няня – одна з найзатребуваніших професій. Сьогодні ми нашого відправили в гості до іншого українського хлопчика, будемо так мінятися дітьми. До речі, вчора читала, вийшов закон, що батьки, які змушені сидіти з дітьми вдома, можуть працювати онлайн. Тобто формально ситуація врегульована, але на практиці – це все одно великий виклик.

– А взагалі зв’язок із садочком у Родіона є? Можливо, якісь заняття онлайн?

– Так, з’явилися такі заняття, і це досить цікаво – йому подобається. Але, звісно, це не на тривалий час. За комп’ютером він може протриматися пів години, максимум годину. Це діти 4-5 років – ви розумієте, як виглядають ці онлайн-заняття? Дуже мило, але за жодних обставин не замінює повноцінну освіту. Але треба сказати: садочки тут влаштовані дуже круто. Правда, ціни космічні: у Європі чи в Україні за такі послуги платять значно менше, а тут за рік виходить 28 тисяч дирхамів – близько 300 тисяч гривень. І це не повний день, і тільки три дні на тиждень.

Але дитині потрібна соціалізація, окрім того – підготовка до школи. Уроки арабської мови, англійської, читання та письмо – це обов’язкові навички для всіх дітей. Тут віддають їх до школи з п’яти років – і хоч це платно, уникнути неможливо. Родіон восени піде вчитися. Він успішно пройшов тестування, причому воно платне в будь-якому випадку – потрапите ви в навчальний заклад чи ні. За кожну спробу потрібно викласти близько 500 дирхамів (більше 5 тисяч гривень). Потім потрібно заплатити перший внесок за навчання. Коли тут була нещодавно наша подруга, співачка MamaRika (вона приїхала з сином – він одноліток нашого), казала: "Та навіщо дитині стільки освіти в цьому віці? Я поки вирішила почекати". Але, на жаль, тут такий підхід неприйнятний.

– Як ви обирали школу? Чи немає в ОАЕ такого, наприклад, як у Великій Британії, та й в Україні також, що ви маєте обрати навчальний заклад за місцем проживання. Тому родини заради дітей переїжджають ближче до хороших шкіл, там орендують житло.

– Так, тут теж є такий момент. У Дубаї особливо популярні ті навчальні заклади, що працюють за британською чи американською навчальними програмами. І саме від цього відштовхуєшся, обираючи школу, яка буде ближче до твого місця проживання.

– Ви потрапили в ту школу, яку хотіли?

– Насправді ми вибирали скоріше з огляду на ціну, ніж на престиж. Переглянули дуже багато варіантів і знайшли школу з прийнятними умовами та не найвищими тарифами. Навчання нам коштуватиме близько 28 тисяч дирхамів на рік, тобто приблизно 300 тисяч гривень. І чим вище клас, тим вище ціна. Але це ще не все – окремо треба платити за форму, за шкільний автобус. Він тут реально шалений за ціною. Один рік користування може вартувати стільки, скільки кілька місяців навчання – близько 8-10 тисяч дирхамів, тобто приблизно 100 тисяч гривень. І дітей забирають дуже рано. Дивишся на них о шостій тридцять ранку – і шкода маленьких, які вже чимчикують до автобуса.

– Чим годують Родіона в садочку?

– У Дубаї дитячі групи інтернаціональні, тому їжу дітям централізовано не дають – кожен приносить свій ланч із дому. Спершу мене це трохи шокувало. Але такий закон, бо у кожної дитини свої вподобання, особливості харчування. Тож відповідальність за те, що їсть дитина, лежить на батьках. Зранку мама має скласти ланчбокс на весь день: перекус, сніданок, обід, вечерю. Уявляєте, які скіли тут прокачують батьки? (сміється) Мені подобається, що в деяких навчальних закладах діти їдять просто на траві: розкладають ланчбокси на зеленій галявині і насолоджуються їжею під час перерви. Тут це абсолютно нормальна практика.

– Ви готуєте щось українське?

– Тут можна знайти практично всі продукти. Ми купуємо український сир, гречку, різну консервацію – той же "Верес". Можна навіть знайти сушки від "Київхліба" – уявляєте? Через кілька місяців життя в ОАЕ я вже знала, де замовляти українські продукти. Ми не живемо винятково ними, але дефіциту немає – продукти якісні. Хіба що іноді сумуємо за фруктами та овочами, як в Україні. Інколи замовляємо доставку напівфабрикатів у однієї української жінки: вона готує домашні пельмені, котлети, сирники, млинці.

– А що вам прийшлося до душі з місцевих страв?

– Ми вже звикли до багатьох місцевих смаків, але нещодавно відкрила для себе один традиційний десерт – кунафу. І це зовсім не та фісташкова начинка, яку додають у дубайський шоколад. Насправді це окремий десерт із манки, цукру і козячого сиру, який заливають кленовим сиропом. Смак – просто неймовірний! Кунафу можна знайти практично скрізь, і це одна з тих традиційних еміратських солодощів, які варто спробувати. Взагалі тут дуже багато різних кухонь.

Ось буквально сьогодні ми з чоловіком проходили повз іранську кав’ярню. Не знали, де попити кави, зайшли, а нам кажуть: "Спробуйте наші іранські солодощі!" Тобто, уявіть ситуацію: якщо порівнювати з російською кав’ярнею в Україні, її давно б уже закрили. А тут іранських магазинів, кав’ярень, ресторанів – море. І взагалі іранське ком’юніті величезне. Не кажучи вже про індійців – це найбільша громада в місті. Далі пакистанці, філіппінці, китайці, єгиптяни, ліванці – цілі райони заселені.

Тільки українського куточка немає. На жаль, наша спільнота дуже розрізнена. Розкидана по різному українському телеграму, чатикам. А фізичного місця, де можна було б зустрітися всі разом, немає. Український ресторан, амбасадоркою якого я була півтора року, закрився. І не тому, що був непопулярний – навпаки, його дуже любили. Просто так склалися обставини.

Для нас він був справжнім осередком українського життя: святкування, концерти, бізнес-зустрічі – там кипіло життя. Сотні заходів, щоденні знайомства, нові ідеї, купа планів. Я була щаслива бути частиною цього всього. Але зараз, після закриття ресторану, такого фізичного центру немає. Немає місця, де можна купити українські сувеніри чи вишиванку. Все дуже розпорошено: українські чати зосереджуються на тому, хто кому що привезе з України, де купити гречку чи знайти певні послуги.

Я дуже важко переживала все це. Чесно кажучи, десь рік мені знадобився, щоб відпустити ситуацію і змиритися з тим, що тут тепер немає українського куточка. Я навіть ходила до інвесторів, до бізнесменів, пропонувала створити такий простір… Але бізнес, на жаль, живе за своїми законами: потрібна ідея, яка одразу принесе прибуток. А щоб зробити справді класне українське місце, яке було б цікаве не тільки українцям, а й людям, що мало знайомі з нашою культурою, потрібно вкласти понад мільйон доларів.

– А взагалі про Україну, про війну, ви зараз що чуєте?

– Ми живемо з українськими новинами, постійно стежимо за тим, що відбувається. Але місцевим, чесно кажучи, це давно не цікаво. Більшість людей думають, що усе вже стихло. Живуть у своїй інформаційній бульбашці. І це не лише Дубай – так скрізь за кордоном. Я думаю, ви самі знаєте, що в Європі українська тема теж давно перестала бути в центрі уваги.

– Чи підтримуєте ви зв’язок із рідним Харковом? Є там хтось, хто залишився – родичі чи друзі?

– Так, звичайно – дякую, що запитуєте. У мене залишилося кілька сусідів у Харкові, а ще друзі зі школи. Ми листуємося, тримаємо контакт. Мені здається, що місто зараз живе вже своїм більше буденним життям. Але я знаю про кожен сильний приліт – стежу за новинами. З будинком, де я виросла, усе в порядку, але ми давно продали квартиру, і родичів там вже немає. Маму я вивезла з Харкова ще 20 років тому, а під час великої війни вона виїхала до Німеччини. На початку вторгнення їй вдалося самій за кермом подолати величезну відстань з Києва. Я ні разу не була вдома за ці роки, але планую поїздку цього літа.

Мені дуже цікаво побачити на власні очі, як змінилася Україна. Бо навіть сьогодні зранку моя подруга, яка багато років жила в Іспанії, приїхала вперше після тривалого часу і надіслала мені величезне голосове повідомлення про враження. Я не хочу переказувати – побачу все сама. Проте не секрет, що іноді українці, які залишилися, ставляться до тих, хто знайшов прихисток за кордоном, певним чином упереджено. Але я нікому нічого не хочу доводити. Ми тут опинилися ще до великої війни, мій чоловік з 2018 року є резидентом ОАЕ, працював тут задовго до вторгнення. Ми не ухилянти. Але, чесно кажучи, нікому це особливо не цікаво – сприймають все шаблонами. І я це приймаю: люди живуть у набагато складніших умовах, ніж ми – навіть зараз, у цій непростій реальності.

– Допускаєте думку, що можете залишитися в ОАЕ на все життя?

– Я навіть не хочу таке уявляти! І знаєте, у Дубаї це практично неможливо. 85% населення – це резиденти, люди, які приїхали працювати і жити з інших країн. Тут не можна залишитися на все життя і стати місцевим. Паспорт еміратця не дадуть за жодних обставин, скільки б мільйонів доларів ти не витратив. Навіть якщо народився тут, не станеш громадянином – паспорт дають тільки дітям еміратських родин. Тобто ми тут лише гості. І взагалі, середня тривалість перебування експатів у Еміратах – десь два роки. Надовго ніхто не затримується. Люди приїжджають заробити, витратити, відпочити. Емірати – це країна швидкого бізнесу, масштабних інновацій, великих грошей. Тут усе величезне і стрімке – від будівель до можливостей.

– Цікаво, скільки вам обходиться життя в Арабських Еміратах?

– Ми вже прилаштувалися, навчилися економити. Я вже знаю, де купувати дешевшу гречку (сміється). Але все одно, на родину з трьох людей, як ми, потрібно приблизно 7-10 тисяч доларів (від 360 тисяч гривень до 438 тисяч гривень) на місяць. Найбільші витрати йдуть на оренду квартири та освіту для сина. Одяг? Мені здається, я тут майже нічого не купую. Усі мої колишні образи залишилися в минулому житті. Тут можна кожен день бігати в шльопках і шортах – і це абсолютно нормально.

– На початку розмови ви згадували, як легко можна попастися на великий штраф у цій країні. А вам таке траплялося?

– Майже щодня! Усе життя тут побудоване на штрафах. Мій чоловік правильно помітив: уявлення, що це країна без податків, – наївне. Насправді платити потрібно за все. За кожен ковток повітря, за кожен рух. Ліцензії, дозволи, продовження ліцензій – усюди гроші. Машину залишив на хвилину, не оплативши парковку – отримуєш величезний штраф. Пропустив поворот – тут же камери. Усім керує штучний інтелект, і навіть коли здається, що камер нема, вони є, а штраф приходить.

Тож ми вже звикли жити серед цих правил і штрафів. І саме на цьому країна заробляє найбільше. На всіх ліцензіях, дозволах, штрафах – ось де приховані податки. Це і є унікальність Дубая: економіка налаштована так, щоб сюди приїжджали, заробляли, витрачали й платили – за комфорт, за безпеку, навіть якщо вона, як зараз, умовна. Як мене змінила ця країна? Я вже не звертаю настільки увагу на те, який вигляд маю і що одягаю, але це не про характер. Щодо характеру, думаю, я стала більш прагматичною тут. А можливо, це не з країною пов'язано. Швидше, війна так змінила і еміграція.

– Чим ви зараз заробляєте?

– Ой, не сипте сіль на рану (сміється). Я працювала в міжнародній івент-агенції з українським корінням. Зараз дуже сподіваюся повернутися до роботи в комунікаціях – це те, що вмію і люблю. У чоловіка теж компанія в івент-сфері, але, зрозуміло, цей напрямок зараз фактично на паузі. Івенти не проводяться, усе завмерло. Тому питання заробітку зараз, чесно кажучи, дуже болюче. Ми чекаємо, як зміниться ситуація і коли ця сфера зможе ожити. Фінансова подушка? Її вже давно немає. Тому я постійно в пошуку – хапаюся за будь-які можливості, підробітки, проєкти. Але в уяві моїх хейтерів я, звісно, постійно лежу під пальмою – 24/7, з коктейлем у руці (усміхається). Усі ці роки, що я вимушено живу за кордоном, у чиїйсь уяві виглядають як суцільний відпочинок. Але насправді це, звісно, не так.

Але у мене вже дуже великий досвід "спілкування" зі всіляким хейтом. Були різні періоди моєї популярності – і разом із цим приходили різні хвилі негативу. Я стикалася з цим багато разів. І давно для себе зрозуміла: хейт живе максимум три дні – як і будь-яка гучна новина. Проходить трохи часу – і все змінюється, увага переключається на щось інше. Водночас я розумію цих людей, розумію природу цього явища. Писала якось про коментарі в соцмережах: усміхаєшся на фото – бісиш, сумуєш – брешеш, у вишиванці – показушниця, без вишиванки – зрадниця, розміщаєш дописи – втікачка, не пишеш нічого – мовчунка. Звісно, є коментарі, які можуть зачепити – я ж жива людина. Але я вже стільки разів це проходила і переживала, що не сприймаю все надто близько до серця. Це просто частина життя – от і все.

Скажу чесно: стільки українського в моєму житті, як за ці роки вимушеної еміграції, не було ніколи. Стільки занурення в традиції, історію, культуру, у те, що здається непомітним, буденним, стільки плідних зустрічей і проєктів для України ми зробили – я б раніше навіть не змогла уявити і спланувати. Водночас дуже сумую за київським повітрям, за людьми, за відчуттям рідних вулиць.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з оперною зіркою Людмилою Монастирською – про повернення росіян на світові сцени, Чайковського в Україні та діаманти від прихильників.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!